Рукописи не горять... перед пожежею ними торгують

Обкрадати Батьківщину можна по-різному. Більшість тих, хто має можливість збагачуватися за рахунок загальнонародного надбання, працює із грубим матеріальним ресурсом (сталеливарні комбінати, шахти, землі в рекреаційних зонах тощо). І лише незначна частина із зазначеної категорії населення воліє мати справу з духовними цінностями. А вони, хоч як це дивно чути переважній більшості будь-якої популяції людей, мають дуже хороший грошовий еквівалент. Яскравим прикладом останнього типу розкрадання може слугувати факт зникнення низки раритетів із Центрального державного історичного архіву України, що міститься у Львові (ЦДІАЛ). Слідство, порушене за цим фактом, ще не завершене, тому воно не називає ні імен підозрюваних дійових осіб, ні сценарію протиправного дійства.

Зате наукова спільнота Львова не вважає за можливе мовчати. Недавно Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ) провело стосовно цінних архівних матеріалів, які зникли за дивних обставин, круглий стіл під назвою «Документальні втрати ЦДІАЛ останніх років: причина гуманітарної катастрофи та суспільний вимір проблеми». Прокоментувати результати роботи зазначеного круглого столу «ДТ» попросило члена НТШ, доктора історичних наук, керівника Львівського відділення Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.Грушевського НАНУ Ярослава Дашкевича.

— Ярославе Романовичу, які документи мали зникнути з ЦДІАЛ, щоб цю подію на відомому круглому столі можна було назвати «гуманітарною катастрофою»?

— Нам іще не відомо до кінця, що саме зникло в архіві, оскільки Держкомархів і керівництво ЦДІАЛ оголосили цю, як ви висловилися, подію державною і службовою таємницею. Доки не завершиться слідство, кажуть вони, оприлюднювати перелік зниклого не можна, оскільки це нібито зашкодить самому слідству. Водночас, згідно з непрямими даними (повідомлення в іноземних і вітчизняних ЗМІ, наших колег з-за кордону, працівників архіву, повідомлення фахівців, яких залучали до експертного оцінювання документів, що обертаються на ринку антикваріату), ми можемо стверджувати: з ЦДІАЛ зникла низка дуже цінних документів і справ. Це листи Драгоманова, документи з особистого архіву митрополита Шептицького й автографи інших видатних особистостей нашої історії і культури — Грушевського, Куліша, Назарука. «Обдерто» особисті справи Пристая і Студинського. Дуже серйозна втрата — оригінальні фотографії початку минулого століття. Викрадено десятки пергаментних грамот польських королів XVI—XVIII століть.

Боюся, що це лише вершина айсберга, яка з’явилася над водою. Втім, гадаю, навіть переліченого мною достатньо, аби кваліфікувати те, що сталося, гуманітарною катастрофою. Банальна, а проте актуальна істина: народ, якого позбавляють минулого, позбувається майбутнього. (Це — «суспільний вимір проблеми».) Вчені позбавлені багатьох джерел для роботи. Я — заступник редактора 50-томного видання творів Михайла Грушевського, тому зникнення його автографів ударило й по сфері моїх безпосередніх наукових інтересів. Ми у примітках до публікацій окремих його творів зобов’язані давати коментар, де перебувають рукописи... Ну а тепер, виходить, ми змушені писати, що рукописи зберігалися в ЦДІАЛ, потім їх викрали, і на сьогодні невідомо, де вони перебувають.

— Можливо, керівництво ЦДІАЛ і Державний комітет архівів України (Держкомархів), посилаючись на службову таємницю, справді намагаються уникнути помилок?

— По-перше, наскільки нам відомо, існують різні переліки службових таємниць. По-друге, у цивілізованих країнах про пограбування такого масштабу громадськість оповіщають відразу. Оприлюднення списку вкрадених раритетів дозволяє, з одного боку, покласти край крадіжкам, з іншого — полегшити перехоплення цінностей, які потрапили на чорний ринок. Не думаю, що у країнах, де так роблять, законодавство менш суворе, ніж наше.

