ОСТАННІЙ ВЕЛИКИЙ РОМАНТИК

Статті й дослідження, як правило, присвячено його життю і творчості після 1925 року, тобто після його переїзду в Західну Європу. Про київський період відомо дуже мало. Тим часом найцікавішими є саме джерела становлення майстерності великого піаніста. Адже Горовіц — представник однієї з наймогутніших виконавчих шкіл в історії піанізму. Школи, що дала світові Антона й Миколу Рубінштейнів, С.Рахманінова, А.Зілоті, А.Йосипову, С.Прокоф’єва, А.Скрябіна, А.Шнабеля, І.Падеревського, Г.Нейгауза, Артура Рубінштейна, С.Ріхтера, Е.Гілельса, В.Клайберна, В.Софроницького, К.Ігумнова, М.Грінберг, Л.Ніколаєва, Д.Шостаковича. Цей перелік можна продовжувати й продовжувати.

Володимир Горовіц наро- дився 1 жовтня 1903 року в Києві. Саме в Києві, і не 1904-го, як пишуть у всіх енциклопедіях, а 1903 року. Про це свідчить документ, знайдений київським дослідником Михайлом Кальницьким, котрий поклав край численним версіям біографів Горовіца.

«Свідоцтво про запис у метричній книзі єврейського населення м. Києва за 1903 рік, ч. 1, про народжених, чоловічої графи, №725, видане київським рабином С.Лур’є за №3736...»(1) раз і назавжди ставить крапку в цьому спірному питанні: Володимир Горовіц народився 18 вересня (1 жовтня за новим стилем) 1903 року у родині інженера Самуїла Горовіца, який закінчив Університет Св. Володимира.

До цієї знахідки біографи Горовіца багато років сперечалися про час і місце народження великого музиканта, а довідкові видання беззастережно вказували: «1904, м. Бердичів». Як відомо, у паспорті Володимира в графі «рік народження» було вказано 1904 рік.

Біографи не ставили під сумнів факт підробки цифри в паспорті. Мабуть, необхідність цього виправлення виникла вже після революції 1917 року. Оскільки закони тієї пори виходили мало не щодня, при цьому в Києві часто не діяли московські, установити, коли було змінено цифру в паспорті, дуже складно. Приміром, це могло статися 1920 року, коли Володимиру, котрий на той час уже закінчив Київську консерваторію, виповнилося 17 років. Мабуть, розуміючи, що вже навесні чи восени 1921 року Володимира призовуть в армію, родина вирішує будь-що не допустити цього, і тоді Григорій Горовіц виправляє в паспорті рік народження брата на 1904-й. Інша версія відносила нас до 1925 року, коли перед Володимиром реально замаячіла перспектива виїзду на Захід: злякавшись, що його призовний вік стане перешкодою для від’їзду, він виправляє рік народження.

А міф про місце народження грунтується на чутках. Причому, слова самого Горовіца при цьому ігноруються. Біографи Володимира уперто називали Бердичів, стверджуючи, що народжуватися в Бердичеві якось не престижно — місто маленьке, провінційне — тож музикант старанно приховував місце свого народження. Насправді довідники XIX століття дають Бердичеву досить схвальну характеристику.

Утім, цілком можливо, що посилання біографів і довідкових видань на Бердичів, як на місце народження Володимира Горовіца, зумовлено дещо курйозною ситуацією. Річ у тому, що Ванда Горовіц (дочка Тосканіні та дружина Володимира), жінка складного та твердого характеру, в одному з телевізійних інтерв’ю, владним жестом відсунувши чоловіка від телекамери, заявила: «Він народився в Бердичеві. Усі євреї Росії народилися в Бердичеві!» Так чи інакше, легенда про Бердичів як про місто, де народився Володимир Горовіц, перекочувала на сторінки всіх довідкових видань, зокрема й у Велику Радянську Енциклопедію.

