НЕВПІЗНАНИЙ ГІСТЬ: ДОЛЯ І СПАДЩИНА ВОЛОДИМИРА СВІДЗИНСЬКОГО

В історії світової літератури таке траплялося неодноразово: запізнилися, прийшли після смерті відкриття, визнання, поетична слава до Ципріана Норвіда, Емілі Дікінсон, Євгенія Баратинського, Федора Тютчева, Болеслава Лесьмяна — список можна продовжити. Може, в цьому є певна сумна закономірність. Сучасники не тільки не розуміють і не цінують поета: дуже часто вони його переслідують чи ігнорують — аби потім нащадки ронили сльозу над його запізнілим «житієм»…

Винятковість випадку Володимира Свідзинського полягає в тому, що той процес запізнілого визнання якось особливо затягнувся: важко сказати, відбулося нарешті чи ні відкриття цього поета, який, без перебільшення, був би окрасою будь-якої літератури. Натомість у себе на батьківщині він залишається поетом для знавців, для порівняно вузького кола цінителів, і цей стан речей ніби вже став звичним. Зрештою, і самі тексти його не загальнодоступні: це можна сказати не лише про закордонне видання 1975 року, а вже й про видання 1986: адже відтоді минуло 15 років. Чи можна уявити, щоб упродовж стількох років не з’являлися нові видання когось із названих на початку поетів, щоби хтось із них не мав зібрання творів? Щоби про когось із них не було написано жодної монографії?

Доля Свідзинського вра-
жає уяву тих, хто відкриває його для себе: він прожив тихо й непомітно, наче ненароком укинутий у несуголосну йому добу, трагічну загибель свою передбачив у пророчих віршах, архіву його не існує, як немає і могили.

Коли нарешті Свідзинський посяде належне місце в українській літературі — це істотно скорегує чинний канон усієї національної поезії. Можливо, в цьому також одна з причин нинішньої ситуації: зміна канону — в принципі непроста річ, надто ж в українській літературі з її інерцією народницького та неонародницького дискурсу.

Народився Володимир Свідзинський 8 жовтня 1885 року в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії (нині Тиврівський район Вінницької області). В родині священика Євтимія Свідзинського він був другим сином, після нього народилося ще троє хлопчиків і одна дівчинка.

Відомо, що предки поета з покоління в покоління були священиками.

Діти духовенства в Російській імперії мали навчатися в духовних закладах, тож Володимир спочатку вчився в Тиврівській бурсі, а потім у Кам’янець-Подільській семінарії (не закінчив через хворобу). Згодом одержав економічну освіту в Київському комерційному інституті (1906—1913). Тривалість навчання стає зрозумілою з особової справи студента Свідзинського: це матеріальні нестатки сім’ї, брак коштів на навчання дітей, бо батько прагнув усім дати освіту.

1912 року в журналі «Українська хата» Свідзинський надрукував першого вірша, проте першу збірочку «Ліричні поезії» від тієї публікації відділяє аж десять років: вона датована 1922-м. Це промовистий факт: як поет він сформувався якось потаємно і неквапливо, натомість ретроспективно постає у своїй творчості дуже вимогливим до себе, винятково стабільним і цілковито відчуженим від сучасного йому літературного побуту.

В такій позиції можна вбачати як скромність, так і погорду, як недооцінку себе так і, навпаки, певну зверхність до всіх, хто метушився довкола передреволюційного та пореволюційного Парнасу. Ця таємничість творчої особистості Свідзинського знайшла потрактування у Василя Стуса як «спосіб шляхетної герметизації власного духу... В цій позиції, — пише Стус, — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником...»

Така позиція, проте, прирікала його на підозріливість та недоброзичливість критики, а це, в свою чергу, утруднювало вихід до читачів. І перша книжка — «Ліричні поезії», і друга — «Вересень» (1927) здобулися на закиди та проробки за «ідеалістичний світогляд», за «безперспективне буржуазне світорозуміння» (цитати з рецензій). Не дивно, отже, що третю книжку від другої відділяє аж 13 років, що тривалий час поет писав, за його висловом, лише для себе і для доньки — не писати не міг (за спогадами В.Петрова-Домонтовича). Збірка 1940 року «Поезії», видана у Львові, виявилася останньою прижиттєвою: наступного року, на початку війни, поет загинув.

