Російське кіно — це шоу і шапіто

Гастролі нового фільму Сергія Лобана «Шапіто-Шоу» в українському кінопрокаті - подія смілива, двочастинна (фільм поділено на два сеанси). З потенціалом цитатника для любителів кітчу. У столиці нашумілу стрічку можна побачити в кінотеатрі «Київ» (у залі «Синематека»).

За драйвом, іронією та постмодерністичним переморгуванням цей фільм адресований тим, хто виріс на «Ассі», Лінчі та групі «Кіно». При цьому жодної «сегрегації» поколінь. Культурна? Можливо. Ті, хто пам’ятає, що Сергій Лобан і компанія - автори копійчаного «Пилу», приємно здивуються: як за такої кардинальної зміни стилю, яскравого дорогого відеоряду та виробничого розмаху, що вилився в чисті 3 години 40 хвилин екранного часу, «Шапіто-Шоу» залишається контркультурним явищем, яке має особливу магію для «просунутої» людини?

Трюком видобувається серйозне з несерйозного. Хрестоматійні істини, як та, що «кіно - атракціон», відтворюються в чистому вигляді: циркові й концертні номери посідають почесне місце в театрі-шатрі. А за суттю (або сутністю - саме з цього красивого терміна починається оповідь) нам пропонують роуд-хаос-муві під гаслом «усе життя - це рух у стосунках».

Чотири новели, що хитро сплітаються між собою, розповідають про Любов, Дружбу, Повагу та Співробітництво. Починається все в Інтернеті, де зустрічаються Кібермандрівник (той самий телепень в окулярах з «Пилу» - Олексій Подольський) і дівчина Віра (Віра Строкова). У реалі він їй - синій тюльпан на побаченні і короткий курс про борхесівський лабіринт. Вона йому - поїхали в Крим. Там, у знаменитому Сімеїзі, місці паломництва нероб і геїв, вони відпрацюють свою драматургічну колізію «про любов», а потім стануть другорядними персонажами інших паралельних історій.

Втім, усі тут - тло для всіх. Глухий булочник Льоша, котрий пристав у пошуках нових друзів до богемної зграйки дорослих «піонерів» загону імені Саманти Сміт, заслужить «молодець, синку!» від самого Петра Мамонова.

У Мамонова, у свою чергу, окремий сюжет «про повагу» між батьком і сином. А потім він знову епізодичний герой у горе-«співробітництві» новоспеченого продюсера і двійника Віктора Цоя.

«Цой» - на кримському узбережжі в кожній новелі. У тих, де він не є головним героєм, - подібний до експоната для «сфотографуватися»… І так з кожним більш-менш активним персонажем. Вони з’являються в історіях, як у житті - без бекграунду. Він упізнається після, якщо потрібно.

Сплетіння оповідей, які ведуться одночасно, цінне не стільки сюжетною, скільки смисловою поліфонією, висвітленням під різними кутами.

Те, що недоказано в одній частині, стає зрозумілим в іншій. Те, що не висловлено й пропущено у спілкуванні персонажів, виходить піснями й танцями за законами мюзиклу на авансцену в «Шапіто-шоу» - приватному курортному балагані, який тримає Стас Барецький.

Тут, у шапіто, під зав’язку кожної історії, десь обов’язково хтось спересердя вигукне «ти - гнила людина!» (розписуючись за кризу означених вище цінностей), усе спокутується очисним вогнем. Театрик горить синім полум’ям, клоуни розбігаються.

Цей фільм-пазл - оркестрований карнавал пристрастей біля Чорного моря - при бажанні можна дотягти до алегорії сучасного суспільства, де успішні стосунки є міксом цинізму і блазнівського танцю, короткого й безвідповідального курортного виїзду.

Уся ця експресивна, надмірно-барочна форма «Шапіто-Шоу» (укупі з назвою) з тонною інтелектуальних цитат, автономними номерами шоу (літаючий під куполом Елвіс, близнюки Майкли Джексони, Фредді Мерк’юрі, який випадає з Жовтої субмарини, Мерилін Монро - куди ж без неї?) та оригінальним саундтреком - імітацією попсових мотивів і попсової ж лірики у стилі «без лести - вместе», «о, бейби-бейби», «это был скорее минус, чем плюс» - на службі в ерзац-проекту під назвою «постмодернізм».

«Припустимо, Леві-Стросса ви не читали…», - коментує, по суті герой останньої новели, продюсер Сергій Попов, який підводить теоретичну базу під таке банальне явище, як двійники зірок. І на прикладі радянських вождів пояснює: кожен з них був Леніним для свого часу - спільна справа живе під одним і тим самим прапором… Так, ерзац Цой у фільмі, персонаж Роми Легенди, складає і співає пісні під Цоя. У свою чергу реальний автор музики до «Шапіто-Шоу» Жак Поляков - під німецького розкрученого в Москві колегу, примітивіста Джима Авіньйона. Останній з’являється в картині під своїм іменем, граючи майже себе, принаймні людину на ім’я Джим Авіньйон.

І майже всі актори (професійні чи ні) у тій самій ситуації грають під власними іменами, іноді залишаючи й прізвища...

Справа «постмодернізму», облаяного і багато разів похованого діячами своєї ж епохи, спалахує з новою силою. І, здається, цього разу аж ніяк не ідеології заради. Для авторів «Шапіто-шоу» - це просто доступна сучасному мисленню-сприйняттю атракціонна форма, яка сама по собі є духовним портретом героїв сьогодення, які, охоплені апокаліптичним жахом, заламують руки: де ж сутність?

…Але тут, знаєте, як в «Расьомоні» - з одного боку так, з іншого - інак. Смисл безлічі різних і рівнозначних смислів. Вибір у кожному випадку індивідуальний. Можливо, тому виникає в певному сенсі пастка для Сергія Лобана - змонтувати чотири досить самостійні історії в один лінійний твір. Палиці в колеса тотожності всіх новел ставить хронометраж. Переглянувши на одному диханні перші дві години, на третій починаєш втомлюватися, а на четвертій навіть така чудова фантасмагорія, як ерзац Цой, резонує не в мозку, а в п’ятій точці…