Роман Мінін: "Арт-ринку в Україні немає!"

Про Романа Мініна говорять як про одного з найбільш успішних, топових і найбільш продаваних українських художників. Зокрема, два роки тому його роботу "Генератор донецького метро" продано на торгах Sotheby's у Лондоні за 11,4 тис. дол. Недавно в Америці він успішно презентував свій проект "Килим обіцянок". А незабаром представить велику виставку в Бельгії.

- Романе, недавно в інтерв'ю DT.UA арт-дилер Ігор Абрамович розповідав, що ваша робота "Килим обіцянок" у рамках американського конкурсу в Гранд-Рапідсі мимоволі стала контекстом для Дональда Трампа під час однієї з його передвиборних поїздок. Розкажіть про цей конкурс, хто і з ким там змагається, чого й нам годилося б повчитися в них.

- Місто Гранд-Рапідс розміщене неподалік Детройта. Це місто майстрів і студентів, гуманітаріїв, художників, дизайнерів. Таке відчуття, що, крім них, там нікого немає. Місто перетворене на центр сучасного мистецтва.

Сам конкурс входить у ТОП-20 арт-подій Америки, які треба обов'язково відвідати. Місто, до речі, саме й відоме цим конкурсом (він відбувається раз на рік).

Ви не уявляєте, що вся інфраструктура міста підпорядкована цій події: настільки правильно організований менеджмент. Місто отримує прибутки від конкурсу. Організовані додаткові авіарейси, хороша реклама по всій країні.

Тому туди злітаються громадяни з усієї Америки. Про масштаб арт-конкурсу свідчить хоча б призовий фонд: головний приз - близько 200 тис. дол.

Називаю таке арт-змагання - великими американськими гірками. Коли всі приїжджають на своїх трейлерах родинами, розселяються, ходять, дивляться. Коли чесно, то не очікував такої кількості глядачів. Це десятки тисяч.

Композицію "Килим обіцянок" я придумав ще на початку 2016-го. 99% усього, що я роблю, - ескізи монументально-декоративних панно. І я просто втілив у життя один зі своїх ескізів.

"Килим обіцянок" розмістили в головному будинку, на скляній стіні. Це масштабна робота - 15 на 20 метрів.

Усе виглядало ефектно, гарно, помітно.

Завдяки "Килиму…" ми й потрапили в ТОП-25 художників конкурсу. Стільки автографів я ще жодного разу не роздавав.

Діти ходили з зошитами, самі описували концепцію вподобаної роботи, брали інтерв'ю в художників, складали свій особистий ТОП. Тобто вчилися споживати мистецтво.

- Які країни нині найпильніше стежать за вашою творчістю й запрошують із виставками, з іншими проектами?

- Найближчим часом треба летіти до Брюсселя. Там буде моя персональна виставка. Після цього - Китай (але це доволі абстрактно). А в Брюсселі виставлю свої картини, скульптуру.

Наразі почав експериментувати зі скульптурою, з'явилася така можливість. Хотів би робити певні барельєфи на будинках. Але поки що доводиться виконувати лише ескізи робіт.

До Брюсселя також повезу ескізи. Всі мої картини - це ескізи панно, які "могли б бути".

Насправді в Європі, не кажучи вже про Америку, мистецтво українських художників представлене недостатньо. Хоча світ величезний. Але для того, щоб у цьому велетенському світі з'явилося бодай поняття про українську арт-індустрію, треба мати великі потужності та "обсяги" співпраці зі світовими дилерами.

Художники, які, на мій погляд, достойно представляють Україну у світі, - Interesni Kazki. Ця група художників об'їздила весь світ. У них постійні експозиції. Вони малюють на будинках. Тобто їм не потрібно співпрацювати з якимись галереями, музеями. Їм, у певному плані, легше: скільки висить та чи інша їхня робота, стільки це й працює на їхній імідж. Це істотно допомагає з рекламою, їх знають.

Мене в Україні більш-менш знають. А якщо виїхати за межі країни - у Європу, Америку, то треба починати гру спочатку.

- Якось ви песимістично налаштовані…

- Якщо порівняти мій порядок денний із порядком денним європейських художників, то це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Європейські колеги живуть в аеропортах: у них виставки розписані на роки по всьому світу.

До речі, в Україні, чомусь говорять, що я працюю в поп-арті. Але, у принципі, якщо взяти світову арт-критику, то займатися тим, чим займаюся я, - зовсім не "попсово"

Однак цей напрям - не світовий тренд. А торувати шлях у мистецтві - складно, якщо йдеш практично сам-один.

На щастя, є команда, з якою я працюю, я не сам-один. Це й Ігор Абрамович, й інші друзі-знайомі.

Але все ж у кожній справі потрібна інституційна підтримка, зацікавленість арт-ринку…

Щиро бажаю кожному художникові в Україні підкорювати інші країни, намагатися вийти зі своєю творчістю на нову міжнародну орбіту.

