Партитури не горять. Диригент Ігор Блажков: «За листування зі Стравінським та Бріттеном органи безпеки зробили мене невиїзним»

Поділитися
20 вересня — дата концерту Національного симфонічного оркестру з диригентом Ігорем Блажковим — безумовно, ввійде в історію колективу як одна з найяскравіших для нього сторінок.

20 вересня — дата концерту Національного симфонічного оркестру з диригентом Ігорем Блажковим — безумовно, ввійде в історію колективу як одна з найяскравіших для нього сторінок. Ще в 1960-ті роки Блажкову вдалося завоювати всесоюзний авторитет і назавжди розпрощатися з надіями бути почутим на Заході. Його з радістю приймали у столиці СРСР, але при цьому ревно видавлювали з рідного Києва. Євген Мравинський, Геннадій Рождественський, Мстислав Ростропович визнавали в мистецтві Блажкова явище високого музичного порядку. Саме Блажкову належить заслуга поновлення в Ленінграді після тридцятилітньої паузи Другої і Третьої симфоній Шостаковича. Реквієм Стравінського він наразі планує диригувати по партитурі, подарованій йому автором.

Сьогодні диригент живе у Потсдамі: багато працює, мало відпочиває. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» він пригадав, як його витурювали з Києва, як «царював» у Ленінграді Мравинський, як свого часу славив партію український композитор Данькевич… І як заздрість визначає буття та свідомість багатьох музикантів.

«У Києві неможливо було виконати нову музику»

— Ігоре Івановичу, ви працюєте над книжкою мемуарів. Що вирішили довірити паперові?

— На моєму віку сталося те, що за інших обставин, у принципі, могло б розтягнутися на 200 років...

Ґуль було хоч відбавляй. За несанкціоноване листування зі Стравінським і Бріттеном мене колись узяли на замітку органи держбезпеки, зробивши невиїзним. Хоч як намагався вирвати мене на гастролі за кордон Мравинський, коли я працював у Ленінграді, — незмінно отримував відмову. Згодом, коли керував Київським камерним оркестром, нас хотіли запросити на фестиваль у Західний Берлін із Чотирнадцятою симфонією Шостаковича. Той самий результат. Це при тому, що я ніколи не дисидентствував. Мене цікавила тільки сучасна музика й естетика.

Уперше мене випустили за кордон лише в 1989-му, на гастролі в Польщу. Для більшості оркестрантів — це звичайна річ. А я спати не міг — така подія! На світанку, щойно переїхали через Західний Буг, визираю у вікно і бачу: ворони, такі ж, як у нас! Ось вам і перша думка людини на «свободі».

— Думка «ворони білої»? Скажіть, невже Київ був у ті роки такою вже «мертвою зоною»?

— Якщо говорити про мистецтво, то в Ленінграді, звісно, дихалося легше (хоча й там були свої «принади»). У Києві ж виконати нову музику було неможливо. Навіть «Симфонічні фрески» за Пророковим Леоніда Грабовського мені так і не дали зіграти. На першій же перерві оркестранти побігли до директора філармонії з вимогою зняти цю «мерзоту». А ось в оркестру Ленінградської філармонії ця музика заперечень не викликала. Як і у Великого симфонічного оркестру Всесоюзного радіо, з яким я теж виконав «Фрески», а потім записав на платівку фірми «Мелодія». Ось вам і різниця! Пізніше, на засіданні правління Спілки композиторів, Грабовського навіть звинуватили в тому, що він, не зваживши на критику, віддав цей твір для виконання в центр. Ніби це аморальний вчинок якийсь.

У Києві ніколи не бракувало відмінних музикантів. Але, певне, була якась ущербність у загальній культурі. У тому ж таки Держоркестрі я згадую ударника Ізю Горштейна — той не визнавав навіть Скрябіна і Прокоф’єва. Коли Кирило Кондрашин диригував у Києві прокоф’євську Сьому симфонію, Горштейн, не відходячи від свого великого барабана, на чім світ стоїть паплюжив цю просту, мелодійну музику.

