ЩЕ ДАЛЕКО ЇМ ДО ПАТРІАРХІВ...

Олена Раскіна 28 липня 2000, 00:00

Читайте також

Українські театральні режисери з покоління «молодих», тобто ті, котрі ще не стали патріархами, сформували нині коли не рух, то принаймні касту. Правда, у цій касті, як у байці про лебедя, рака та щуку, кожен тягне у свій бік, але спільною залишається пристрасна увага до художніх можливостей епатажу й не менш гарячий інтерес до сучасної (чи осучасненої) інтерпретації класичних текстів.

Ставлення до епатажу й використання його в естетичних цілях є в наш щедрий на провокації час пробним каменем режисерської довершеності. Поняття «епатаж» у художній і театральній практиці стає невіддільним від авангардності й новаторства. Чомусь вважають, що коли режисер епатує публіку, то при цьому неминуче торує нові шляхи в мистецтві. Каста «молодих», ясна річ, удається до епатажу частіше від патріархів. Безсумнівно, скандал — це можливість заявити про себе, та чи варто постійно вправляти мізки публіці з допомогою різноманітних провокацій? Либонь, і скандали рано чи пізно приїдаються.

Андрій Жолдак — найскандальніший представник молодої української режисури — вважає своїм прямим обов’язком трощити авторитети гетьманською булавою провокації. Мовляв, публіку для того і створено, щоб на її очах препарувати Чехова, як Базаров жабу. Відтак, побачивши милих чехівських панянок, котрі розгулюють сценою у валянках, одна половина залу дивується чи лається, а друга — відчайдушно веселиться. Справді, що може бути приємнішим для юних талантів, ніж Пушкін, який летить із «корабля сучасності» догори дригом? Що не кажи, одним суперником менше...

Утім, аж ніяк не збираюся применшувати заслуги Андрія Жолдака, тим паче що в його режисерському активі є очевидне досягнення — «Швейк». Спектакль цей, як заявив сам режисер на прес-конференції, подобається всім, від тітки Маші до високочолого інтелектуала. З «Трьома сестрами» уже гірше — тут навіть високочолі інтелектуали не в захваті. Авжеж, у царині торування нових шляхів цей «скандальний зі скандальних» явно не пасе задніх. Можливо Андрій Жолдак вважає, що Чехов однаково не збідніє, а перспектив в українського театру завдяки його спектаклям вочевидь додасться. Та от кортить повчально заволати: «Не самим епатажем живе режисер!» Є ж, як усі ми чудово знаємо, й інші засоби художньої промовистості.

Мирослав Гринішин, який поставив разом із Жолдаком «Не боюся сірого вовка» і того ж таки «Швейка», удається до епатажу лише за крайньої потреби. Гринішина цілком можна назвати філософом від режисури. Його «Галілео Галілей», показаний цього року на фестивалі «Мистецьке Березілля», — це справжній філософський трактат на культурологічну тему (середньовіччя й новий час як культурні феномени), до того ж яскравий і сценічно виразний. Прив’язаний до дошки Галілей, навколо якого, наче земля навколо сонця, обертається решта персонажів п’єси, роздуми про знання, не підкріплені вірою, і віру, якій не потрібні знання, «похмуре» середньовіччя і просвітлений Новий час — усе це, виявляється, класична брехтівська п’єса. Висновок простий: до класики можна підходити не тільки зі скальпелем...

Нині Мирослав Гринішин працює над грандіозним проектом, прем’єра якого відбудеться на початку вересня в театрі російської драми. Це ще одна варіація на класичну тему, цього разу мало прив’язана до всім відомого тексту — «Останній Дон Кіхот» з Анатолієм Хостікоєвим, Богданом Бенюком і Наталією Сумською в головних ролях. У центрі спектаклю вічний конфлікт: зіткнення творчо мислячої особистості, скерованої в майбутнє, із гальмівною силою речей і обставин. Загалом, «пофілософствуй, запаморочиться голова», як казав грибоєдівський Фамусов.

Андрій Приходько — вихованець знаменитої московської Майстерні Петра Фоменка — вбачає в класиці послання, яке потребує розшифровки. Утім, приблизно такої ж думки про класичні тексти й літературознавці. Тексти патріархів ще не прочитані, і чим більше читаєш, то більше таємниць залишається. Авжеж, можна зробити явним хоча б частину невідкритого, але навряд чи комусь поталанить до кінця, навіть професійним читачам.

«Увертюра До Побачення» Андрія Приходька за мотивами повісті Івана Франка «Сойчине крило» є саме такою розшифровкою класичного тексту-послання. За сюжетом повісті герой одержує новорічної ночі лист від колись коханої жінки, який читає аж до її приходу-повернення. При цьому Массіно хоче то пошматувати лист, то відіслати його назад, то не дочитати до кінця, то читати вибірково. Але всі його шарахання врешті-решт лише метафора метушні нащадків перед спадщиною предків.

Що б із нею, цією спадщиною, такого зробити: знищити, возлюбити чи не звертати на неї ані найменшої уваги?! Кожен режисер покоління молодих, чи то Жолдак, Гринішин, Приходько, Тихомиров чи Артименьєв, відповідає на це запитання по-своєму. Але від якості відповіді залежить місце молодого режисера в українському театральному світі. Тож річ не лише в тому, куди нас ведуть, а й від чого нас відводять і чи відводять загалом. Можливо, рух у мистецтві — це «вічне повернення» за Ніцше чи, як у християнській естетиці, є мета шляху і її видно навіть неозброєним оком?

Головне, щоб театральний рух не перетворювався на побратимський хоровод навколо епатажу, художні можливості якого не тільки не безмежні, а й, скажемо відверто, просто жалюгідні. Молоді театральні режисери часто вбачають в епатажі, як і в препаруванні класики, панацею від усякого лиха. Але ж не вона, горопашна, в усьому винна. І не варто, як Шариков, ремствувати з того, що ми вже цю класику «душили, душили», а вона живуча, наче кішка. З цією кішкою не тільки Поліграфу Поліграфичу, а й професору Преображенському не впоратися. Просто вона безсмертна...

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56