НОВА ХВИЛЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ СВОБОДИ

Приводом для написання цієї статті послужило присудження премії Г. Сковороди за переклад із французької мови на українську літературних творів і текстів в галузі гуманітарних наук. Цього року премія присуджується вперше, у майбутньому її щорічне присудження стане традицією. Через різножанровість перекладних текстів, премію розділили на дві частини. Так, одна частина премії була присуджена за літературний переклад. Її отримав А. Перепадя за переклад творів
М. Пруста (видавництво «Юніверс»). А друга частина — за кращий переклад в галузі гуманітарних наук — була присуджена доктору філософських наук О. Хомі за переклад книги Ж.-Ж. Руссо «Про суспільний договір» (видавництво «Пор-Рояль»).

Книжка, нагороджена премією, видана відповідно до найвищих стандартів академізму: видання «Про суспільний договір» є двомовним, сюди входить також так званий Женевський рукопис, який представляє ранню рукописну версію тексту Ж.-Ж. Руссо. Переклад О. Хоми включає післямову, коментар і примітки, глосарій, предметний та іменний покажчик, покажчик топонімів і етнонімів (причому примітки і покажчики складені як для тексту «Про суспільний договір», так і для Женевського рукопису). У науковому додатку до перекладу читач знайде стислу біографію
Ж.-Ж. Руссо, а також обрану бібліографію, присвячену женевському філософу. Крім того, перекладачем складено композицію як самого трактату Руссо, так і текстів Женевського рукопису, які не ввійшли в остаточну редакцію праці «Про суспільний договір». Щоб не стомлювати читача описом усіх достоїнств наукового апарату цієї книжки, досить відзначити лише, що самі тексти «Про суспільний договір» і Женевський рукопис займають 219 сторінок, а науковий апарат до них — 132 сторінки.

Власне, наявність обгрунтованого наукового апарату, а також якісний переклад й стали визначальними у тому, що ця книжка стала переможницею конкурсу.

Насправді ця перемога є знаковою і перспективною не лише для самих переможців, а й для всього інтелектуального співтовариства України. І ось через яку причину. Великий науковий апарат, який є в цій праці, — не просто факт академічного життя, а й ознака інтелектуальної свободи перекладача. Робота над книжкою тривала кілька років, за що сам перекладач і його видавець, очевидно, почули не один докір із боку організацій, які дають гранти. Адже за всіма правилами «грантодавання» в Україні (посольство Франції та Фонд «Відродження» є основними — якщо не єдиними — спонсорами перекладів із французької) і, відповідно, правилами видавничо-перекладацької діяльності в цій галузі, переклад будь-якої книжки в Україні, незалежно від її розміру, рівня складності тексту, необхідний чи ні науковий апарат тощо, повинний займати один рік.

Більше того, термін в один рік означає, що від дня підписання договору між українським видавництвом і грантодавачем перекладач має книжку перекласти, дати коментар (якщо це передбачається), а видавець — видати. Таким чином, на власне роботу над перекладом і коментуванням перекладачу надається в кращому випадку 10, а то й 9 місяців. При цьому продовження терміна перекладу можливе, але це пов’язано з бюрократичною метушнею і завжди ставить як видавця, так і перекладача в незручне становище.

Звичайно, хтось може сказати, що дев’ять місяців — це термін, цілком достатній, щоб зробити щось гідне. Та процес роботи над перекладом у своєму повному циклі припускає критичну оцінку вже проробленої роботи, повернення до вже написаного тексту, поглиблене розуміння генеральних ідей перекладного твору (що відбувається лише з завершенням роботи над усім текстом), пошук точних лексичних відповідностей, здатних ввійти чи вписатися в науковий апарат української мови, коментування та роз’яснення незрозумілих або важких місць. Нарешті, деяке відчуття кон’юнктурної та читацької ситуації, в яку впишеться майбутній переклад, що, до речі, також вимагає емоційних, інтелектуальних сил і просто витрат часу.

