Олег Меншиков. На дні. Популярний актор підказав українцям, де щастя шукати

Театральний сезон продирає очі після сну літньої ночі. В унісон із Днем незалежності в столиці сталися дві цікаві пригоди. До першої ноги не донесли, але про неї вуха прогуділи: у зв’язку з екстремальним переспівом С.Гулака-Артемовського («Запорожець за Дунаєм») дружнім тріо лауреатів Шевченківської премії на сцені Російської драми. А на сцені української драми — тоді ж — соло вічно самотнього чоловіка. Олег Євгенович Меншиков власною харизмою — у моноспектаклі «1900» за твором А. Барікко. Чудовий артист, півтори години мудруючи, вкотре довів давно відому мені теорему: якщо є талант, якщо людина з головою і смаком, якщо матеріал — не локшина розважна, то й ока не відведеш, і душу вилікуєш.

Чи правда, що ваш гонорар за один знімальний день — близько 20 тис. у.о., і це не межа?

Чому ви дали згоду на проект Михалкова «Стомлені сонцем-2», адже в оригіналі всі померли, у тому числі й ваш герой — комуніст Митя?

Чому ви відмовилися грати в того ж таки Микити Сергійовича у картині «12» — чи тільки чеченська тема з нальотом спекулятивності причина цього?

Як ви відреагували на шалену злобу форумної «спільноти», яка облила вас усіма помиями після «Золотого теляти» режисера Уляни Шилкіної?

Який мотив у зіграному вами лікарі Живаго для вас найбільш особистісний?

Чи властива вам ситуативна гострота творчої стурбованості у зв’язку з тим, що сьогодні вам пожадливо дихають у спину нові «кумири» гламурних панянок — із нещадних серіалів і божевільних бойовиків?..

…На ці та деякі інші мої запитання Олег Євгенович Меншиков, на жаль, не відповів. Тому що його інтерв’ю, виявляється, неадекватно безцінні. Кажуть, понад п’ять тисяч у.о (за запитання, чи що?).

Оскільки ж сам він — людина, мабуть, незабезпечена (особливо після активної рекламної кампанії швейцарських годинників), то поспівчуваємо йому — і, може, скинемося популярному артистові?

Втім, охолоньмо. Які ще «інтерв’ю» можна в них «брати»-«взяти» надіючись на щирість. Не кажучи вже, прости Господи, про сяку-таку відвертість?

Вони — сто тисяч разів використані жертви тотального глянцю-гламуру — сто тисяч разів усім про все розповіли. Візьмімо це до уваги й заспокоймося — навіки.

У кращому разі, з солодких вуст потечуть завчені репліки — бу-бу-бу. Або снобістські тиради — «моя творчість, моє бачення». До того ж особисто я поки що не викопав у медійних породах хоча б один нормальний текст-розмову саме з цим обдарованим лицедієм, якого чудовий пітерський критик Тетяна Москвіна величає «великим артистом». І, звісно, трохи перебільшує, оскільки останній із «великих», на жаль, грає в астралі. І це зовсім інший Олег — Іванович Борисов.

А наш віщий Олег — продовжуючи тему — на всі запитання життя та гламуру частіше відповідає, як статський радник. Стисло, байдужо, казенно, абстрактно. Природно, туманно. Можливо, є що ховати за цими туманами і за сімома покривалами. А вам, допитливим, і нічого під них зазирати. Не наша справа. Адже ж не Галкін. Краще його кіно дивитися, якщо пощастить із матеріалом. Або на спектакль зазирнути, якщо пофортунить із особистим бюджетом — бо ще чого доброго розоришся (квитки на «1900» сягали 900 гривень, а якщо ще й дівчину культурно просвіщати...).

У таких випадках, звісно, краще дивитися на його фотографію. На ледь-ледь приховану посмішку чеширського кота. І взагалі (про нього) нічого не знати-не відати — ні про погляди, ні про громадянську позицію, ні про марки авто, ні про друзів-подруг, ні про дієти.

Лиш у разі «незнання» в розумній глядацькій підсвідомості й утвориться цікава чеховська «вирва» зі знаменитого монологу Зарічної, коли постійно плутаєшся у здогадах: чи людина це, чи лев, чи орел, чи куріпка, чи рогатий олень...

Молодець, Олег! Так, мовчати! Як на допиті. І жодної репліки з дорогоцінних вуст, жодного вигуку! І нехай здохнуть у своїх мерзенних домислах жовті листки, постійно вінчаючи тебе не за профілем.

