ЩЕ ОДИН МІФ ПРО АТЛАНТИДУ

Поділитися
Чернівці — місто, унікальне своєю дивовижною, майже міфічною манливістю й оманою: ти продовжуєш ж...

Чернівці — місто, унікальне своєю дивовижною, майже міфічною манливістю й оманою: ти продовжуєш жити в його магнетичній аурі, навіть коли давно поміняв його на Відень, Париж, чи Прагу або зовсім недавно — на Хайфу, Нью-Йорк чи Київ. Чернівці зостаються єдиним містом твого життя...

Приблизно такі ностальгійні переживання викличе в кожного, кому пощастило народитися і жити в Чернівцях, незалежно від епохи і віку, антологія німецькомовної поезії Буковини міжвоєнного періоду (1918—1940) — «Загублена арфа», що побачила світ у чернівецькому видавництві «Золоті литаври».

Антологія — плід багаторічної праці викладача Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, вченого-германіста Петра Рихла, знаного в літературному світі перекладача та невтомного відкривача, як він сам пише в передмові до книжки, «неповторної мультинаціональної буковинської культури, яка сьогодні видається нам затонулою Атлантидою, чернівецьким міфом, у якому реальне переплелось із фантастичним, буденне з утопічним, серйозне з анекдотичним».

Отож, почнемо з міфу. «Чернівці — це був пароплав задоволення з українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно курсував між Заходом і Сходом», — цитує Рихло в передмові до антології заїжджого віденського журналіста Ґеорга Гайнцена, потверджуючи думку, що тільки в місті, де мешкало близько десятка різних національностей і щоденно звучало півдюжини мов, міг витворитись унікальний симбіоз германо-романсько-слов’яно-гебрейської культури з її поліетнічною барвистістю і космополітичним духом.

Хтозна, чи дійсно були Чернівці «за Австрії», а надто між двома світовими війнами, таким вже гармонійним Едемом для багатонаціонального населення Буковини. Але те, що вони були своєрідним благодатним Парнасом для багатомовної письменницької еліти, підтверджують імена всесвітньо знаних класиків української, румунської, німецької та єврейської літератур: Ольги Кобилянської, Міхая Емінеску, Пауля Целана, Елієзара Штейбарга...

Особливого розвою в 20—30 роки ХХ століття досягла німецькомовна буковинська поезія, започаткована ще в середині ХІХ століття творчістю Нойбауера, Сіміґіновича-Штауфе, Обріс, Француза — так званих представників української школи в австрійській літературі. Саме в ці роки в контексті європейської літератури з’являються імена чернівецьких поетів Альфреда Марґула-Шпербера, Ґеорга Дроздовського, Рози Ауслендер, Клари Блум, Мозеса Розенкранца, Альфреда Кіттнера. В кінці 30-х — на початку 40-х до них долучаються Іммануель Вайсглас, Альфред Ґонг, Пауль Целан. Творчість цих поетів Рихло називає «сплеском поетичної напруги, подібним до грозового розряду, що викресав з глибинних надр свідомості й культурної пам’яті молодого покоління чернівецьких інтелектуалів сліпучі іскри палкого вогню». Однак їм «не судилося зажити слави в рідному місті — ґетто, депортації, трудові табори, що увійшли в їхнє життя з початком Другої світової війни, замінили їм школу літературного становлення». Багато з цієї яскравої плеяди було ув’язнено, деякі, як 18-річна племінниця Пауля Целана Зельма Меербаум-Айзінґер, загинули. А після війни вітри політичних перемін відламали цю «квітучу гілку буковинського поетичного дерева» і розвіяли по державах і материках.

На жаль, український читач півстоліття не чув і не відав про цей затонулий у кривавому морі Другої світової війни поетичний сад, народжений, сформований і розквітлий на українській землі, напоєний її соками, але зневажений і викинутий за борт літературного життя Буковини, а отже й України радянською владою після переможного 1945. Антологія Петра Рихла, в якій представлена творчість 24-х німецькомовних поетів Буковини «міжвоєння», і відроджений ним міф про чернівецьку Атлантиду заповнили білі плями нашої історії.