Уся родина Володимира Горовіца мала стосунок до музики: дванадцять членів великої сім’ї або професійні музиканти, або аматори-музиканти. Можна впевнено стверджувати, що весь вільний час родина музичила. Тож не дивно, що до 10 років Володимир Горовіц грав напам’ять усі опери Вагнера.

Київське музичне училище протягом багатьох десятиліть було мало не єдиним центром професійної культури міста. На щорічні музичні вечори в залі купецьких зборів (нині — Національна філармонія) з’їжджалася вся інтелігенція Києва. А що то були за концерти! За участю студентів училища ставилися сцени з опер Ш.Гуно, П.Чайковського, А.Даргомижського, Дж.Верді, К.Сен-Санса, Ж.Масне, В.А.Моцарта, Р.Вагнера. Симфонічний оркестр училища грав симфонії В.А.Моцарта, Ф.Шуберта, Й.Гайдна, Л.Бетховена, Р.Шумана. Ставилися: «Реквієм» В.Моцарта, «Манфред» Шумана, 9-а симфонія Л.Бетховена й інші глобальні музичні твори для симфонічного оркестру, хору, солістів. Педагоги училища В.Пухальський, О.Казбирюк, О.Шевчик, В.Алоїс-Музикант, Г.Ходоровський, Є.Риб виконували в цих концертах свої твори.

Училище стало найбільшим центром музичної освіти в Україні. Багато його випускників, приїжджаючи в Москву, Петербург, Париж, Відень, складали екстерном іспити й одержували дипломи консерваторії. Високий рівень підготовки музикантів у Київському училищі відзначали П.Чайковський, А.Рубінштейн, Л.Ауер, С.Танєєв, А.Глазунов. Прислухаючись до їхніх відгуків і пропозицій, міська Дума й керівництво училища порушили питання про перетворення училища на консерваторію. Його остаточно вирішили в липні 1913 року, і з 1 вересня цього року було відкрито Київську консерваторію.

1912 року Самуїл Горовіц написав клопотання про зарахування його сина Володимира до музичного училища в клас В.Пухальського. Володимир навчався рік, а влітку всі учні складали іспит і їх було зараховано в консерваторію в так звані «молодші класи».

1914 року сталася подія, яка визначила все подальше життя Володимира. Горовіц ніколи не забував про зустріч зі Скрябіним, організовану його дядьком Олександром, тоді процвітаючим викладачем по класу фортепіано в Харківському музичному училищі. Горовіц розповідав про цю зустріч: «Я прийшов на зустріч, ясна річ, із мамою. Я грав хвилин десять «Мелодію» Падеревського, трішки Шопена і, здається, щось із Бородіна й Донаньї. Він слухав і був схвильований. Отже, після того, як я зіграв, він вивів мою матір і сказав їй: «Ваш син буде піаністом. У нього справжній талант. Я, звісно, не знаю, як далеко він піде, але, будь ласка, зробіть із нього передусім освічену людину, котра розуміє не лише музику, а й інші не менш важливі аспекти життя: образотворче мистецтво, філософію, літературу. Тільки тоді він стане справжнім музикантом». Потім Скрябін додав: «Але піаністом він буде безумовно». Вердикт Скрябіна, який помітив мій талант, був дуже важливим для нас».

Горовіц грав Скрябіну за кілька місяців до його трагічної загибелі. Про цю подію пишуть усі дослідники, про неї говорив і сам Горовіц у Москві 1986 року. Тоді в Москві наприкінці першого відділення він зіграв два етюди Скрябіна. Багато хто відзначав, що Горовіц грав Скрябіна особливо емоційно та проникливо.

Володимирові дуже пота- ланило в житті: його надзвичайний талант плекали, оберігали й розвивали три могутні сили — музична родина, високопрофесійні педагоги училища й чародійне місто Київ.

Перші п’ять років Володимира навчав В.Пухальський (1848—1932). Ім’я цього музиканта- виконавця, педагога, диригента й композитора пов’язане з підйомом і розквітом культурного життя Києва.