У Спілці композиторів верховодили Костянтин Данькевич, Георгій Майборода, Гліб Таранов, Климентій Домінчен. Гаразд, із того ж таки Домінчена, кулеметника часів Громадянської війни, що було взяти... Таранов — інтелігентна людина, яка, у принципі, все знала, все розуміла, але на які підлості при цьому йшла. Статтю моєї покійної дружини Галини Мокрєєвої в польському часопису Ruch Muzyczny, в якій вона висловила правду про багатьох «угодних» керівництву композиторів, у Києві першою прочитала професор Онисія Шреєр-Ткаченко. І зі спокійною совістю віднесла часопис директору консерваторії Штогаренку. Після чого пішли збори, викриття — мене й Галини, підключили міністерство, щоб звільнити — її зі школи-десятирічки, а мене — з Держоркестру. Данькевич вигукував: «Виходить, і моя кантата «Жовтень» — теж музика з нагоди?! Розумієте, до чого дійшло? Кажуть, мовляв, кинули камінь у болото — і жаби заквакали! Це ми — жаби?!»

«Мравинський постійно чекав нападу...»

— Але, між іншим, постановці опери Данькевича «Богдан Хмельницький» у Донецьку, яка відбулася нещодавно, було надано загальнодержавного значення.

— Знаєте, це досить непоганий твір. Якщо, звісно, не брати до уваги всіх тих колізій, якими нашпигували лібрето опери Ванда Василевська з Олександром Корнійчуком. Та ж арія Богдана, наприклад, після авангарду дуже добре вуха прочищає... Данькевич — людина-амплуа. Як в опері-буфф, де повинен бути персонаж-бас, який відповідає певним вимогам епохи. На всіх урядових концертах він виступав із одним і тим самим номером — співав свою пісню на власний текст під власний акомпанемент. До наступного концерту — нову напише, але приблизно такого ж самого змісту. Здоровий був мужик, величезний. Як зараз пам’ятаю: рояль на покатій сцені Жовтневого палацу раптом починає їхати. І він, продовжуючи співати про партію та граючи лівою рукою, правою його як пушинку до себе притягує!

— До речі, ви не замислювалися над тим, що в багатьох бідах не система була винна, не партія, не органи... А елементарна заздрість ваших побратимів по цеху — і старших, і однолітків. І це почуття — вічне й неминуче?

— Так було і буде. Природа людська — незмінна. А комплекс Іуди Іскаріота вічний. Беруть ту
зброю, яка сьогодні стріляє. Донести Пілатові — добре, а КДБ — ще краще.

Заздрість породжує мстивість. «Він що, дуже розумний?» «Йому що, найбільше треба?» «А чого це він?» Білих ворон не люблять — ні тварини, ні люди.

— І все ж певний час «біла ворона» була на силі і навіть стала номенклатурою. З 1988 по 1992-й
— роки керівництва нинішнім Національним симфонічним оркестром...

— «На силі» я почувався тому, що мені було дано певні повноваження. Хоча й тут доводилося рухатися криголамним способом — поступово покращувати якість і атмосферу в оркестрі.

Номенклатура «дарує» неприємні відчуття. Забирає свободу, висмоктує сили і вселяє тривогу. Все це нагадує місто у Стародавній Греції, куди могли втікати повержені царі й отримати там недоторканну царську територію у священному гаю. І коли в цьому місті з’являвся інший цар, попередній озброювався мечем і не стуляв очей. Як тільки він засинав, його вбивали й займали місце. Щоб теж не спати.

Одним із таких «царів» був Мравинський — у Ленінграді. Йому заздрив навіть Караян. Він створив найкращий у світі оркестр, свій досконалий інструмент. Але якою ціною? Перебуваючи на вершині гори й не маючи можливості спуститися, він мусив не спати і ходити навколо з мечем. Я був свідком, як ця літня, заслужена людина жила ніби на діючому вулкані й ні на хвильку не могла розслабитися. Він постійно чекав нападу.

Тепер модно згадувати випадок, коли Мравинський не став диригувати прем’єру Тринадцятої симфонії Шостаковича зі скандальним «Бабиним Яром» Євтушенка. Але мало хто згадує, що саме він у розпал цькування того ж таки Шостаковича в 1948-му підняв партитуру його П’ятої симфонії під шквал оплесків. Ось вам і парадокс: у жорстокі сталінські часи у Мравинського було значно більше сил для боротьби і впевненості у своїх можливостях. Сталін був сатаною. Але його сатанинське честолюбство диктувало бажання створити сильну країну, сперту на спеціалістів, яких, перш ніж відправити в концтабір, усе ж таки нерідко вислуховували. До 1960-х років сталіністи вимерли, до влади прийшли інші люди — «купи-продай».