- Чи рентабельно сьогодні українському художникові, такому як ви, працювати тільки на місцевому ринку? Чи багато нині приватних замовлень?

- Знаєте, арт-ринку як такого в Україні немає! Може, час тепер не той? Адже, наприклад, вітраж (те, що роблю я) - предмет розкоші, це коштує дорого.

А як у наш час можна вкладати гроші в предмети розкоші, коли багато людей живуть на валізах? Навіщо вкладати гроші в те, що потім доведеться залишити? Незрозуміло, що буде завтра.

У такій ситуації і в такому завислому стані мистецтво - лише сторонній чинник, який береться до уваги, але цікавить людей в останню чергу.

- А чи активні сьогодні на ринку українські колекціонери?

- Справжніх колекціонерів в Україні не так уже й багато. Їх можна перелічити на пальцях… Ну хай не однієї руки, а двох. Вони придбали по одній або кілька робіт художника, який їх цікавить, - і все. Тобто укомплектували колекції. А нових колекціонерів не додається.

Але ж українським художникам треба якось жити далі, треба розвиватися.

Тому вижити в Україні може тільки художник, у якого хороший фінансовий бекграунд. Це коли батьки багаті, залишили йому квартиру, машину, ще щось. Тобто на це не треба заробляти.

А зараз в Україні на квартиру чесною працею може заробити тільки хороший айтішник (такі дуже затребувані). І це окрема каста професіоналів. Тішить, що у цій сфері є "прошарені" люди, які цікавляться сучасним мистецтвом.

- Якщо говорити про роль арт-дилера у вашому житті, то яка ця роль?

- Є Ігор Абрамович зі своєю командою, і вони займаються діяльністю з розвитку сучасного мистецтва. Щоб воно було привабливим і популярним, щоб стало способом життя. І щоб сучасна молодь взагалі комунікувала з мистецтвом, з художниками, вчилася користуватися мистецтвом, розуміти його. Знаходити відповідь на питання, навіщо взагалі потрібне мистецтво. Ігор розвиває цей напрям, він у своїй справі - теж художник.

- А як би ви охарактеризували метаморфози власної творчості - з чого починали й до чого прийшли?

- У ранній своїй творчості захоплювався сюрреалізмом. Потім вступив в училище й малював "за програмою". Згодом потрапив у середовище, в якому молоді люди захоплювалися різними стилями авангарду. Там я відкрив для себе художній світ заново. Тобто перепробував усі стилі. Потім займався рок-музикою. Далі - знайшов свою тему. Чи тема сама вибрала мене?

Це тема, присвячена Донецькій області, шахтарям. Таким чином, пройшов доволі гармонійний, нормальний поетапний шлях розвитку - від реалізму до декоративного узагальнення цього реалізму.

Тепер у мене етап міфологізації, візуальної і образної поезії, можна сказати - поетизації. Я далекий від реалізму, в його смисловому значенні. Адже завжди є форма і зміст картини. Отож у плані форми я нескінченно далекий від реалізму…

І скажу, що стаю далеким від реалізму навіть у змісті. Мої картини про те, "як би хотілося, щоб було". Така собі казка про Донецьку область, а не переказ фактів чи констатація випусків новин.

Рефлексією давно не займаюся. Мене вражають речі, які розвиваються в часі, навіть у великому проміжку часу. Адже я подорожую й розумію, який світ величезний.

Я шукаю місце для нашого автентичного, екзотичного, яскравого мистецтва. Мені взагалі цікаво, яке місце займе Україна в історії сучасного мистецтва.

- Ви народилися в Донбасі в місті Димитрове, в сім'ї гірників. І, як відомо, багато ваших уже культових арт-циклів присвячені саме шахтарській тематиці.

- Так, батьки й тепер живуть у місті Мирнограді (колишньому Димитрові). Це українська територія. Але зовсім недалеко від кордону "ДНР". Я туди вже не їжджу, вони приїздять до мене.

Хотів би, щоб мій рідний край, Донбас, вважав мої картини своїми, рідними. Першу роботу на цю тему намалював ще 2004-го.

Цією серією цікавилася Москва в 2007-2008 рр. І я відвіз туди близько 80 своїх робіт. Згодом нічого не залишилося. Жодної роботи не було продано, і я їх віддав як плату за оренду галереї.

Загалом, усі історії, пов'язані з Москвою, - це мій негативний досвід. Жорстоке місто.

Серію шахтарського фольклору я спеціально зробив як один із інструментів спілкування Сходу й Заходу України. Завжди казав, що треба спілкуватися. Але мене ніхто не чув. Усі крутили пальцем біля скроні: мовляв, навіщо тобі взагалі ці роботи про шахтарів?

- Багато шахтарів бачили вашу серію?

