РОБОТА ДЛЯ СМІТТЯРА

Утім, у зв’язку з означеною приємною та позитивно сприйнятою інформацією промайнула одна деталь. Начальник департаменту СБУ Черевань заявив на присвяченому відкриттю серверу брифінгу: «Українська служба безпеки встановила б контроль над електронними засобами масової інформації, але не може цього зробити через відсутність відповідної законодавчої бази». Тобто Інтернет, разом з іншими ЗМІ, підлягає цензурі, аби відстежувати порнографію, заклики до насильства й порушення спокою в державі, інформацію та послуги «кримінального характеру».

Ця новина не викликала бурі пристрастей на батьківщині. Воно й не дивно: ми бачимо відчутне розшарування на тих, хто «в мережі», і тих, хто живе за межами цього «виміру». Але сказане стосувалося не тільки Інтернету, а й інших ЗМІ. Тобто йшлося про цензуру в принципі. Стосовно спокою тих, хто «клікає» (від англійського click — клацання), вони занадто добре знають про технічні труднощі, пов’язані з цензуруванням своєї «вотчини». Тож у відповідь на інформацію про можливість запровадження цензури вони лише скептично усміхаються. Та й чого тут панікувати? Нам не звикати до того, що різноманітні державні установи, киваючи одна на одну, виправдують своє безсилля в тому чи іншому питанні. Правда, «силовики» себе не дуже заплямували бездіяльністю, але хочеться вірити, що свіжоінтернетизоване СБУ в плані цензури просто віддає данину моді.

Це ж тепер просто модно — цензурувати Мережу. Адже що таке, по суті, Інтернет, як не величезний інформаційний смітник, на якому треба дуже добре орієнтуватися, бути «корінним жителем» або вміти уважно «читати місцевість», аби знайти те, що тобі потрібно. І як на будь-якому смітнику, тут стільки мотлоху, нечистот, сумнівних типів й інших послідків і покидьків, що так і тягне вичистити, вимити, поголити й засипати дустом, щоб зберегти чистими й незайманими ніжні юні душі й некритичні уми.

І є на кого кивнути — як завжди, на цивілізовані країни, котрі намагаються виявити чи вже виявили таку заклопотаність мізками своїх громадян. Авжеж, не усім удалося. У Сполучених Штатах, приміром, коли Конгрес спробував ухвалити «Акт про пристойність телекомунікацій», номер не пройшов. Бояться американці утиску права свободи слова й інших видимих ознак демократії та відкритості суспільства: Фонд Електронного Фронтира та преса відчайдушно цитували Першу поправку до Конституції про свободу слова, і прості «клікери» на знак протесту поміщали на своїх сторінках сині стрічки. І, слід відзначити, американці відбилися від примари цензури.

Багатьом іншим сусідам по планеті в цьому плані поталанило менше. З початку року Інтернет цензурують в Австралії, попри безліч виступів проти подібного «насильства» над власним правом вільного плавання з боку австралійських користувачів. Англія, здається, усе ще не відмовилася від наміру Government Technical Assistance Centre, покликаного стояти на сторожі інформаційного простору своїх громадян. Франція прийняла низку законів, за якими в їхньому секторі не залишиться (а, можливо, вже й не залишилося) таких природних для Мережі інформаційних анонімів. І Росія потягнулася за «передовиками» — принаймні рік на російських серверах посилено обговорюється проект ФСБ СОРМ-2 (система оперативно-розыскных мероприятий), покликаний відстежувати, фільтрувати, «не пущати» і виконувати інші поліційні функції щодо «простору природно незалежного», за визначенням автора Декларації незалежності кіберпростору Джона Перрі Барлоу. Утім, запровадження СОРМ-2 в Росії поки що під сумнівом — Верховний суд РФ сумнівається в його законності.

Тож є усі підстави сподіватися, що розмови наших спецслужб про цензуру в Мережі — просто данина моді та ще одна претензія на те, що «й ми не гірші». Тим паче що технічно це не так і неможливо в наших умовах: технічна складність цензурування Мережі прямо пропорційна рівню розвитку місцевого сектора й кількості користувачів. А рівень цей у нас не позахмарний і, відповідно, шукати користувачів порівняно легко, бо їхня кількість невелика.

Тобто хвилюватися поки немає про що. Дай Боже нашій державі справитися з проблемами «реальної реальності» — до віртуальної руки в неї найближчим часом навряд чи дійдуть. Але ситуація наводить на певні міркування. По-перше, питання цензури в ЗМІ нарешті пролунало з вуст відповідної служби. По-друге, вперше в наших краях говориться також про Інтернет.

Про необхідність цензури в ЗМІ можна сперечатися. Можна патетично простягати руки до неба, вимагаючи звільнити нас від потоку чорнухи, яка ллється з екрана телевізора. І це буде справедливо. Але постає безліч питань. Що робити з «чорнухою», яка ллється на нас зі шпальт цілком солідних газет, які смакують подробиці звірячих убивств і виносять у заголовок розворотного матеріалу пікантну деталь: «на момент згвалтування вона була незайманою»? Що робити з жартами «нижче талії», анекдотами з бородою до землі, які щодня чує наш славнозвісний «середній українець», поволі доходячи впевненості, що це і є справжній, іскрометний гумор? Які критерії цензури загалом і чому в нас її досі не запровадили офіційно, чесно? Щоб не прикриватися, наче фіговим листочком, декларованою Конституцією свободою слова й водночас розоряти політично небажані видання та програми штрафами, задовольняючи в судовому порядку позови з ідіотичними формулюваннями. Так, у цій ситуації час погоджуватися на запровадження легальної цензури, яка чітко сформулювала б межі свободи слова. Щось на кшталт легалізації легких наркотиків, яка значною мірою врятувала Бенілюкс від «важкої» наркоманії.

Та от Інтернет... По-моєму, погарячкували наші й усі інші чиновники, єдиним розчерком пера приєднавши до засобів масової інформації цю штуку. Так, ясна річ, Мережа — винятково інформаційне формування, для багатьох людей, котрі звикли жити в «реальному світі», це головним чином джерело й засіб інформації, трішки більш оперативне й досконале, ніж телевізор і телефон. Але за останнє десятиліття виросла ціла культура «клікера» — мережного громадянина, для котрого Мережа стала не засобом і не джерелом, а звичайним життєвим простором. І ворожість держави до цього явища зрозуміла: будучи наддержавним, воно знецінює державу в очах того, хто фізично змушений вважатися громадянином, але вже ставиться до цього як до рудимента. На цьому інформаційному «смітнику» живуть люди, існують природні закони та способи виживання. Треба дуже добре збагнути глибинну природу, щоб втручання було делікатним і безболісним для «корінних жителів» цього простору. І тим «інформаційним сміттярам», котрі серйозно займатимуться питаннями «ревізії смітника», хочеться нагадати, що монітор хоч і дуже схожий на телевізор, але все-таки це щось інше.