ОДКРОВЕННЯ ЖИВОПИСУ

Вікторія Артова 30 червня 2000, 00:00

Читайте також

Ті, хто має гостру залежність від прекрасного, нарешті дістали психологічну сатисфакцію — можливість потоптатись по ньому. Змінивши небеса на землю, живопис прикрасив підлогу ЦСМ при НаУКМА. По ньому можна й навіть потрібно ходити — до конструктивного нігілізму нас підштовхує польський маестро Леон Тарасевич. Перш ніж наважитися на такий радикалізм ми замислюємося — що цей крок означає для художника, живопису й нас самих. Це і є тема нашої розмови.

Так само як чи приємно бути заручником кольору й водночас адептом культу кольору — кольорошанувальником — замість звичної та безпечної ролі спостерігача. У новій ролі ми відчуваємо себе у кольоропросторі Тіберія Сільваші. Не розмінюючись на дрібниці, Сільваші суціль вкриває живописом стіни одного із залів ЦСМ. І знаходить вхід у новий вимір — штучний, але справжній.

Факт розписування стін вражає. А ще більше вражає те, які стіни віддано під владу кольорів — цитаделі contemporary art, який ставиться до «анахронічного» живопису, м’яко кажучи, прохолодно. У тому, що куратор Юрій Онух спровокував діалог двох найвідоміших живописців України й Польщі, можна побачити вияв нової широти поглядів на сучасний художній процес.

Монументальні роботи Сільваші й Тарасевича з підмайстрами — синій грот і рельєфні борозни зораного «поля», що переливаються кольорами, (як підсобний матеріал згодяться й ці, не першої свіжості метафори) — різні, як ніч і день. Вдаліше порівняння — порядок і гармонія. Тарасевич, якого критики називають прибічником ідеального порядку, йде второваними шляхами. Він практикує живопис в архітектурному просторі з 1985 року. Раціонально вибудовує ідеально вивірені кольороконструкції. Унікальний авторський жест, за його ж словами, не такий важливий, головне — «рівно намалювати смугу». Сільваші акцентує свою увагу на індивідуальному початку і легкості живописного дихання. Інтуїтивно гармонізує колір, уникаючи жорстких рішень. Відсутність солідного досвіду стінопису компенсується імпровізаційністю ще не закляклої мови. Кожному — своє, і муки творчості, і механістичність звички при контрастному порівнянні виграють.

З першого погляду зрозуміло — ми зіткнулися з чимось новим. Інер- ційному сприйняттю заважає почуття виходу за межі певних рамок. Це не просто декорування простору, не просто монументальний живопис, не просто естетична емоція... Що ж тоді? Напруження викликає те, що живопис уже не видимість, він стає первинною реальністю. Залишаючи віртуальний, переходить у тривимірний фізичний простір. Воно поглинає глядача цілком. Магнетизм іманентного простору, кольору посилюється стократ.

Нелегко вийти із синьої зали Т.Сільваші, щось невидиме втримує тебе. Безмежжя кольору, всередині якого виявляється замкнутим глядач, отримує над ним необмежену владу. Таким є остаточний результат емансипації кольору.

Куратор Ю.Онух збирався поекспериментувати в цьому проекті з нелегким для вимови словом «десакралізація» — живопис мав довести історично й художньо значущу архітектуру староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії. Усе вийшло з точністю до навпаки. Підозрюю, що кольоропис — гра без правил і важелів контролю. У «гроті» Сільваші нас оточує рій культуральних асоціацій, вони невикорінні, оскільки закладені в генетичній пам’яті. Неможливо абстрагуватися від символіки кольору. Синій — говорить (чи мовчить?) про незбагненне та трансцендентне, це — символ божественної мудрості та божественної таємниці. Та й сама інсталяційна ідея колодязя, сполучної ланки між сакральним і профанним світами, куди як архетипічніша.

Живопис як діалог художника й кольору ніколи не буде десакралізованим. Відокремленим від культу, очищеним від усіх сторонніх змістів — але не десакралізованим. Межа його емансипації все-таки є. Живопис можна очистити від усього, крім кольору, а цього досить, щоб бути останнім прихистком ідеального в мистецтві.

Т.Сільваші на прес-конференції поділився своїми самовідчуттями. Живописець — транслятор кольору, котрий зрікається особистого в момент творчості. Лише забуваючи про власне «я», можна збагнути онтологічну сутність кольору. Чи дозволено це інтерпретувати, як рецидиви містичного досвіду? Думаю, так, живопис — надходження одкровень з небес, приборкання зовнішнього та внутрішнього хаосу — це, виходить, також релігія. Релігія кольору. Цілком природний плин подій — святе місце порожнім не буває, і для декотрих прихильників живописного дискурсу його зайняв колір.

«Ідеальним матеріалізмом» або «матеріальним ідеалізмом» — кому як більше подобається — називають образи Л.Тарасевича. Ідеальний компонент нікуди не випаровується, навіть якщо живопис опиняється під нашими ногами. Цариця мистецтв не втрачає своєї гідності. Походжаючи «полем» Тарасевича, ми думаємо не про смерть живопису, а про його відродження в новій формі — на що і спрямовані спроби митця порушити всі й відразу конвенції пересічного бачення.

Дивна як не глянь виставка, колірна революція в ЦСМ. Трішки сумно, що сучасне мистецтво ігнорує вічність. Через два місяці, з початком нового виставкового сезону, стіни знову стануть нудно білими й буде згорнуто розкішний «килим» Тарасевича. На спомин нащадкам залишиться тільки відео- хроніка креативного процесу. Самі автори, котрі живуть динамічно, ставляться до неминучого легко. «Я використовую будь-яку нагоду, щасливий шанс роботи в архітектурному просторі», — каже Л.Тарасевич. Що буде після цього — звичний перебіг подій. А ми намагатимемось не змарнувати свій щасливий шанс побачити нетривкі шедеври.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92