І нехай залишиться посеред цієї зимової стужі невідання, посеред лукавої «зони умовчання» лише твій, на жаль, трохи закоренілий силует… Що його ми побачимо серед туману, скажімо, на борту якогось дивного пароплава... Не зовсім зрозуміло, куди він курс тримає. Чи до Америки, чи до Європи? Чи до чорта в зуби?

І саме на цьому таємничому судні — у трюмі на коробці з динамітом — скулившись, сплющившись, сховавшись від світу й Шапіро, сидить якась загадкова істота. Геніальний піаніст, кажете? Той самий, який і «вгадав мелодію» у спектаклі «1900» — і грає тільки для хвиль?

Цей диво-піаніст — ніби наскрізний персонаж «морського» спектаклю Меншикова (Олег Євгенович сам і режисирував твір Барікко). І унікальному фантому-виконавцю, освічені читачі це й без мене знають, також присвячено дуже хороший фільм — «Легенда про піаніста» режисера Дж.Торнаторе. Тобто сюжет про музиканта вітер носить світами. Крім нашого, зрозуміло, театрального берега, куди найчастіше допливають порожні пластикові пляшки. А сам же ж матеріал — надзвичайно благодатний (особливо для доброго виконавця). Лоскітливий, філософський, помірно сентиментальний. І виграшність його — як для театру загалом, так і для артиста зокрема — у тому, що не треба заганяти на сцену грецький хор чи будувати сталеливарну піч, а можна лише зійти на крайчик сцени, як на морський берег, і завести цю «мелодію» соло — один за всіх... За корабель, за капітана, за матросів, за трубача, за піаніста... За море. За життя. Спектакль Меншикова і становить собою чи то розповідь, чи то сон моряка-трубача, що познайомився на пароплаві «Вірджинія» з якимось унікумом-самородком, а потім дуже перейнявся і його виконавською майстерністю, і його ж таки загадковим людським єством.

У «1900», якщо натяк зрозумілий, Меншиков сам же й виконує різні увертюри своїм власним голосом. І більшого щастя у зв’язку з цими «вокалізами» навіть шукати годі. Особливо якщо ваше місце в першому ряду. І чітка «артилерійська» артикуляція популярного артиста. Оскільки він місцями прямо несамовито тараторить — тра-та-та-та-та — у стилі форте, а потім, ніби посковзнувшись на палубі, повільно-повільно спускається на рифи свого розміреного п’яно. І це найчудовіші частини спектаклю, коли голос артиста низький, почуття густі, а думка, загалом, прозора.

І жанр цієї соло-постановки — як ніби «джазова імпровізація», виконана вітром, що ніколи не залишає слідів на воді.

А композиція Меншикова (за мотивами Барікко) — як двопалубне судно. Верхня палуба — милі естрадні пустощі артиста, який, користуючись нагодою

й матеріалом, демонструє свої незаперечні таланти у танцях, у куплетах, у польотах на роялі та на вітрилі. Не дає нудьгувати ні собі, ні глядачу, придумує нові й нові трюки, «приміряє» на себе костюмчики 30-х, напинає навіть щось «блискуче» а-ля Віктюк (а ось це вже абсолютно зайве — не з тієї опери!). Меншиков — у своїх невтримних моцартіанських ритмах — ковзає фабулою долі геніального піаніста, розповідаючи, як того знайшли ще дитиною в коробці, як згодом були вражені його небаченим даром і як через кілька років його викликав на дуель якийсь монстр світового джазу — і все-таки програв, бідака, цьому підкидькові — цьому дитяті природної стихії. Технічні пристосування для верхньої «палуби» Меншиков передбачив грамотно. Декорація — гострий ніс корабля, вітрила, рояль, відповідно. І чорна коробка сцени.

Та оскільки йдеться не про якогось серіального метелика з антрепризними претензіями, а про великого й розумного артиста, то й спустімося нарешті у нижній «відсік» — туди, де танці скінчилися і починається смисл.

Меншиков, зачаївшись у глухому відсіку, захоплено розглядає у якийсь «бінокль» не морську гладінь чудесну, а немовби впивається внутрішнім зором у саме нутро океану долі — чужої і своєї. А що ж там, на дні? На дні душі людинки, яка живе собі, граючи на палубі, як Бог. Але коли через десятиліття цій «Вірджинії» присудять знищення за давністю літ, він твердо вирішить не розлучатися зі своєю плавучою оселею. І віддасть себе на заклання хвиль, добровільно спустившись у пекло — на дно.

