Прощання з Рафаелем

Не стало Рафаеля Левчина, українського поета-космополіта, художника, актора, "неформала". Він працював у київських театрах - на Подолі, на Лівому березі, в "Театральному клубі" Олега Ліпцина. Він був "персонажем" нашого художнього життя. Жив Києвом, помер у Чикаго.

У квітні, він, як завжди енергійний і сповнений ідей, планів, емоцій від розмов і незліченних зустрічей, приїжджав до Києва на ліпцинський Фестиваль сучасного українського театру (або, як сам його називав, на фестиваль "Театрального клубу").

"Рафаель Левчин, який народився в Криму, який закінчив перший інститут у Пітері, другий (Літінститут) - у Москві, який 20 років прожив у Києві, виїхав у Чикаго й почувався тут, нарешті, вдома, є найтиповішим безрідним космополітом!" - як завжди, писав про себе з іронією Рафаель Левчин.

Він узагалі не любив пафосу.

"Ми позначили вас у каталозі як "поета, перекладача, есеїста". Залишити так чи треба інакше?" - не далі, як цьогорічної весни, - читаю - перепитує в нього укладач нового інтернет-каталогу літераторів. У відповідь: "Ну, я ще й драматург, прозаїк, художник, актор, культуролог, видавець самвидав-журналу... Словом, виберіть самі, що більше подобається".

За матеріалами анкети й численних інтернет-довідників, включаючи Вікіпедію: "Рафаель Залманович Левчин (р. 27.09.1946). Народ. у м. Джанкой Кримської обл. Закінчив Ленінградський інститут текстильної та легкої промисловості (1969), Літінститут (1983). Працював інженером в Інституті органіч. хімії АН СРСР (1974-77), машиністом сцени в Київському театрі драми і комедії (1977-85), зав. літчастини Київського театру на Подолі (1987-91), художником і актором у театрі-студії "Театральний клуб" (1986-91). Емігрував до США (1991). Редактор журналу "Reflection/Отражение" (Чикаго, США). Друкується як поет з 1981: журнал "Радуга".

Він був інтелектуалом і філософом. Одним із "батьків-засновників" метареалізму (про це - написаний ним у жанрі сповіді-самоаналізу знаменитий текст "МЕТАРЕАЛІСТИ Й ІНШІ").

Одним із найвідоміших авторів "неофіційної" літератури в СРСР. Якого - і це головне! - світ "ловив, але не спіймав". ("Належність до андеграунду й до певної групи, гордість із цього приводу - така ж дурість, такі ж викинуті на вітер сили, час, життя, як, наприклад, колошмачення головою об стінку в прагненні пробити її й надрукуватися", - дослівно напише він, підбиваючи підсумки, в "Метареалістах"). Буває, виявляється, таке й у наш час...

Платою ж за надзвичайну, фантастичну, патологічну для сучасника внутрішню свободу стала відсутність фанфар і лаврів.

Адже навіть Київ, аж ніяк не переповнений визнаними не виключно на "тусовці" живими (і які не збираються бронзовіти) класиками літератури, ставився до самого факту існування й багаторічної левчинської активної діяльності спокійно. Навіть до його культуртрегерства в розвитку вітчизняного клубного руху фантастів. І до організації експериментального театрального руху. (Та й у новонародженому Театрі на Подолі Левчин стояв "біля витоків"...).

"Проковтнуло" місто на Дніпрі й "літтероризм", коли - про цей етап у своїй біографії він часто згадував не без сарказму - вже наприкінці 1980-х Левчин почав боротися із цензурою в усіх іще радянських літвиданнях. І заодно, колекціонувати відповіді добре знайомих йому цензорів, чому саме його вірші неможливо надрукувати...

(Нині про це треба писати в підручниках - як про початок вітчизняного акаціонізму).

Утім, здається, й сьогодні у вітчизні мало що змінилося: десятиліттями вона так само не бажає знати відомих у Європі, США й Росії, але тільки не "тут і зараз", російськомовних поетів Наталю Акуленко, Наталю Бєльченко, Юрія Зморовича, Ігоря Лапинського, Олександра Кабанова.

Із Левчиним ми познайомилася вже після його від'їзду до США. Завдяки оберіутам. (Він, хоча й цього факту теж ніколи не випинав, доклав руку ще й до "повернення імен" Хармса із Введенським!).

У складі розуму самого Рафа виявилося багато в хорошому сенсі "оберіутського". Востаннє, як ніколи довго, порозмовляти "наживо" нам удалося минулої весни, коли поет прилетів до Києва для участі в "Київських лаврах". Він привіз у подарунок усім знайомим - на вибір! - мало не валізу своєї кераміки, майже обов'язково - із зображеннями його улюблених кентаврів.

А сам був по-дитячому щасливий тримати в руках - нарешті - "відразу" дві свої збірки, випущені ще 2006-го Видавничим домом Дмитра Бураго: "Вибране" і прозу "Остаточний текст". "Дорога А. Це книжка. Прочитайте, будь ласка. Якщо щось виявиться близьким, буду дуже радий, не жартую".

Дивним чином (хоча "випадків", погодилися ми обоє, в житті й не буває) тоді всі наші бесіди звелися до обговорення "метафізики": розмовляли про "випадок" як Божественне втручання в життя людей. Про те, що в житті все наперед визначено. Про християнство, юдаїзм і буддизм. Про життя після смерті й усілякий екстрасенсорний досвід.