Мені розповідали жахливу історію, як під час одного профілактичного обстеження у ленінградській кардіологічній клініці до Мравинського з медичним оглядом нагрянула бригада психіатрів. Фактично, з метою довести його неадекватність. Уявіть собі реакцію навіть здорової й нестарої людини на його місці! Дружина диригента після цього пішла в обком партії і заявила, що коли це триватиме, вона покінчить життя мотивованим самогубством, про що дізнається весь світ.

— Хітон вигнанця довелося приміряти й вам. Переходимо до драматичної події у вашій біографії — видворення з Національного симфонічного оркестру. З моменту останнього творчого контакту з цим колективом минуло, мабуть, уже понад 15 років?

— Останній раз я стояв за пультом Національного симфонічного у жовтні 1992-го у французькому Діжоні, рідному місті Рамо. Ті гастролі мені вартували здоров’я. На мені, крім творчої частини, висіли всі договори, контракти. Українські компанії тоді не мали права організовувати чартерні рейси без санкції «Аерофлоту». Після повернення я з нервовим зривом зліг у лікарню. Тим часом оркестрантів по одному почали викликати в міністерство, обіцяти золоті гори, регулярні поїздки за кордон, якщо вони погодяться на нового головного диригента.

У січні 1993-го на зборах колективу мені зачитали прокламацію про відсутність у мене музичного слуху, а також відчуття темпу і ритму... Цей пресинг був розрахований на те, що я піду сам. Щодня мене зустрічали транспарантом: «Блажков, геть з оркестру!».

Микола Петлицький, директор Державного духового оркестру, порадив мені не подавати жодних заяв і щодня акуратно приходити у свій кабінет, щоб не звільнили за прогули. Як контрзахід мене примусили розписуватися в журналі про явку на роботу (хоча, відповідно до положення про оркестр, у головного диригента — ненормований робочий день). А одного разу повідомили, що в міністерстві мене для розмови чекає важливий чиновник. Насправді чиновник цей виконував наказ в.о. міністра культури Яковини. І зі зрозумілих причин, коли я до нього прийшов, то «поцілував замкнені двері». На роботі тим часом мені був виставлений прогул.

Зрештою, після тривалих консультацій із юристами, звільнити мене вдалося тільки шляхом скорочення штатів. Скоротили посаду головного диригента. Натомість з’явилася посада генерального директора і художнього керівника, на яку й було зараховано мого наступника. Він і підписав наказ про моє допенсійне звільнення.

…Слід сказати, на теперішніх репетиціях панувала досить привітна атмосфера. Я не ображаюся на оркестр. Усвідомлюю, що більшість музикантів були іграшками в руках вищих посадових осіб, які з насолодою маніпулювали їхнім по-дитячому займистим темпераментом. Та й підпалювачі скандалу (серед оркестрантів) тепер благополучно емігрували.

«На вулицях — інший типаж: нахабний, хижий...»

— Що ви можете сказати про роки між звільненням та еміграцією вашої сім’ї в Німеччину?

—У матеріальному плані це був, напевно, найтяжчий період у моєму житті. Доводилося ледь не меблі гризти. Пам’ятаю, як дружина намагалася на трамвайній зупинці біля будинку продати щось з одягу... Нічого не купили. Потім призначили пенсію — по 120 гривень на кожного. Сина по закінченні консерваторії Дмитро Радик забрав концертмейстером у свій хоровий клас. Щось перепадало і за рахунок посольств — я періодично влаштовував зі збірним ансамблем «Перпетуум мобіле» концерти в Олександрівському костелі.

Потім про моє становище розповіли Джоелу Шпігельману — американському клавесиністу, композитору й диригенту. З цією доброю людиною, яка володіє російською мовою (його батьки були родом із Білої Церкви), ми познайомилися ще в 1965-му, коли той приїхав у СРСР збирати відомості про клавесинну музику в Росії XVIII ст. Джоел погодився матеріально допомагати до мого від’їзду з України. Гроші надходили через Western Union.

— Ваше теперішнє місце проживання — німецький Потсдам. Чи легко там?

— Скрізь свої проблеми. Влада в Потсдамі піклується переважно про туризм, а про інтенсивність музичного життя думати нікому. Зрештою, кажуть, сідайте в автомобіль — і через 10 хвилин ви в Берліні.