До речі, Петро Рихло був першим українським перекладачем поезії одного з найбільших німецькомовних ліриків другої половини ХХ століття, уродженця Буковини Пауля Целана. А згодом виходять окремими збірками поезії Рози Ауслендер, Ґеорга Дроздовського, проза Ґеорга фон Реццорі та сучасного патріарха єврейської літератури на ідиш чернівчанина Йосифа Бурга, який років тридцять тому показав студентові факультету іноземних мов ЧДУ Петру Рихлу стежку, що вела до буковинської Атлантиди. І ось маємо підсумок багаторічної натхненної праці відкривача—вченого і перекладача П. Рихла — віднайдену «Загублену арфу» її поезії.

Антологія, як і належить поважним виданням такого рівня, двомовна, причому німецькою й українською представлені не лише вірші, але й передмова. Наприкінці книги подані бібліографічні довідки про кожного з перекладених авторів — повідомлення про звичайні й незвичайні долі людей, яким довелося пережити і славу, і розпач, рай затишний довоєнної Буковини, і пекло війни, концтаборів, «бабиних ярів». Саме короткі біографії авторів антології — вихідців із асимільованих єврейських родин, які виховувалися хоч і на стику мов і культур, але в німецькомовній стихії і були розчавлені німецькомовним молохом — дають змогу зрозуміти систему символів і образів кожного автора, мотиви відчаю і розпачу, ностальгії чи сподівань, що звучать у його віршах. За цими дуже особистісними людськими історіями — трагічна історія всього єврейського народу.

Своєрідним мото до «Загубленої арфи» є освідчення в любові до рідної землі жінки нелегкої долі Рози Ауслендер — «Буковина 111», в якій поетеса ностальгійно відтворює ідилічну картину краю, де народилася і виросла:

Зелена матінка

Буковина

Метелики у волоссі

Пий

Каже сонце

Рожеве молозиво кавунів

Біле молозиво кукурудзи

Я їх наснажило цукром

...Чотири мови

чотиримовні пісні

Люди

Що лагодять між собою.

І мимоволі з першої строфи, з першої сторінки антології читач потрапляє у царство міфу про дивну землю обітовану, про яку йшлося щойно у передмові до антології. Продовжує цей міф не менш зворушливий «Пейзаж дитинства» уродженця гірського містечка Вижниці Ісаака Шрайера:

Пейзаж дитинства, пресвітлий,

З полисками блакиті,

Де з кожнісінької криниці

Прихильно шепоче Господь.

Пейзаж, зниклий без сліду,

Чи ж не марно тебе закликаю...

Втіленням гармонії між народами і поміж світом і людьми бачить свою Buchenland-Буковину, зокрема околицю Чернівців Садаґуру (зараз Садгора), Альфред Ґонґ: «Різдво у долині. Вундеррабббі//із сніжно-білою бородою танцював у снігу//зі снігом і понад снігом — а під снігом марила вся Садаґура».

Лейтмотив Буковини як символа втраченої батьківщини супроводжує всю творчість Рози Ауслендер. Рідний край для неї це — «Вінець трояндовий для Бога... давній міф», «мирне місто на пагорбах», де «чотири мови уживаються в купі//голублять повітря», де «навіть рінь на Пруті співала».

Взагалі у більшості віршів Україна, і Буковина зокрема, постають у незвичному світлі, радше як міфічні місця, що залишилися лише у спогадах дитинства й юності, як вічний біль, що нагадує про втрату близьких і невблаганність долі, що відібрала у них щастя. Місто, до якого завжди повертатимешся в думках, але ніколи не повернешся в дійсності, а коли повернешся, то це вже буде не те місто, яке назавжди поселилося у тебе в думках, це не місто, в якому живеш, але місто, яке живе у тобі. І згадавши рядки згаданого в передмові німецького публіциста Ґеорга Гайнцена, мимоволі сам включаєшся у процес міфотворення: «Чернівці були містом постійної інтелектуальної дискусії, яка вранці починалася з нової естетичної теорії, а до вечора її вже було остаточно розбито. Це було місто, де собак називали іменами літературних богів і де кури запорпували в землю вірші Гельдерліна».