Якби ЦДІАЛ і Держкомархів були зацікавлені допомогти справі, то на зникнення вони відреагували б належним чином, щойно їм стало про це відомо. (Це за умови, що вони не причетні до скоєного.) Перший тривожний сигнал про те, що в «архівному королівстві не все благополучно», надійшов іще у травні 2003 року. Тоді одна київська дослідниця зробила запит у ЦДІАЛ щодо фотографії архікнязя Вільгельма Габсбурга, з якою вона вже працювала, і захотіла використати її у книзі. На цей запит архів задовільної відповіді не дав. Наказ про якусь негласну перевірку там видали тільки 26 липня 2004 року. Гадаю, що й цієї перевірки, до якої в нас, учених, є претензії, могло б не бути, якби не кричущий факт, що стався на останніх президентських виборах. 17 липня минулого року телебачення на всю країну розтрубило про «меценатський дар» із боку колишнього віце-прем’єра з гуманітарних питань. Дмитро Табачник від імені тодішнього прем’єра Віктора Януковича підніс Національному музею історії України «зшиток листів Михайла Грушевського». Цей «дар» був нічим іншим, як викраденою із ЦДІАЛ архівною справою, що зрозуміли з самого початку навіть не дуже глибокі фахівці.

Здавалося б, злочин очевидний, проте дирекція архіву ще у вересні 2004 року публічно заперечувала факт крадіжки. Слідство міліція розпочала тільки у грудні минулого року.

— Дивний збіг, у грудні минулого року і група народних депутатів від Львівщини подала до Генеральної прокуратури України відповідне звернення. Не скажете, що було першим у часі — звернення чи порушення справи?

— Не можу сказати, оскільки не знаю чисел, якими були датовані ці дві події. Але гадаю, що депутати могли б і не робити такого кроку, якби встановлення істини в цьому питанні розвивалося задовільно. Хоч би там як, а архівне начальство більше року (від 14 до 19 місяців) фактично дозволяло зловмисникам красти далі і замітати сліди. Час минав, справу намагалися зам’яти.

— Держкомархів, як випливає з опублікованого ним в «Урядовому кур’єрі» прес-релізу, серед причин, котрі уможливили крадіжку в ЦДІАЛ, насамперед називає відсутність у архіві охоронної сигналізації і поста спеціалізованої охорони, замість якого чергують літні люди...

— За радянських часів сигналізації і спеціалізованої охорони також не було. Проте тоді нічого не зникало...

— Тоді не було й такого тиску на раритети з боку колекціонерства та чорного ринку, які, схоже, сьогодні щільно переплелися. Радянська реальність цих речей, м’яко кажучи, не заохочувала...

— Важливо й це. Але система була жорсткою не лише стосовно колекціонерів. Тоді просто дотримувалися архівних правил, технології схоронності архівних матеріалів. Хто відповідає за ключі, як потрібно пломбувати наприкінці дня, як потрібно розпломбовувати на початку дня, як усе це потрібно записувати у книги. Тепер цим усім знехтували. І не можу виключати, що це нехтування не випадкове. Воно тривало кілька років. Зрозуміло, за цей час можна було накоїти дуже багато лиха.

Характерно, що викрадачі знали, що брати. Брали речі, які мають високу історичну цінність і, відповідно, високу грошову вартість. Цілком можливо, що злодіям замовляли певні документи і справи. А для виконання такого замовлення потрібно було знати вміст і розташування фондів.

Елементарна обставина: злому замків, підкопу, пробивання стіни або проникнення у фонди через дах не було. І заяв стосовно цього не зареєстровано.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що без самих працівників архіву викрасти зазначені вище цінності було неможливо. Крім того, ми знаємо, що дирекція архіву тиснула на своїх працівників, примушуючи їх мовчати. Ну й, наскільки відомо, документація, що стосується схоронності архіву, нині препарується заднім числом.

Зрештою, чи не здається вам дивним те, що директору архіву, в часи керівництва якого зникли цінні одиниці зберігання, президент Кучма у грудні того ж 2004 року присвоює почесне звання «Заслужений працівник культури України» за «...багаторічну плідну діяльність на ниві збереження і популяризації національної історико-культурної спадщини»? Що це, розрахунок за надані послуги?

— У чому полягають ваші претензії до перевірки, яка проводилася в архіві?