Юрій Лавріненко у своїй антології «Розстріляне відродження» (Париж, 1959) слушно поділив творче життя Свідзинського на два періоди: «відносного мовчання» до 1927 року і після цього, до самої загибелі, — період «повного мовчання». Він же витлумачив самий факт появи збірки 1940 року (видана у Львові) як пропагандистську акцію: «Москва хотіла показати свіжоокупованій Галичині, що нема серед зацілілих на Україні таких, що не люблять Сталіна й Росію». «Промотором» і редактором цієї збірки був Юрій Яновський; існує припущення, що йому довелося самому написати ту оду Сталінові, яка видається такою дивною серед поезій Свідзинського. Вона полегшила вихід книжки, але не врятувала поета від мученицької смерті.

Черговий парадокс полягав у тому, що на Заході, в середовищі українських емігрантів більше знали про загибель Свідзинського, ніж в Україні. Тут він на два десятиліття був забутий так, ніби його ніколи й не було.

Одним із перших про Свідзинського заговорив Ю.Смолич у своїх мемуарах «Розповідь про неспокій».

Ті, хто вперше довідалися про Свідзинського від Смолича, взяли на віру його розповідь про смерть поета в розбомбленому німцями евакуаційному вагоні. А тим часом по війні у Львові поетовому братові Вадимові сусідка — дружина високого чина служби безпеки — сказала: «Якби ви знали, як загинув ваш брат, ви здригнулися б!»

Коли німецькі війська наблизилися до Харкова, НКВД запровадив вибіркові арешти тих мешканців, які ще не евакуювалися. Свідзинський не поспішав використати свій евакуаційний талон через небажання дочки виїхати і також потрапив під цю облаву. Нині є вже свідчення, що ніякого вагону взагалі не було: Свідзинського разом із іншими силоміць евакуйованими просто гнали під конвоєм на схід, а потім спалили живцем у якійсь будові між Куп’янськом і Старим Салтовом. Донька поета засвідчила, що останні дні перед арештом за ним стежили: «чорний ворон» подовгу стояв біля їхнього будинку.

У поезіях різних років він висловив чітке передчуття цієї смерті в огні:

В полум’ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє...

І чомусь саме перед війною уклав рукопис великої збірки «Медобір»…

Уже найперша публікація поета по двох десятиліттях забуття засвідчує боязливе замовчування правди про Свідзинського. Це п’ять його віршів у збірнику «Із поезії 20-х років» (1959, «Радянський письменник») — своєрідному продовженні ІІІ тому «Антології української поезії», який уперше відхилив завісу перед цілим материком репресованої і вилученої з обігу поезії (потім, у 70-ті, були спроби знову її «закрити»). Обшири цього материка таким чином стрімко розсувалися, вражаючи уяву кількістю забутих імен і трагізмом творчих доль. Але цікаво, що лише про Свідзинського немає ні слова у «Примітках», які містять біографічні відомості про поетів. А потім з’явилася «версія» Смолича… Хто абсолютно в цю версію не повірив — це Стус. Він цитує рядки поета:

Тоді іду блукати в інші луки.

Там холодом північної роси

Торкаються мене невидні руки

І з темряви, з Великої розлуки

Звучать давно безмовні голоси… —

і зауважує: «за такі вірші стріляли. Але хто знає, як закінчив поет своє життя?»

Саме стаття Стуса «Зникоме розцвітання», глибока і точна, могла багато посприяти поверненню Свідзинського в літературу. Але, написана приблизно 1970–1971 року і вилучена під час обшуку 1972, вона вперше була опублікована лише в 1991. Як і його замітка «Двоє слів читачеві», де власну поетичну генеалогію він веде від Гете, Свідзинського і Рільке. Багато зробив для повернення Свідзинського Іван Дзюба.