І надто дивним є те, чому переклади класичних і сучасних закордонних авторів, на думку сучасних замовників інтелектуальної продукції, мають робитися швидкісним методом, майже стахановськими темпами. Я бачу в цій шкідливій помилці відгук якоїсь загальної інтелектуально-недолугої парадигми, що нав’язується українському науковому співтовариству не без його мовчазної згоди.

Сама по собі перекладацька
діяльність є потужним стимулом розвитку власних філософських традицій —історія діалогу європейських філософій сповнена такими прикладами. Якщо говорити про ту саму французьку філософську традицію, то, приміром, переклади Жаном Іполитом «Феноменології духу» Гегеля зіграли важливу роль у становленні французького гегельянства, а переклади Е. Гуссерля Емануелем Левінасом, безумовно, стали однією із потужних підстав для розвитку французької феноменологічної школи.

Європейське видавниче співтовариство вже давно усвідомило значимість перекладацької праці в цьому сенсі. Тому ніхто із серйозних видавців на Заході ніколи не матиме справу з перекладачем, який за десять місяців погодиться перекласти та прокоментувати серйозний і об’ємний науковий текст. Нікому з них і на гадку не спаде випустити переклад глибокого мислителя на рідну мову без коментарів, приміток та інших додатків, які пояснюють переклад.

Однак, можуть мені заперечити, на Заході є і кишенькові варіанти видань серйозних авторів, а тексти філософів, істориків і політологів не завжди видаються з коментарями. Це так. Проте на Заході книжковий ринок надзвичайно багаторівневий. І перед тим як випустити Ніцше в «кишеньковому варіанті», будь-який видавець консультуватиметься з його академічним виданням, що свого часу витримало всі необхідні академічні критерії. За наших же умов і за нашого рівня купівельної спроможності читачів вихід кожного серйозного автора — найчастіше вперше (як це було з текстами
П. Рікера, Е. Левінаса, Ж. Делеза, С. Вейль та ін. ) — подія унікальна. Вона не має бути затьмареною поспіхом, підштовхуванням і гонкою, які збивают серйозне академічне налаштування перекладачів і самих видавців. У цьому значенні переклад сучасних авторів вимагає ще витонченішого коментування, оскільки публіка, яка читає, зіштовхується з величезною кількістю прихованих цитувань і неявних інтелектуальних біографічних подробиць.

Очевидно, ще надто довго наші видавці, як, утім, і читачі, не матимуть можливості видавати серйозні тексти в кишеньковому варіанті, призначеному взагалі для «публіки, яка читає» — і тому матиме прибуток в силу того, що в нашій країні публікою, яка читає серйозну літературу, є в основному академічна чи університетська аудиторія. А вона саме зацікавлена в якісному академічному продукті. Тим паче, що в історії української науки існували й існують прекрасні традиції професіонального ставлення до видання та коментування текстів. Йдеться про видання за радянських часів Інституту філософії (видавничого дому «КМ Академія» і університетського «Пульсари».

Причин, через які наші ви-
давці здебільшого не є незалежними бізнесменами в сфері інтелектуального виробництва, — чимало, і вони вже неодноразово обговорювалися на сторінках «ДТ» та інших видань (статті І. Кучми, О. Забужко та ін.). Предмет цієї статті — перемога перекладача-інтелектуала над обставинами, що склалися на ринку перекладів, перемога над реальним зламом бюрократично-незацікавленого та дилетантського підходу до видання серйозних перекладних книг. У цьому значенні робота О.Хоми, рівень видання трактату Ж.-Ж. Руссо «Про суспільний договір» і вручення йому премії — перша ластівка можливої вільної поведінки українських інтелектуалів хоча б у сфері інституалізації їх власної діяльності, в організації тих правил гри, що влаштовують не лише грантодавачів, а й створюють нормальний режим для розвитку нового інтелектуального середовища в Україні.

