Олександр Книга: "Перевели ми свій театр на контракт. І що страшного сталося?"

Вадим Дишкант 10 лютого, 23:03
Александр Книга

Читайте також

Уже досить тривалий період твердою рукою гендиректора — художнього керівника веде корабель Херсонського театру імені Миколи Куліша Олександр Книга. Він же разом із колегами й однодумцями свого часу заснував "Мельпомену Таврії", один з найвідоміших міжнародних театральних фестивалів в Україні. Про перебіг нинішньої театральної реформи, про плюси і мінуси контрактної системи, а також про майбутню міжнародну фестивальну мапу "Мельпомени Таврії" — в інтерв'ю для DT.UA.

— Пане Олександре, чи виправдалися ваші сподівання на позитивні зміни в українському театрі у зв'язку з дією нового Закону про культуру? 

— Я входив до робочої групи, яка працювала над цим законом. На жаль, він вийшов не зовсім таким, яким його розробляли ми, театральні практики з багаторічним досвідом роботи. 

Однак закон ухвалили. І ми маємо діяти згідно з ним. Хоча там є багато непродуманих речей. 

У будь-якому разі тим, хто боїться змін, не варто бідкатися з приводу цього закону. Бо ніяких кардинальних змін не відбулося. 

Перевели ми свій театр на контракт. І що страшного сталося? 

Особисто мене в цій ситуації турбує те, що нічого не змінилося, наприклад, з оплатою праці. Що по суті закон змінює для актора, якого перевели на контракт, а він як отримував, так і отримує 3,5—4 тисячі гривень? Тільки те, що завтра з ним можуть контракт не продовжити? А це, вибачте, невелике "надбання". 

Проте є й позитивні моменти. Тепер до нас на роботу приїжджають навіть кияни, які не завжди мають надію, що з ними підпишуть контракт столичні театри. А раніше було навпаки: херсонці їхали на навчання до Києва і там залишалися. Ніхто не хотів повертатися додому. 

— Одне з болючих питань: чи дасть закон реальну можливість оновлювати трупу і керівний склад українських театрів?

—Розумію, що і на мене хтось з молодих дивиться з претензією — мовляв, чого він сам не звільнить місце молодому керівникові? Я на це відповім так. Поки що не відчуваю, що тут, у Херсоні, мені хтось дихає в спину. Можливо через те, що я й досі швидко біжу. 

Можу запевнити: щойно відчую такий подих, щойно побачу людину, яка не буде нищити те, що ми десятиліттями вибудовували, яка зможе не зменшити, а збільшити всі показники роботи театру, я відразу ж відійду від справ. 

Знаєте, останні десятиліття я справді біжу і ніяк не можу зупинитися. Усі ці роки ніколи не працював "завдяки", бо в нас, на жаль, весь час доводиться працювати "всупереч". Бракує коштів? Добре, ми їх заробимо! Виникають інші труднощі? Нічого, і їх переборемо. 

У столиці чимало з тих проблем, які переслідують провінційні театри, багатьом навіть не зрозумілі. Наприклад, національні театри можуть собі дозволити витратити мільйони на постановку. А ми про таке навіть не мріємо… Звикли з "нічого" робити "щось". 

— Українське суспільство починає жити законами ринку. Нехай у наших умовах і дикого. Очевидно, тепер важче поєднувати господарські й мистецькі інтереси? Бо хай там як, а театр усе ж таки повинен існувати для розвитку культури, а не для заробітчанства.

— Поєднувати економіку і мистецтво завжди було непросто, бо театр — це теж своєрідне виробництво. Ми ж виробляємо творчу продукцію і змушені щодня її продавати: організувати прокат вистав, продати квитки, переконавши глядача, що йому варто прийти до нас у театр. 

Щасливий з того, що в нас у Херсоні чудовий глядач, що наші вистави йдуть з аншлагами. 

А коли я тільки прийшов у театр, то в цьому залі могло сидіти десять осіб, а на сцені — близько сотні. 

Виходить, ми виховали свого глядача. І тепер можемо йому пропонувати серйозний репертуар: Достоєвський, Чехов, Неш, МакДонах. 

Але при цьому маємо дослухатися і до потреб публіки. А вони різні. Хтось хоче почути зі сцени якісь близькі йому ідеї, зокрема й патріотичні, а хтось — просто душею відпочити від проблем, від того, чим нас щодня "тішать" новини з телевізора. 

І ми цю функцію театру як місця відпочинку також повинні враховувати. Як і виховну. 

Це ж наш обов'язок — виховувати громадянина незалежної української держави, який зрештою почне її змінювати на краще. 

Маю велику надію на нове покоління. Але поки воно формується, наша відповідальність полягає в тому, щоб ми не втратили того, що вдалося на сьогодні здобути. Маємо зберегти те, чим ми цікаві світу. Бо можемо багато втратити через постійну політичну боротьбу, через наші чвари, через антагонізм, який розпалюємо у стосунках одне з одним. 