…Перша збірочка Свідзинського «Ліричні поезії» (1922 р.), потрапивши свого часу на полиці спецхранів, стала врешті такою рідкістю, що коли вже у 80-ті роки почалося збирання спадщини поета, її довго не могли розшукати і вже здавалося, що вона втрачена назавжди. Згодом стало відомо, що примірник її має харківський літератор А. Чернишов, але для видання 1986 року він погодився надати лише два вірші. Ними й представлено першу збірку в цьому виданні, та ще трьома фрагментами, що цитувалися в рецензіях на неї (неприхильних, як пам’ятаємо, рецензіях).

По смерті А.Чернишова книжка «Ліричні поезії» знову ледь не загубилася. Професор В.В.Яременко розшукав її в Чернігові у Музеї М.Коцюбинського і опублікував повністю в першому номері журналу «Дніпро» за 1996 рік. Але й це не спричинило появу нового видання поета, хоч якраз минало 10 років від останнього видання і 110 від дня народження поета.

Збірка «Ліричні поезії», що йшла до нас так довго і складно, виразно підтверджує, між іншим, внутрішню, генетичну спорідненість Свідзинського з українськими поетами-неокласиками (М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен). І не тому, що в збірці є чудові сонети чи образи християнських свят Трійці і Спаса — спільність у тому, що в добу страхітливого культурного нігілізму всі вони стоїчно зберігали відданість гуманістичним ідеалам, тримали оборону поезії як такої і в цьому сенсі були речниками опору неабиякої сили. Після розгрому неокласиків Свідзинський здійснював цю місію сам-один, не маємо інших прикладів такої послідовності, такої чітко окресленої позиції «внутрішнього емігранта».

Три радості у мене неодіймані:

Самотність. Труд. Мовчання.

Ці рядки Свідзинського містять у собі його кредо‚ його визначальні цінності. Зокрема «мовчання» Свідзинського, що запрошує згадати і Сковороду, і острозьких книжників, і духовний досвід ісихазму і має відповідники в орієнтальній філософській традиції — це «ключ» до його медитативно-споглядальної і водночас глибоко чуттєвої поезії. Місце людини у світі для поета сурядне з усіма іншими явищами природи.

…Навіть недоброзичлива до поета критика мусила визнавати виняткове багатство його мови. Вогка первозданність призабутих, рідковживаних та діалектних слів‚ надзвичайна пластичність мови Свідзинського незмінно зачаровують читача. Проте його поезія потребує також інших вимірів проблеми мови: як «обширу‚ тобто дому буття» (М.Гайдеггер) — усіх тих аспектів‚ від «мовчання» до «невимовності»‚ що ставлять Свідзинського в ряд з такими поетами ХХ ст.‚ як Р.М.Рільке‚ Б.Пастернак‚ П.Целан, Б.Лесьмян.

Попри всі звинувачення
вульгарно-соціологічної критики — відчуженість поета від сучасності не була цілковитою: вірш, який цитував Стус, виразно це засвідчує. У збірці 1927 р. «Вересень» є також вірш «Одна Марійка, друга Стефця звалась...» — про голод. Це вірш-тренос:

...Село моє, що сталося з тобою?

Померхло ти, зів’яло,
посмутніло.

Лежиш у ярі, і осінній лист

Тебе, як гріб забутий, засипає...

Щось пророче тепер вчувається у вірші Свідзинського — хоч насправді це лише пронизлива лірична картина, пройнята болем і жалем, образ української мадонни з немовлям біля порожніх грудей.

«…Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,

Як у дому нема скоринки хліба».

Заплакала, схилилась до дитини.

Гадаю, що критика проігнорувала цей вірш виключно з тієї причини, що він примусив би щось таки говорити про голод, тим часом як преса послідовно оминала цю тему. Але, звичайно, десь воно було Свідзинському зараховано.

Ю. Лавріненко у згаданій антології написав: «Зі страшною силою Шопенового «Мarche funebre» звучать його поезії збірки «Медобір» 1932—1934 років — років загибелі відродження і мільйонів людей України. Мабуть, загинув у ті роки і хтось із найближчих поетові (донька, для якої писав казки? дружина?) — таке дають відчути ті його поезії».