Крім того, слід сказати, що в українському видавничому та перекладацькому середовищі, як правило, відсутня атмосфера «загальної справи». Слабкою розрадою тут є досвід сусідньої країни: у Росії вже давно, коли справа стосується перекладів в галузі гуманітарних наук, дискусії між філологами (приміром, С.Зенкіним) і філософами (приміром, М.Рикліним) інколи досягають майже неприпустимої в науковому середовищі емоційної напруги. Добре, що більшість дискусій відбувається в просторі Інтернету.

Цей невтішний, хоча й цікавий досвід підказує, що нечисленні семінари, які відбуваються в середовищі перекладачів (у тому числі, і семінари, організовані Фондом «Відродження»), насправді мають відігравати роль не лише шкіл, а й реального діалогу між дійовими особами перекладацького та видавничого процесу. А бажання критикувати й знаходити «бліх» у перекладах, які вже зроблені та вийшли, мало б набагато благородніший вигляд, а головне — конструктивніший — на стадії взаємообмінів і взаємозбагачення в період підготовки текстів до видання. Така ж практика вимагає деякої інституалізації процесу спілкування перекладачів і бажання такого спілкування.

Перекладацька та видавнича діяльність — це бізнес особливий, в якому такі категорії як рентабельність, швидкий прибуток, швидкість обігу капіталу, ефективність мають особливе значення. Так, якщо в «нормальному» бізнесі збереження технологічних інновацій, технологічних напрацювань є комерційною таємницею, то в перекладацькому бізнесі обмін технічними нововведеннями, розкриття секретів майстерності, обмін словниково-лексичними напрацюваннями — явище нормальне. Принаймні, має бути таким. Поспіх, темп — необхідні атрибути «нормального» бізнесу — у видавничій справі, особливо в сфері перекладів наукової літератури, інколи надзвичайно шкідливі. Виправляти помилки подібних швидконароджених видань викладачам і колегам доводиться роками. Подібні видання фрустирують студентів, викликаючи в них здивування і страх перед вивченням книжок авторів із відомими іменами, тексти яких так і залишаються незрозумілими, і від них лише присмак деякого розчарування та обману сподівань.

Дивно, якби сам автор, твори якого перекладаються, був би й основним замовником, а тим паче — виконавцем своїх же перекладних текстів. Не менш дивною є ситуація, коли основними замовниками, спонсорами і, найчастіше, виконавцями українських реформ стають представники тих економічних, політичних і соціальних систем, які із таким трудом «перекладаються» в Україні. Так усе-таки, хто ж упорядник коментарів, тобто необхідних інтелектуальних «зупинок у дорозі», які є мінімальною гарантією того настільки розумний та соціально ефективний обраний шлях? Це і є інтелектуали. Тобто ті самі люди, думка яких раніше, у кращому випадку, озвучувалася у стінах академічних інститутів, а нині узагалі нікого, крім них самих, не цікавить. Щоправда, у цій галузі є деякі прориви. До них слід, безумовно, віднести трибуну журналу «Критика». До речі, і недавня стаття М.Поповича в «ДТ» про лібералізм мені здалася саме такою необхідною «зупинкою у дорозі» до цілей можливої ліберальної майбутньої України. Перед тим як приєднатися до тих чи інших стратегій розвитку, хіба не важливо глибоко зрозуміти їхній смисл?

У цьому значенні й кількість перекладних в Україні книжок має збігатися з якістю їхньої підготовки до видання. Оскільки процес перекладу — це не просто данина моді й прагнення встигти, «схавати» новий інтелектуальний продукт. По суті, це якийсь самозвіт, саморефлексія зрілої культури, яка спроможна увібрати в себе нові інтелектуальні традиції.

Тому відстоювання прав і справжнього місця інтелектуалів у такій близькій їм сфері як сфера наукових перекладів, сподіватимемося, є першою ластівкою на шляху осмислення і головне — утвердження їх нової позиції в сучасному українському суспільстві.