— До перевірки нікого не залучали ззовні — перевіряли тільки свої «довірені особи». У такій ситуації має бути створена незалежна комісія. І річ не лише в тому, що на колектив архіву мимоволі впала підозра. До незалежної комісії потрібно залучити вчених, істориків, істориків культури, фахівців, які можуть перевірити фонди не лише українського походження. Адже там іще багато архівних фондів австрійського, єврейського походження. Ми не знаємо, в якому вони стані. А керівництво Держкомархіву хоче переконати нас у тому, що постраждали переважно саме український і польський фонди (у частині пергаментних грамот). Хоча практика свідчить, що історичні раритети, пов’язані з життям і творчістю представників неукраїнців на теренах теперішньої України, вимиваються за кордон. Взяти хоча б історію із фресками Бруно Шульца, про які писала й ваша газета.

Окрім незалежної комісії, очевидно, потрібно створити спостережну раду, яка б тримала під контролем те, що відбувається в архіві.

— До речі, стосовно скандалу із Шульцем, наскільки відомо, правоохоронці досі не сказали нічого певного. А як рухається слідство щодо викрадених архівних матеріалів?

— Воно також примушує насторожитися. Слідство, яке спочатку вело районне відділення міліції (Галицького району у Львові), гальмувалося. Це було очевидно навіть Генеральній прокуратурі. Генеральний прокурор мусив передати слідство з районного в міське відділення. І в цій інстанції слідство не рухається.

Взагалі, міліція проводила і проводить розслідування переважно за межами архіву. А щоб розкрити таку справу, потрібно знати архів, знати, що і як шукати. Треба ознайомитися з архівною справою бодай поверхово. Не можна сказати, що це було зроблено.

Незважаючи на те, що документи потрапили за кордон (до Польщі, Росії, Франції і навіть США), Інтерпол поінформовано не було. Якщо не помиляюся, цей міжнародний розшуковий орган досі не залучено до розслідування пограбування ЦДІАЛ.

— Чим, на вашу думку, можна це пояснити?

— Наявністю високопоставленого зацікавленого заступництва. Іншої причини я не бачу.

— Ви стверджуєте, що архівні матеріали могли «замовляти», крім того, ви згадали, що пан Табачник від імені пана Януковича зробив подарунок Національному історичному музеєві. Ці дві обставини якось взаємопов’язані?

— Не думаю, що сам Янукович «умикав» Грушевського і що ідея саме такого піарного ходу належала йому. Януковичу хотіли догодити...

— І хто ж цей «доброзичливець»?

— Не можу ні стверджувати, ні спростовувати. Не підлягає сумніву інше. Дмитро Табачник — відомий колекціонер. Тож вартість документів не була для нього таємницею. Але що потрапило в його руки, а що не потрапило — знати не можемо. Табачник по телебаченні сказав, що листи Грушевського закупив Януковичу у США й у Франції. Але вони спочатку мали туди звідкись потрапити. Смішно слухати — листи були зшиті й пронумеровані архівістами. Табачник — історик за освітою. І як історик, і як колекціонер він навряд чи не мав уявлення, де спочатку перебували подаровані ним листи Грушевського.

— Коли вже ми торкнулися теми колекціонування, дозвольте запитати: яка ймовірна грошова вартість викраденого у ЦДІАЛ?

— Оскільки, як я вже сказав, керівництво Держкомархіву та ЦДІАЛ досі не бажає оприлюднити повний список украденого, говорити про якусь остаточну цифру немає підстав. Хоча ми можемо лише за деякими позиціями уявити приблизну величину матеріального виміру цих документів. Відомо, що в Києві за тисячу листів з архіву Шептицького просили двісті тисяч євро. А тепер спробуйте уявити, скільки мають коштувати на західному ринку пергаментні грамоти з оригінальними печатками й автографами польських монархів, що стосуються тієї частини України, яка свого часу перебувала у складі Польщі! І це — лише незначна частина. Гадаю, говорити можна про багатомільйонні суми...

— На круглому столі, що стосувався цієї теми, прозвучало порівняння з втратами архіву в Кам’янець-Подільському. Наскільки воно адекватне?

— Для початку скажу: таке порівняння зробив сам начальник Держкомархіву Геннадій Боряк. Напевно, можна припустити, що в кількісному плані львівський архів постраждав менше. Очевидно, нас має тішити й той факт, що ЦДІАЛ не горів, як це сталося з кам’янець-подільським архівом. Зате тут проглядається інша паралель: документи останнього також масово продавалися на чорному ринку.