Це правда, у ті страшні часи поет пережив і особисту катастрофу: дружина залишила його‚ забравши доньку‚ а невдовзі захворіла на тиф і померла. Переживання розриву і непоправної втрати відбилися не лише в поезіях‚ безпосередньо ними навіяних: ці переживання остаточно визначили і життєву позицію поета‚ і його погляд на світ. Вірші Свідзинського‚ присвячені дружині та її пам’яті‚ в українській літературі можна порівняти лише з ліричною драмою Івана Франка «Зів’яле листя»‚ у світовій — з «денисьєвським» циклом Ф.Тютчева.

Волю поета виконав на еміграції Олекса Веретенченко, видавши збірку «Медобір» 1975 року. Йому завдячуємо, що не друковані за життя поезії Свідзинського не загубилися, не були знищені. Разом із публікаціями в періодиці, антологією Ю.Лавріненка, збірочкою вибраних поезій Свідзинського, виданою 1961 року в Едмонтоні Яром Славутичем, це внесок української еміграції у збереження спадщини поета, якого режим намагався ліквідувати в усіх розуміннях. Щоправда, тепер з’ясовується, що і в Україні, всупереч усьому, таки збереглися автографи Свідзинського. Текстологічне забезпечення майбутнього — належного, справжнього видання поета уже не видається справою цілком нереальною.

У Харкові Свідзинський
упродовж багатьох років працював коректором, потім літературним редактором у журналі «Червоний шлях» (з 1936 року — «Літературний журнал»). Усе життя винаймав кутки та бідував.

Відомо, що радянська доба своєрідно посприяла розвиткові поетичного перекладу: талановиті поети, що перебували з цією добою у внутрішньому конфлікті, знаходили тут можливість творчого самовияву, а водночас і певний заробіток. Щоправда, не належний до радянського літературного «істеблішменту» Свідзинський не дуже міг розраховувати на цікаві для нього пропозиції та замовлення і тим більше — пропонувати. Але й за таких обставин у його перекладацькому доробку — «Слово про похід Ігорів», античні поети, Лопе де Вега, Пушкін і Лєрмонтов, Янка Купала і Готфрід Келлер, проза Тургенєва. 1939 року у його перекладі окремим виданням вийшли три комедії Арістофана.

Свідзинський також автор кількох цінних наукових розвідок — про народні промисли Подільської губернії (ткацтво та килимарство), про графічне оформлення старовинних уніатських метрик. На жаль, надто мало надій розшукати текст його наукової доповіді «Про події на селах подільських року 1918».

Проте для нащадків Свідзинський залишиться насамперед поетом-ліриком, незрівнянним майстром поетичної медитації, поетом-філософом, закоханим у «ненадивляний світ» природи, зажуреним недосконалістю стосунків людини з природою, заінтригованим таємницею часоплину.

...О дивна мить! Мов крізь кораль намиста,

Крізь тебе нитка часу переходить,

То золота, то чорна, то безбарвна.

Нічого не існує, опріч тебе,

Але й тебе нема. Уста не встигнуть

Тебе назвати, як зникаєш ти...

(«Теперішнє!
Мов хатка картяна...»)

Свідзинський цікаво розвинув досить дефіцитну в українській поезії урбаністичну тему; він оновив і поглибив стосунки поезії з фольклором. Є в його поезіях і відгомони замовлянь, чаклувань, давніх вірувань у магічну силу слова.

Невимовно гірко, що поет такого сильного, оригінального й шляхетного обдарування порівнював свої «приречені пісні» з не потрібними нікому золотими навісочками на віку труни («Такі ночі, так сяють дні!..», 1934 р.). Проте найгіркіші, либонь, рядки було написано ще роком раніше, у вікопомному 1933-му:

... Ніхто не шукає привіту
в мене,

І скарб мій — більше нічий.

(«Моя радість самотня й загублена...»)

Як хотілося б мати принаймні надію, що він не лише знав (не міг не знати!) афористичні рядки Євгенія Баратинського, а й розумів, що вони так само стосуються і його:

Знайшов я друга в своїм поколінні —

І читача знайду в прийдешнім я!

(Переклад П. Филиповича)