Проте бібліотека там шикарна. У ній я буквально живу. Працюю над проектами радіопередач до ювілеїв композиторів для нашого Національного радіо (його редактори — Олександр Васильєв, Олександр Шамонін, Людмила Кучеренко, Альбіна Бутук та інші — не зраджували мене в найтяжчий період мого життя. Мої записи продовжували звучати в ефірі). Сам добираю музичні фрагменти, начитую текст. Так підготував передачі про Рамо, Шуберта, Бізе, Гершвіна. На черзі — Куперен, Хіндеміт, Мессіан і Бріттен. Диригую нечасто — раз у два-три місяці мене запрошує на окремі проекти оркестр міста Людвігсхафен (філармонія землі Рейнланд-пфальц), радіооркестр колишнього Західного Берліна.

Були дві цікаві поїздки до Японії — для роботи з оркестром університету Тохоку міста Сендай — найкращим університетським оркестром цієї країни, а також Токійським камерним оркестром «Гармонія». Авангарду зараз практично не граю. Запропонував, правда, записати на компакт-диск ранні твори Сильвестрова, які так чи інакше пов’язані з моїм ім’ям, — «Класичну увертюру», Поему пам’яті Лятошинського, Першу симфонію, «Есхатофонію», «Гімн», написаний на моє тридцятиліття. Але головний фінансист — той-таки Беляєвський фонд — переживає скрутні часи. Він довгі роки функціонував за рахунок експлуатації спадщини Глазунова. Тепер, через 75 років після смерті композитора, це джерело прибутків юридично себе вичерпало.

— Життя поза Україною дуже змінило ваше світовідчуття?

— Раніше сумнівався, чи вдасться в Німеччині створити власний будинок і відчути себе в ньому як удома. Знаєте, вдалося. І досить швидко. Ця країна врятувала мою сім’ю. Повсюди, де ми з’являлися, бачили бажання допомогти — у чиновників, музичних діячів, простих людей. І це при тому, що для Німеччини ми нічого не зробили (на відміну від України). У такій ситуації і країна, і Потсдам — місто, в якому ми живемо, — стають ближчими. Відчуваєш опору.

Я був дуже відданий рідному Києву. Його Андріївському спуску, Подолові, вулиці Чкалова, з якими пов’язані спогади про мою юність, про маму. Все це зігрівало душу. Потім, коли мене викинули на вулицю, все неначе обірвалося... Недарма кажуть, що «биття» визначає свідомість.

Я пам’ятаю київську публіку — м’яку, можливо, в чомусь наївну. Пам’ятаю старих інтелігентів на Прорізній, Хрещатику, Володимирській. Коли повернувся сюди закривати Дні німецької культури в грудні 2003-го — всього через рік після від’їзду, несподівано виникло дивне відчуття, ніби тут змінили жителів. На вулицях з’явився інший типаж — нахабний, хижий. Абсолютно не схожий на тих киян, до яких я звик. Я зараз перечитую сатиричні оповідання Зощенка про неп 1920-х. Знаєте, одне до одного. Так, Київ живе абсолютно новим темпом. Але це темп неврастенії...

Із досьє «ДТ»

Блажков Ігор Іванович народився 23 вересня 1936 р. у Києві. В 1959 р. закінчив диригентський факультет Київської консерваторії (клас А.Клімова), у 1967 р. — аспірантуру при Ленінградській консерваторії (клас Є.Мравинського). У 1958—1968 р.р. — диригент Державного симфонічного оркестру України, у 1963—1968 р. — диригент Ленінградської філармонії. У 1969—1976 р. — художній керівник і диригент Київського камерного оркестру. У 1977—1988 р. — диригент Укрконцерту, у 1988—1994 р. — художній керівник і головний диригент Державного симфонічного оркестру України, одночасно з 1983 р. — художній керівник і диригент оркестру «Перпетуум мобіле» Спілки композиторів України (до 2002 р.). У Києві через нього йшов потік досі невідомої в наших преріях західної музичної літератури і бунтарських, за тутешніми мірками, ідей, які виховали (якщо не створили) композиторів-шістдесятників Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, Володимира Губу. Такий рімейк петербурзької «Могутньої кучки» на чолі з Блажковим-«Балакірєвим» — зі скидкою на реалії нового часу і специфічний «малоросійський» контекст, значно нещадніше битий і гнаний. Саме в Києві Блажков пережив пік музичної могутності — керівництво нинішнім Національним симфонічним оркестром і трагічний кар’єрний крах — скандальне розлучення з цим колективом.

Як диригент-гастролер виступав у Польщі, Німеччині, Іспанії, Франції, Швейцарії, США та Японії. Записав понад 40 грамплатівок для головних лейблів світу. Народний артист України (1990). З 2002 р. живе в Німеччині.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі