Поділ, погром, Чичкан

Чичкан

Читайте також

В арт-середовищі цього тижня вибухнув гучний скандал. Невідомі молодики в балаклавах (близько 15 осіб) розгромили персональну виставку художника Давида Чичкана у Центрі візуальної культури. Що сталося? І, головне, чим це загрожує?

Виставка, якої більше немає, називалася "Втрачена можливість". Відкрили її в київському Центрі візуальної культури ввечері 2 лютого. Працювала після цього вона всього два дні — 3 і 7 лютого. 

Виставка — цікава, спірна, задерикувата. У кожному разі, з формального погляду. Проект en masse являв собою один чітко артикульований вислів, досить лаконічний і зрозумілий навіть дітям. Із логічними — зав'язкою, розвитком теми, кульмінацією та фіналом. Із потрібною кількістю "повітря" між зображеннями на ватманах, виконаних у техніці акварельної графіки. 

Із погляду, власне, змісту, виставка, якої більше немає, заслуговувала, безперечно, менш радикальних дій. "Втраченою можливістю" ідейний анархіст і художник Давид Чичкан назвав події (та наслідки) київського Майдану. На його погляд, замість соціальної революції відбулася націоналістична. І це призвело до війни. 

Роботи в експозиції, якої більше немає, створені не без впливу Герда Арнца, послідовно розкривали концепцію проекту. На самому початку глядач бачив стилізовані зображення пам'ятників українським класикам: Лесі Українці, Іванові Франку, Михайлу Драгоманову. Візуальний ряд супроводжувала таблиця з цитатами й коментарями: великі представники національної культури були соціалістами. Драгоманов — засновником українського соціалізму. Франко — перекладачем "Капіталу". 

На малюнках — Леся Українка скинута з постаменту. Цоколь Драгоманова пописаний червоними літерами — "русофіл" і "гнида". 

Франка прикрасили, зокрема, криваво-червоні гасла — "Смерть лівим", "Слава нації" і "Чмо". (Своїми малюнками Чичкан прозоро натякав ще й на декомунізацію.) 

Із протилежної стіни на українських класиків дивився такий самий, намальований на ватмані, пам'ятник "Булыжник — оружие пролетариата". У вільній руці пролетар Шадра стискав чорно-червоний прапор.

Домінантою другого, більшого, залу виставки, якої більше немає, було графіті на дві стіни: слова "Втрачена можливість". ("Чи є втрачений шанс і втрачена можливість соціальними фактами?" — читаємо в підручнику соціології. "Соціальний фактодинична, суспільно значима подія або сукупність однорідних подій, типових для тієї чи іншої сфери соціального життя або характерних для певних соціальних процесів".) 

Навпроти — два диптихи, присвячені Майдану. Чорно-білі однакові чоловічки-знаки розмовляли з глядачем із ватманів з допомогою написів на кольорових транспарантах-прапорах. 

"Сталося, що сталося" — підписаний один ватман. "А не що хотілося" — другий. 

Українцям, переконував Чичкан, годилося бажати гендерної рівності (напис на транспаранті), права на безплатну медицину, шестигодинного робочого дня, "знайти себе в класовій війні" та інших анархістських цінностях. Натомість вони вийшли на вулиці з думками про Євросоюз (напис на транспаранті), вільний ринок, "владу — патріотам" і "смерть — ворогам". 

Завершували цю експозицію барвисті антивоєнні роботи. 

Однією з найбільш пам'ятних на виставці видалася картина, котра вже дебютувала цього літа в міжнародному проекті куратора Моніки Шевчик: "Наше національне тіло". Усміхнені немовлята вдягнені в камуфляж із умовними російськими й українськими шевронами. І озброєні. Як пояснює художник, уже з народження діти по різні боки кордону двох воюючих країн позбавлені права вибору: брати участь їм у війні чи ні.

"Втрачену можливість", якої більше немає, "вбивали" двічі. Спочатку, кажуть, у соцмережах з'явилися погрози. Буцім від "правих". Уже в суботу, 4 лютого, заплановану авторську екскурсію художника й анархіста Чичкана скасували, а ЦВК закрили на три дні "у зв'язку з загрозою безпеці". 