— Перш ніж говорити про те, чим ми цікаві світу, повернімося до теми театральної реформи, яка — будьмо чесними — здебільшого імітується. Чому ви все ж таки підтримали необхідність змін в українському театрі, тоді як деякі ваші колеги виступили проти? 

—Просто належу до людей, які все життя експериментують, не зупиняються на досягнутому. Мені цікавий процес пізнання нового, відкриття нових можливостей. 

Тому не міг не підтримати саму ідею театральної реформи. 

З іншого боку, засмучує те, що вона непродумана і, виходить, у чомусь передчасна. Тому можна зрозуміти тих моїх колег, які виступають проти. Бо не можна переводити на контракт людей, які мають зарплату 3 тисячі гривень і не мають жодних соціальних гарантій. І це слід виправити, щоб закон працював на благо, а не на шкоду. 

Але навіть у його нинішньому вигляді треба знаходити позитивні моменти. Контрактна система, наприклад, дає нам можливість краще планувати роботу на кілька років наперед. Тепер можемо укласти угоду з тими режисерами й акторами, які театрові для його розвитку потрібні. Така система націлює театр на виконання чітких планів і мобілізовує людей. 

Я, наприклад, знаю, що будемо ставити через рік. У нас уже є вибудуваний репертуарний план. Більше того, маємо плани, які стосуються принципових, важливих для розвитку театру постановок навіть на 2018-й і 2019-й роки. 

Так що є і позитивні моменти. Граємо по п'ятдесят вистав на місяць, і в касі часто може не бути жодного квитка. І все завдяки тому, що весь час шукаємо дорогу до свого глядача. Підтримуємо вогонь інтересу до нашого театру, пропонуючи різні вистави на різних сценах. Як тільки перестанеш підкидати у цей вогонь "дрова" (у вигляді нових прем'єр), інтерес відразу згасне. 

— Виховавши свого глядача, ви змогли створити міжнародний фестиваль "Мельпомена Таврії" — на сьогодні найбільш потужний в Україні. Чим будете дивувати цього року?

— Виходячи з тих заявок, які надійшли від театрів на кінець минулого року, я би сказав, що цей, дев'ятнадцятий, фестиваль буде пов'язаний з темою відродження. Насамперед відродження країни. За всіх проблем, які в нас нині є, я не можу сказати, що ми не робимо кроків уперед. 

Відкриватиме фестиваль наприкінці травня Національний театр ім. Івана Франка виставою "Річард ІІІ" В.Шекспіра. Очікуємо театри з Португалії, Угорщини, Литви, Грузії. Про наш фестиваль з кожним роком дедалі більше дізнаються за кордоном.

— От бачите, якось само собою ми знову вийшли на тему "Україна і світ". То чим іще, крім революцій, можемо здивувати світ? 

— Насамперед Україна цікава своєю культурою. Не можу погодитися, наприклад, із твердженням, що нині українську театральну культуру за кордоном представляє лише Андрій Жолдак, справді талановитий режисер. Його творчість — одна з цікавих граней нашої сучасної культури. Але цим не вичерпуються її здобутки. Ми бачили, як у Португалії реагували на нашу своєрідну виставу-концерт, яку ми назвали "Пісенна розповідь про Україну". Глядач, не розуміючи мови, під час деяких пісень навіть плакав. На інших — підспівував. Там я зрозумів, наскільки ми цікаві своєю автентичною, традиційною культурою. Ми повинні навчитися гідно представляти її у світі. 

— Що ж нам, із нашим культурним, інтелектуальним потенціалом, заважає збудувати міцну, процвітаючу державу?

—Нам — я зараз про наше покоління говорю — важко позбутися радянського менталітету. Бо ідеї, які нам навіювали партія та уряд, досить привабливі: рівність, братерство, свобода, справедливість… Всім — за потребами і т.ін. Але все це виявилося лише прекрасною ідеологією, а дійсність була іншою. Ніякої рівності можливостей і справедливості в реальному житті не було. Хтось мав високу зарплатню і доступ до так званих спецрозподільників, що було дуже важливо в умовах тотального дефіциту, а хтось перебивався на зарплатні 60—70 крб. І для того щоб вижити, люди крали в колгоспі чи на заводі, вважаючи, що "все кругом колхозное, все кругом мое". 

То ж не дивуймося тепер, що в країні така жахлива корупція. Вона є наслідком тої радянської психології, згідно з якою у держави вкрасти не гріх. Ми ніяк не можемо збагнути, що немає державних грошей. Що те, чим ми наповнюємо бюджет, сплачуючи податки, — це наші з вами гроші. І наймаємо державних чиновників для того, щоб вони з користю для суспільства використовували ці гроші, а не крали їх. 

Поки ми цього не зрозуміємо, поки не змінимо своєї свідомості і не збагнемо, що все зрештою залежить від нас самих, від нашої волі — нічого в країні принципово не зміниться. І театр якраз, як і хороше кіно, література, може допомогти людям їхню свідомість змінити. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89