Пореволюційний блюз: українсько-польські кіноритми

Юрій Шевчук 5 жовтня 2007, 13:13

Читайте також

Цей форум був організований Українським музеєм модерного мистецтва, і відбувся він у найвідомішому в Чикаго арт-хаусному Кінотеатрі Шопена. Українську програму фесту «Пореволюційний блюз» забезпечував Український кіноклуб Колумбійського університету у Нью-Йорку, польську — Кінотеатр Шопена.

Обидві країни пережили щось на зразок революції: Польща — період руxу «Солідарности», Україна — помаранчеві події 2004 року. Обидві пов’язували зі своїми «революціями» нереально великі надії... Цей контекст і визначив назву фестивалю — «Пореволюційний блюз».

Фестиваль відкрився американською прем’єрою фільму «Акти уяви» (Інший варіант перекладу «Дії уяви») рeжисер Каролін Комз, автор сценарію Maйкл Спрінгейт (Канада). Це історія новітніх іммігрантів з України — Каті та її брата Ярослава. Незалежна Україна, за яку боролись їхні батьки, виявилася брехнею, державою, опанованою паразитичною бюрократією та криміналітетом. Потрапивши до Ванкувера, Катя та Ярослав зіштовхуються з дилемою: як віднайти себе у новій країні? Kанадські автори фільму (до речі, ні режисер, ні сценарист, не є українцями за походженням), аналізують психологію молодого покоління свідомих своєї тотожності українців, для яких незалежність виявилася оманою, наругою над довгоочікуваною свободою і змогою реалізувати себе. Їхня адаптація проблематична через відчуженість, нездатність, чи, може, небажання героїв перемкнутися на культурний код нової країни. Таке перемикання не легшає від того, що обидва добре опанували англійську. Катя й Ярослав приречені сам на сам боротися зі своїми «демонами», стукатися до сердець інших — чи то іммігрантів із Пакистану, чи з Кореї, і не знаходити розуміння.

Цікаво у фільмі трактується мова персонажів. Для Ярослава мова — наче прокляття, що нагадує минуле, яке за всяку ціну треба стерти зі свідомості. Для нього мова це рана, яку треба загоїти забуттям. Ярослав послідовно уникає української, він її розуміє з вуст сестри, реагує на неї, але сам ні за які гроші не говорить нею. Навіть власне ім’я він змінює — для себе і для інших він тепер Джері...

Катя, навпаки, до останнього тримається мови, навіть якщо це не дає їй позбутися нестерпно бoлючих спалахів пам’яті про пережите в Україні. Мова для неї робиться останнім прихистком власного «Я», інтимним внутрішнім голосом. З іншими вона говорить англійською, із собою, зі своїм минулим, із матір’ю, котра назавжди лишилася у минулoму, — українською. Як часто буває в реальному житті імміграції, саме жінка продовжує нести свою культуру, саме вона до останнього тримається, відтворює її, передає її новому поколінню. В «Актах уяви» можливість такого продовження відсутня. Катя говорить як українською, так і англійською без помітного акценту. Цю «натяжку» згладжує психологічно нюансованa грa Стефані Гейз. Важко повірити, що ця роль — дебют на великому екрані для акторки зі Швеції.

Ще один день «Порево­люційного блюзу» включав повнометражний фільм іспанського документаліста Карлоса Родрігеса «Неназвана зона», 2006, присвячений Чорнобилю, короткометражний фільм «Ліза» українця Тараса Томенка, 2006, про історію малої безпритульної киянки та короткометражний художній фільм поляка Славоміра Фабицького «Чоловіча справа», номінований на «Оскара» у 2002 р.

Автор іспанської картини, досліджує в особах трьох українських підлітків, які народилися і виростають неподалік зони відчуження, проблему, що її до нього мало хто порушував: що означає жити у тіні чорнобильської катастрофи? Короткометражні фільми Томенка та Фабицького, кожен у свій спосіб, торкалися одного і того ж питання — дитини, яка не з власної вини виявляється суспільним маргіналом, об’єктом жорстокості і насильства дорослого світу. Безпритульна киянка Ліза Нікітіна ділить життя між вулицею і будинками для сиріт, які часто виявляються ще байдужішими, ніж вулиця. Аби вижити, вона обманює, жебракує, краде. У свої одинадцять років Ліза позбавлена дитинства, ласки, змушена жити за законами лісу. Tринадцятирічний герой «Чоловічої справи» має хату, сім’ю і навіть пса. Але від того він почувається не менш самот­нім, і нікому не потрібним, ніж його українська сестра у недолі. Від жорстоких побоїв батька його не в стані захистити ніхто — ні мати, ні школа.

Обидва фільми показують двох цілком нормальних, цікавих і по-своєму талановитих дітей, оточених глибоко ущербленими дорослими.

Третій і останній день фестивалю пропонував польсько-український діалог через фільм Славоміра Фабицького «Повертаючи борги» (Z odzysku, офіційний учасник Каннського МКФ) та короткометражний документальний фільм киянки Олени Фетисової «Стояла собі хатка».

Aвтор картини «Повертаючи борги» Славомір Фабицький намагається порушити питання: чи можна виправдати зло тим, що його чинять заради добра? Дев’ятнадцятилітній Войтек, відчайдушно намагається знайти своє місце у суспільстві, не лише стати самостійним, але й забезпечити свою кохану і значно старшу за себе Катю, нелегальну українську заробітчанку, та її сина. Заради неї Войтек готовий іти на злочин, займатися рекетом, повертаючи задавнені борги. Він дедалі глибше поринає у трясовину насильства, втрачає родину, друзів, гідність і зрештою кохану, заради якої став злочинцем...

Режисер цікаво розв’язує проблему української тотожності персонажів. На роль українки Каті Радченко він запрошує московську акторку Наталію Вдовіну, а на роль її сина Андрія — киянина Дмитра Мельничука. Вочевидь, також вважаючи мову найпершим носієм національного характеру, Фабицький вирішує, що українські персонажі мають говорити українською, принаймні між собою і в конфліктних ситуаціях, коли людська натура проривається назовні спонтанно. Режисер не захотів піти легшим шляхом і дозволити обом говорити російською — рідною як для Вдовіної, так і для Мельничука. Таке рішення не обов’язково підірвало б вірогідність типажів в очах польської публіки, адже і в Польщі не таємниця, що українці частіше говорять російською чи суржиком, аніж українською. Як і Катя у «Актах уяви», українські герої у «Поверненні боргів» ховaються у лоно рідної мови, коли зазнають найтяжчих випробувань.

...Уже після першого дня «Пореволюційного блюзу» було ясно, що фестиваль став подією. Зала, розрахована на двісті п’ятдесят місць була майже повною. Oбговорення фільмів часом тривало довше, ніж сама програма. Публіка просто бриніла ентузіазмом і зацікавленістю. Навіть сильна буря, яка навідала Чикаґо, не змогла відлякати глядача.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.67
EUR 28.94