Дивна ся людина і дивний сей сюжет. Дивне й ставлення до нього Олега Меншикова. Вдивляючись у «бездонність», на мій скромний смак, артист вивуджує з історії-легенди дві дуже очевидні й, напевно, дуже важливі для себе теми — тему дружби і тему вибору.

І спектакль його вихлюпується на голову глядача як вода з двох склянок, оскільки це історія двох поріднених душ — трубача та піаніста, — яких пов’язала не тільки музика, не те щоб море, і не те, про що подумав хтось вульгарний, а якесь спільне знання… Про те, що на дні.

1900-й — вам же зрозуміло — не тільки порядковий номер (що став ім’ям піаніста), а нещадне століття, яке вже розпочинає відлік ненавмисних втрат після другого нулика — з усією безліччю катастроф, жахів, революцій, розумувань і глупств людських, з усією чарівністю не тільки людей, а й «людиноподібних» (як вони позначені у Теффі).

Звісно ж, «на дні» трохи спокійніше, якщо знати наперед, що тебе чекає на березі. Опинившись одного разу перед вибором, геній-піаніст боязко крок за кроком ступає трапом — на сушу, але нога його відразу клякне. Не кориться! І, глянувши на невеселий далекий обрій, цей бідака миттю повертається на свою вихідну позицію — на корабель. Грати й помирати. На дні.

Але чому ж, але куди ж ти, мій милий безумцю? — ніби волає йому вслід артист Меншиков, чий нервовий голос у цьому спектаклі чимось схожий на шум вітру. Також не завжди розбереш, яка у вітру «мелодія». Та й хіба вітер заженеш у якусь «концепцію»? Шумить собі, та й усе. А ти вслухайся.

І в обнімку з морським вітром артист ніби пролітає і над палубами, і над нами, і над долями потопельників, які втекли від безумного світу, але не врятувалися — від себе.

А нетеатральна київська аудиторія, приваблена в зал «азазелівським» способом (є така фірма — «Прем’єра»), бачачи й чуючи цей Олегів «вітер», дуже правильно мовчить — коли відповідні паузи, дуже чемно аплодує — коли ефектні мізансцени. У мене ж у момент фіналу, уже коли корабель тоне, а я разом із ним, чомусь відчутно ціпеніють долоні, а в горлі якийсь свинець.

Олег Меншиков, якого завжди вирізняла двоїстість існування в різних художніх аплікаціях (і наперед відома однозначність у рекламних кампаніях товарів буржуазного споживання), саме тут — на своєму бутафорському кораблику — по-людському щирий. Не як в інтерв’ю. Він щирий в артистичному і невтримному бажанні говорити-говорити-говорити... І в правильному намірі щось недоговорити. Щоб зберегти в душі цю ж таки музику. А щоб її саме там зберегти — може, й потрібно на дно?

Цей його порив (за мотивами тексту Барікко) — зовсім не лицедійська нещирість, не акторська поза (уже вдосталь різного грав). Судячи хоча б із того, як відчужено, умиваючись сімома потами, вже від імені і піаніста, і самого себе він грає фінал — вмить на очах схуднувши, перетворившись на нещасного зяблика на носі корабля... Перетворившись на фантом, на примару музики, яку всього через секунду накриє чорна хвиля целофану.

…Друзі, і нам би інколи не завадило на «дно». Не конче в Атлантику чи в Чорне море, де пустують миротворці та гуманітарна допомога. «Дно» — за-Меншиковим, за Барікко (і як на мене те ж саме) — зовсім не страусова поза, а очевидне місце самозбереження. Засіки невідомості. Глуха станція, де нас не побачать і не доженуть. Не треба стрибати з мосту Патона. Не варто топитися, піддавшись впливу театральних ідей. Треба попросту — хоча б тимчасово — чи уві сні, чи наяву — кудись «поплисти». А «куди»? Та куди вам завгодно! У родину. В улюблену книжку. В хороше кіно. У пристойний спектакль. У свій внутрішній світ. У ту заповідну гавань, на саме «дно», де немає цих гадів… Де немає ні телевізора, ста впливових кровопивць (за версією якогось журналу); де немає ні привиддя війни, ні жахіть миру; де немає www.bred.net... І решти — всього, що сказилося на «березі».

Видихніть! Вдихніть глибоко... Поринаємо... Арівідерчі!