ПОДОРОЖ ІЗ ПЕТЕРБУРГА В... СУЧАСНА ВЕРСІЯ

Наприкінці XX століття мандрівки перестали бути для людства серйозною проблемою. Рівень сучасних технологій такий, що об’їхати навколо світу можна набагато швидше, ніж за 80 днів, і до того ж з великим комфортом, не докладаючи до цього особливих зусиль. Але, хоч як це дивно, не перевелися ще люди, котрим труднощі, пов’язані з подорожами, приносять особливе задоволення та є для них мало не найголовнішими. Таких людей називають зазвичай істориками або мандрівниками в часі.

І ось двоє таких людей — професор Національної музичної академії ім.П.Чайковського Сергій Тишко та головний науковий співробітник Київського музею О.Пушкіна Сергій Мамаєв не лише здійснили подорож у 30-ті роки XIX століття, проїхавши з Петербурга в Малоросію й назад, а й написали про свої враження книгу. Присвячена вона 200-літтю від дня народження великого російського композитора М.Глінки, яке відзначатимемо 2004 року. Сучасні мандрівники рухалися маршрутом, описаним композитором у знаменитих «Записках». 1838 року М.Глінка, обіймаючи тоді посаду придворного капельмейстера, вирушив до України набирати співаків для Імператорської капели. З цієї подорожі він привіз у Петербург серед інших і Семена Гулака-Артемовського, майбутнього автора опери «Запорожець за Дунаєм». Згодом він зафіксував свої враження в «Записках», які не раз коментувалися за радянських часів. Що ж змусило сьогоднішніх українських мандрівників знову звернутися до цього маршруту?

Розпад Радянського Союзу був не лише величезним соціально-економічним потрясінням, на- слідки якого досі відчуває на собі практично кожен, — за державним розмежуванням відбувся поділ культурного простору, цієї величезної території, підданої ретельній асиміляції протягом кількох десятиліть під девізом «Я говорю — радянський, а маю на увазі — російський». І якщо для народів, відділених від Москви великими географічними відстанями, цей процес проходив відносно легко, то перерозподіл історичної території двох націй, котрі мають спільне слов’янське коріння, не міг відбутися без складностей і навіть перегинів. Сьогоднішні політичні діячі, як українські, так і російські, часом не враховують, що неможливо одного ранку прокинутися українцем, коли досі впродовж 30—40 років був радянським громадянином, як неможливо, з погляду елементарної психології, ані штучно спровокувати, ані активізувати процес національного самоусвідомлення.

С.Тишко та С.Мамаєв таких фундаментальних завдань перед собою, здавалося б, не ставлять, обмежуючись «уведенням накопиченого історико-музикознавчого матеріалу в ширший культурно- історичний контекст». Справді, їхня книга є винятком у радянському й пострадянському музикознавстві, позаяк велика кількість етнографічних деталей малоросійського побуту робить її воістину науково-белетристичною. Уважний читач із перших розділів почувається не просто споживачем, а активним дійовим учасником подорожі російського композитора країною, яку він називав «другою Італією». І все-таки відчуття, що коментарі до «Записок» М.Глінки написані саме в контексті культурологічної ситуації в Україні наприкінці XX століття, не полишає протягом усієї книги. І річ не в якійсь особливій «проукраїнській» концепції і не в полемічних виносках та коментарях (полемічних щодо радянських коментаторів «Записок»), іншими словами — річ не в букві, а в дусі, у тій атмосфері справжнього історичного інтересу, якою вона наповнена.

Видання книги, заявленої першою частиною об’ємнішої праці, присвяченої мандрівкам Глінки, здійснено за сприяння добродійного фонду Конкурсу молодих піаністів пам’яті В.Горовиця. Вона вийшла в серії «Київське музикознавство». І авторів книги, і її видавців об’єднує Київське вище музичне училище ім.Р.Гліера, яке чимало робить для розвитку сучасної української культури. Здається, саме в цьому училищі зацікавлений читач і зможе відшукати «Мандрівки Глінки», здійснені разом із ним Сергієм Тишком та Сергієм Мамаєвим — істориками мистецтва чи мандрівниками в часі. Щасливої дороги!