Робота над помилками

2 квітня у Бразилії Пауло Коельо презентував свій новий роман «Заїр». За бажанням автора, другою країною світу, де виходить ця книжка, стала Україна. Український переклад надійшов у продаж 12 квітня

Коельо написав роман, обов’язковий, сказати б, для кожного великого письменника: про сублімацію. У дуже подібному творі Джон Фаулз («Мантиса») зазначив: «Спеціалізуюся на психічному захворюванні, яке через неуцтво називають літературою». Фабульний стрижень усіх таких книжок однаковий: із творчої кризи письменника виводить кохана жінка, яку він втрачає через зосередження на професійному успіху.

У ще одному сюжетно схожому романі англієць Алан Джадд («Рука Диявола») сформулював вихідну тезу таких історій: «Він досягнув успіху, на який лише може сподіватися амбітна людина: він поплатився собою». У цьому світлі «Заїр» постає як перехід на другий рівень гри, що її розпочато «Алхіміком» та «Книгою Воїна світла».

У тих раніших творах Коельо блискуче впорався з роллю рекламіста продукту під назвою «Мрія». Тепер наспів час застерегти кілька десятків мільйонів своїх читачів від ейфорії та самолікування. «Що мені сказати людям? Що їм слід забути історії, які для них розказувались раніше, та не боятися йти на ризик?»

Ні, він лишився при своєму переконанні, що мріяти треба завжди й до кінця. Але ж мають рацію й латиняни: repeticio est mater studiorum. «Спробуй ще раз!» — це рефрен «Алхіміка». Проте нинішній Коельо застерігає: «Абсолютної свободи не існує: є лише свобода вибору, але зробивши вибір, відразу стаєш заручником свого рішення».

А рішення вполювати саме цю конкретну мрію може бути й помилковим, сама ця мрія може бути не твоєю. «Люди скуті своєю судьбою. Вони переконані, ніби кожній людині судився певний план, який необхідно сповнити. Ніхто не питає, чи це його план, чи, може, він судився комусь іншому. Люди накопичують досвід, враження, ідеї, спогади інших людей, і цей тягар робиться для них непосильним. І вони забувають про власні мрії».

Оце і є симптом заїру: «Заїр міцно прив’язує нас до всього, що відбувається з покоління в покоління, не залишає жодного питання без відповіді, заповнює собою весь простір, не припускає навіть думки про можливість перемін». З мусульманської нашою мовою це поняття перекладається приблизно так: здоровий глузд. Те, що перетворює Людину на «фортеп’янну клавішу» (Достоєвскій). Індивідуальний заїр став причиною трагедії Анни Карєніної, масовий заїр перетворив 150 мільйонів люду на «радянський народ».

Тема заїру латентно присутня в усіх творах Пауло Коельо (як і в усій серйозній літературі загалом). Але впритул до її препарування він наблизився у попередньому романі «Одинадцять хвилин». Для цього замість відсторонених, біблійно-даоських декорацій треба було облаштувати цілком соцреалістичний павільйон, де діють типові характери за типових обставин. «Типові обставини» — то і є заїр.

Технічне завдання «Одинадцяти хвилин» полягало у розвідці боєм. Розвідницями стали «жінки, що почуваються доста вільними, аби займатися коханням за гроші». Озброєні вони були сміливістю знати: «Блаженні ті, хто не боїться показати своє незнання».

Персонажі «Одинадцяти хвилин» поставили всі ті запитання, відповіді на які пропонують персонажі «Заїру». До речі, це один із секретів популярності Коельо: він ніколи не декларує; запитання і відповіді, безкінечно варіативні, продукують персонажі, залишаючи читачеві право вірити/не вірити. Тим самим читач переходить зі статусу спостерігача у статус дійової особи.

Отже, у попередньому романі Коельо випробовує такий інструмент корекції курсу до щастя, як розмова — майже у психоаналітичному сенсі. Але розмови в «Одинадцяти хвилинах» мають суто технічну роль і поки що це лише сума монологів. У «Заїрі» — це вже те, що лікар прописав: курс лікування. «Людські стосунки можуть будуватися як завгодно, але найголовніше в них — розмова, саме те, чого люди в наш час позбавлені… Якщо ми хочемо змінити світ, то треба повернутися в ті часи, коли воїни збиралися навколо багаття й по черзі розповідали історії».

Розмови в «Заїрі» перетворюються на діалог, який інколи сягає жанру «очна ставка». Бо треба відшукати у подружньому житті «точку примирення», від якої, геть непомітної, все полетіло шкереберть. Це — справжнісінький лабораторний дослід, бо «є дві тяжкі для людини задачі: вгадай, коли почати, і знай, коли закінчити… Завжди треба знати, коли закінчується черговий етап твого життя».

В «Одинадцяти хвилинах» внутрішні монологи — це, по суті, молитви (а весь сюжет цього роману можна означити як інсценізацію «Отче наш»). Але ж молитися ще не означає автоматично дотримувати заповідей. «Перетворювати на слова думки, що здавалися їй мудрими, Марія могла, а от слідувати власним порадам виходило не дуже». Зрештою, героїня доходить висновку, що «мрія — штука зручна, тому що ми геть не зобов’язані здійснювати те, про що мріємо». Тому кидає писати свою книжку і, зрештою, залишається у володіннях заїру.

Письменник з нового роману набагато тверезіший: із теплого туману замріяності, що так чи так заведе тебе на болота заїру, можна вислизнути лише з допомогою ясно поставленої мети, котра може бути і холодною, і некомфортною. Некомфортною, наприклад, як сповідь.

А техніка сповіді у сучасної людини, м’яко кажучи, недосконала. І тоді жінка підказує чоловікові: «Як не можеш сказати, що таке кохання, спробуй написати книжку». І писання-сповідь стає для головного персонажу засобом оновлення, перевтілення, реінкарнації.

По-науковому це зветься «ініціація», і процес цей підступний. У попередній книжці Коельо озвучено пересторогу: «Твоя історія така цікава, що вбиває бажання». У «Заїрі» ця рушниця вистрілила: сублімація, як вірус, призвела до раку шлюбу; письменницький успіх зруйнував особисте життя героя.

І тоді він змушений, по суті, самотужки здолати шлях новітньої європейської філософії з проблеми «Сам та Інший». За методикою — це те саме, що проробляв Мамардашвілі з Декартом. Та роман Коельо, будучи власне класичним розмислом, геть не псує вишуканої літературної страви. Кухар на висоті: «Врешті решт, все на світі — питання потрактування і майстерности, чи не так? Майстерність у тому і полягає, аби подати під апетитним соусом те, що важко перетравити».

«Заїр» — це роман про «кругообіг любові». «Кругообіг» не у смислі «рецептурний довідник», а, радше, як популярний синонім кантівського трансцендентального і трансцендентного. Уся трьохсотсторінкова інтелектуальна вистава «Заїр» завершується парадоксом: «У любові немає добра і зла, немає творення й руйнування. Є лише рух. І любов змінює закони природи».

Як жити далі з такими «рекомендаціями» — невідомо. Хіба що, за ексклюзивним рецептом Пауло Коельо: «Щоб жити далі, досить знати, що на головні питання буття відповіді не буде ніколи».

Пауло КОЕЛЬО. Заїр (Пер. Василь Триліс. — К.: Софія, 350 с.(п)