Того ж дня — ви, мабуть, про це читали в новинах — виставку вперше блокували анонімні "праві". Центр наглухо закрився на всі вихідні, плюс понеділок. 

А вже у вівторок, 7 лютого, ближче до вечора, знову-таки, безіменні протестанти, побивши охоронця, ввірвалися в експозиційні зали, пошкодили частину робіт (присвячених Майдану, зокрема). А поверх авторського графіті незграбно, фарбою з балончика, написали: "Слуги сепарів", "Рупор Москви". 

До цього прецеденту деякі виставки в Україні забороняли — але ніколи не громили. (За винятком потворного випадку в "Мистецькому арсеналі" у зв'язку з замазаним муралом Володимира Кузнєцова.)

На відміну від багатьох арт-критиків, я на власні очі і з досить близької відстані бачила "опонентів"-нападників... Це були молодики субтильної непримітної зовнішності. Вони були на відкритті проекту. І зовні нічим не нагадували "правих" (перемовлялися між собою російською). На моїх очах вони розбили скло вітрини, взяли афішу — і не кваплячись пішли у бік Контрактової площі. 

Все це більше нагадало не політичну акцію, а дрібне хуліганство перед рок-концертом. 

Потім почалися дискусії. "Напали праві!" — казали "ліві". "Але так і незрозуміло, хто розбив скло і забрав на пам'ять афішу!" — повторювала я у відповідь. "Це були агенти Кремля!" — пости в соцмережах. "Ні, це доморощені радикали!" — там само. 

Тим часом обговорювати політику виявилося актуальніше, ніж, власне, зміст експозиції. Самі організовані "незгодні", здається, взагалі не звернули уваги на переполох. Відповідальності за пікет так поки що ніхто й не взяв. І, як для неорганізованих початкуючих партайгеносе, молоді, у міру богемні "люди в чорному", яких я бачила перед ЦВК, діяли фантастично злагоджено. 

Одне слово, "люди в чорному" прийшли на виставку знову. І її не стало.

Можливо, не варто піднімати питання, яке лежить на поверхні: де саме в сучасній Україні пролягають межі свободи слова, а також свободи художнього висловлення? Не дуже ваблять і розмови на тему самоцензури сучасного художника та довіри до деяких ЗМІ. Хоча ця тема всім нам зовсім небайдужа. 

Але сам вигляд понівечених робіт, усіх цих продертих ватманів, сприймається як ляпас нехай спірному, нехай провокаційному, але сучасному мистецтву. 

Під час Майдану (як би не оцінював його результати п. Чичкан), навіть у розпал напружених подій, жодна душа не замірилася на музей, ви пам'ятайте? А новина про те, як звичайні люди, український народ, стали на захист колекції Музею історії Києва в Українському домі, взагалі тоді здалася однією з перших ластівок кращого, вже нового життя нашої зміненої країни. 

На жаль, прецедент, хай там як, рано чи пізно перестає бути прецедентом. І якщо твори на виставці знищені усвідомлено, демонстративно, напоказ, — отже, у країні фізичне знищення культури більше не табу. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
3 коментаря
  • Михайло Зелений 11 февраля, 21:56 Чичкан - не просто анархіст, автор статті може забула, може не знає: він з товаришами закидав бігборд із зображенням Гетьмана Скоропадського. Тобто йому можна нападати і в ДТ про це не писали звичайно. А от на нього нападати не можна? ГОЛОВНЕ: він прирівняв українських вояків до нацистів, по-друге, прирівняв їх до росіян. Автор з цим згодна теж? Редакція ДТ згодна з цим теж? Автор теж вважає, що коли чмо Чічкан обливає лайном вояків в тилу, а вони гинуть і поранені, що свобода слова поширюється на зрадників? Може автор з Чічканом покопає окопи разом із редакцією ДТ? Може автор взагалі ватник?
    Maksim52 13 февраля, 22:19
    Якщо фашисти знищували всіх, кого тільки мргли, то і наші так повинні були з жителями Німеччини чинити? Ні. На Подолі треба було прнийти і вимагати зачинити виставку від тих, хто її дозвилив. А не громити її.
    Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Viktor Vechersky 11 февраля, 10:21 Так, фізичне знищення культури і культурних інституцій - більше не табу. Запитайте у Міністерства культури - як. А чому - ми й самі знаємо. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89