1918 року Володимир перейшов у клас С.Тарновського (учня Г.Йосипової — талановитої піа- ністки й педагога, учениці та дружини Теодора Лешетицького, котрий свого часу виховав майже всіх основоположників російської, української і радянської фортепіанних шкіл).

Останні півтора року навчання в консерваторії Володимир Горовіц навчався в класі Фелікса Блуменфельда — блискучого піаніста, диригента, композитора, дядька Генріха Нейгауза, учня Ф.Штейна, який, у свою чергу, навчався в Фрідеріка Шопена.

Революція дуже боляче вдарила по родині. 1986 року Горовіц згадував: «За 24 години ми втратили все. Усе! Ми ще не розуміли, якою всеосяжною була революція. Вона приголомшила весь світ. Після революції все стало цілком іншим. Після революції ми втратили наш будинок і все майно. Ми переїхали в погану частину міста. Ми більше не жили в достатку. Мій рояль украли комуністи, вони забрали навіть наш одяг. Оголосили комендантську годину. Це було жахливо.

Мій батько був зломлений. Він як білка збирав їжу. Це було набагато жахливіше, ніж я тепер можу розповісти... Ми майже голодували й тепер усі наші родичі жили в нашому будинку, включаючи й дядька Олександра».

1920 року Володимир Горовіц закінчив консерваторію і блискуче виступив з двома сольними концертами в Києві. З цього року починаються п’ятирічні гастрольні поїздки містами Росії, України, Білорусі. Він виступає з сольними програмами, грає в ансамблі з видатним скрипалем Натаном Мільштейном. У відгуках на ці концерти тодішня критика відзначала надзвичайну обдарованість молодого музиканта, його фантастичну техніку, «демонічний темперамент». Протягом лише трьох місяців, з жовтня 1924 до січня 1925 року, Володимир Горовіц, виступаючи в Петрограді, в 11 концертах зіграв 150 творів. Невдовзі, після цього велетенського марафону, він їде в Європу. У Європі Горовіца визнали відразу. У Парижі навіть народився термін «Горовіцеманія».

1928 року він виїжджає до США, де проживе все життя, гастролюючи час від часу в містах Південної Америки та Європи. Дуже швидко В.Горовіц полонить своїм виконавчим мистецтвом і Америку. Кожен його концерт стає подією. Платівки творів у його виконанні миттєво розкуповуються у великих кількостях. З 1928 до 1934 року В.Горовіц виступив у 350 концертах! А потім до 1938 року жив у Швейцарії. Саме туди на два тижні радянські органи відпустили його батька для побачення з сином. Це була їхня остання зустріч: батька «взяли» відразу на вокзалі в Москві, і більше його ніхто не бачив.

З 1938 до 1953 року В.Горовіц багато концертував у США, а потім настали 12 років мовчання. Він багато читає, грає «для себе», знайомлячись із новою музикою. 1965 року В.Горовіц повертається на велику сцену. Один з критиків того часу писав: «У Горовіца справді є щось таке відлякуюче — якась внутрішня напруга, якась наелектризованість. Начебто ви маєте справу зі струмом у десять тисяч вольт. Усі знають, що він унікальний. Є багато дуже хороших музикантів, але Горовіц — один!» 1986 року 83- річний Маестро після тривалої перерви приїхав у Москву. У Київ він не міг приїхати: стояла весна 1986 р., чорнобильська весна. В.Горовіц не застав у живих нікого з рідних: його брати Григорій і Яків загинули молодими, мати померла, батько зник у роки репресій, сестра не дожила до приїзду брата.

6 листопада 1989 року Володимир Горовіц помер і був похований у фамільному склепі Тосканіні у Венеції (дружина — Ванда Горовіц — дочка видатного диригента Артура Тосканіні — померла в серпні 1998 року). У некролозі є такі слова: «Помер останній великий романтик ХХ століття».

1995 року в рідному місті В.Горовіца відбувся перший Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті видатного киянина.