- Небагато. Адже виставку в Донецьку відразу закрили. А в Харків ніхто спеціально не їздитиме. Переважно бачили молоді, ті, в кого є сторінка в соцмережах. Ці роботи могли б слугувати медіатором комунікації, але тільки всередині України. Бо в цій серії є гармонія форми і змісту. Плюс текст невеликого вірша.

Сам собою вірш простий, картинка теж проста. Але якщо їх об'єднати в один коктейль, то це працює. Вони ілюстративні, дуже виразні.

Я возив роботи про шахтарів у Польщу (на виставку). Але знову невдача! Як тільки виїжджаєш з України, це не працює, оскільки люди не можуть прочитати твій текст, і виходить, що не розуміють специфіки шахтарського фольклору.

Тому більше цих робіт нікуди й не вивозив. А творчість має бути універсальною, якщо інтегруємося у великий світ.

Якщо людям незрозумілий донецький менталітет, то мій принцип такий: те, чого не можна скасувати, треба очолити. Треба робити картини не те щоб однаково зрозумілі, а однаково незрозумілі скрізь. Що зараз і роблю.

Приклад удалого експерименту - "Килим обіцянок" в Америці. Уявіть, там навіть не було стейтмента з описом роботи. Але люди заходили й захоплювалися. Вони відчували силу й красу цих обіцянок - великих і яскравих.

Красу ментального стану України - "обіцянок" - я зібрав в одну картину. Деякі американці, дивлячись на "Килим…", навіть плакали. Були такі випадки! Плакали, а потім ішли, приводили друзів, знайомих.

- Одного разу ви захоплено розповідали про мурали. Цей напрям сьогодні є у вашій творчості?

- Цим я займався ще 2007-го. З командою муніципальної галереї організовував стріт-арт фестивалі в Харкові. Багато стін розписали.

Але жанр муралів відходить у минуле.

Я ось недавно дізнався, як вирішують питання з муралами в Китаї. Якщо використовувати мурали як інструмент організації простору в мікрорайонах. В Китаї художники не лазять по стінах, там для цього використовують принтер, який друкує на стінах. І там це питання вирішують комплексно - мікрорайонами, а не будинками. Такий принтер коштує відносно недорого - за 10 тис. дол. можна купити старий.

Чому в нас невеликий ККД у зв'язку з муралами? Тому що одна стіна розписується два тижні. І собівартість такої стіни - мінімум 3 тис. євро. А це оренда спорядження, можуть затримати погодні умови. А з принтером та ж таки стіна - 300 євро. Це коли не брати до уваги оплату ескізу художника. Тоді можна було б трохи більше художникові заплатити - не 100, а
400 євро за ескіз. І художникові комфортно, оскільки не треба працювати на висоті… Одне слово, багато нюансів. Це коли говорити просто про мурали.

Але тепер є сучасні технології, що дозволяють працювати з архітектурою набагато цікавіше.

Прагну реалізувати проекти в жанрі монументального мистецтва з використанням сучасних технологій. Хотів би співпрацювати з програмістами й робити віртуальне оформлення міст. Наприклад, впроваджувати гіперпосилання, доповнену реальність, які видно в VR-окулярах.

- Ви не хотіли б повернутися до ідеї стріт-арт фестивалів у тому ж Харкові?

- Ми встигли зробити три фестивалі. У 2011-му - останній. Далі нам сказали, що треба платити гроші, якщо хочемо організувати фестиваль. І, таким чином, я перестав робити ці стріт-арт фестивалі. Художники щось роблять для міста, а чиновники звітують, як багато вони принесли для цього ж міста і скільки витратили…

На жаль, український арт-ринок виштовхує здібних людей за кордон.

- Ви плануєте виїхати?

- Не хочу їхати. Але, очевидно, доведеться. Дав собі рік - до 2018-го. Хочу наступного року зробити велику персональну виставку в Харкові. І потім подумаю, їхати чи ні.

Принаймні хочу, щоб моїй дитині, якій зараз 7 років, було легше. Не хочу, щоб держава крала в неї час.

В України величезний творчий потенціал, багато молоді, але поки що неможливо змінити щось на краще. А час спливає. Тобто виходить, що держава краде час у себе, створюючи суцільні фейки й ІБД - імітацію бурхливої діяльності.

Адже в нас єдине й найважливіше мистецтво - мистецтво фейків. Наші політики - просто маестро в цьому жанрі. Бути політиком і не бути майстром ІБД - нереально.

- Вас як людину, котра народилася в Донбасі, природно, хвилює питання, коли закінчиться війна. Що вам підказує хоча б інтуїція?

- Багато хто хоче, щоб це закінчилося. Крім тих, хто рулить світовою глобальною політикою. Хто стоїть над Україною. І в результаті виходить, що Україна через це абсолютно несамостійна…

Мої батьки, як і всі нормальні люди, дуже втомилися від того, що відбувається. Ніхто не хоче війни, всі хочуть нормальних умов життя: щоб діти росли в мирній країні, щоб були гроші. А решта - політика й ментальні пастки.