Тож яким трагічним дисонансом у цю мелодію любові і захоплення, у цей трепетний міраж, таємничий флер міжвоєнного часу і простору вривається тема Другої світової, переслідування, ґетто («Як щасливо дихало місто//поки не впали бомби» — Роза Ауслендер, «Довоєнні Чернівці»; «тихо хрестяться селяни//Єгер славить новий день//тільки я у схові в’яну//господи твій іудей» — Мозес Розенкранц, «Вранішня пісня 1941»; «Сніговиця, оголений ніж,//щоб забити Месію... виття шкуродерні//понад часом і гнівом... вулиці крові... смолоскипи, що згасли,//загнані в хлів...» — Альфред Кіттнер, «Реквієм 1944»).

Гіркі спогади про «чернівецьке ґетто», в яке перетворила війна чернівецький міф, живуть у поезіях Клари Блум, Пауля Целана, Ельзи Керен, Йони Ґрубера, Кубі Воля. Але попри печаль, у віршах антології вирує життя, і кожний образ «болить» проблемами того куточка землі, який прихистив розвіяних по світу дітей міфічної Атлантиди — Буковини між двома світовими війнами.

Хоч оригінальні тексти антології засвідчують певну нерівнозначність талантів її авторів, все-таки у передмові та й власними інтерпретаціями віршів Петро Рихло доводить самобутність такого явища, як німецькомовна література Буковини, представляючи «єдиним потоком» творчість геніального Пауля Целана і вірші сімнадцятирічної Зельми Меербаум-Айзінґер, філософську поезію Ґеорга Дроздовського і химерну гру слів Генріха Шафера, загиблого в перших газових камерах фашистської Німеччини, суґестивні верлібри ізраїльтянки Ельзи Керен і пронизані болем самотності вірші авантюрної Клари Блум, яку вітри долі носили Росією та Китаєм, стримані рядки згодом радянського письменника Йони Ґрубера і печальні медитації Манфреда Вінклера з його трагічним відчуттям історії і власної долі:

МИ БЕЗІМЕННІ СИНИ ЗЕМЛІ,

Прокидаємось серед ночі

Довгобороді, з немічними руками,

що складені, наче крила,

Між польотами темних птахів...

...Ми йдемо назустріч священним числам

З потупленим зором...

Як на мене, поезії антології, в яких вирує морська глибина людських пристрастей, митарств і драм, об’єднує спільна надтема — щира приязнь і симпатії до українців, народу, з яким пліч-о-пліч прожито непросте і нелегке життя. Світлим драматизмом людських взаємин, що порушують традиційні міжнаціональні табу, пройнятий вірш Іммануеля Вайсґласа «Українська дощова пісня»:

Чи ж не люба була любов,

як обнявши тебе за плечі,

Я казав: таке щастя знов

Не навіє нам літній вечір?...

Не з перстенцями на руці

ми умрем, українко люба.

Нам дісталися лиш рубці

та цілунків фатальна згуба.

Що ж до майстерності Рихла як перекладача, то вона незаперечна. З огляду на такий обширний і складний поетичний масив, інший упорядник пішов би шляхом опанування верлібру, популярного серед авторів антології і легшого для інтерпретації. Однак варто відзначити особливу майстерність Рихла в перекладах римованих віршів, особливо віршів із короткими строфами, з карбованими рядками, де кожне слово несе в собі добрячий шмат інформації.

Правда, подекуди перекладач намагається інтерпретувати філософську споглядальність тексту більш емоційно, навіть драматично, як-от у поезії «Квартира на першому поверсі» Віктора Віттнера. А часом задля довершеної форми жертвує змістом, як у тексті того ж Віттнера «Недосяжність тіла». В оригіналі герой збентежено розмислює над роздвоєністю власного «я» на робота і гомо сапіенса. В перекладі — гра не зовсім зрозумілих слів: «Як дивно, тіло, що ти є//В ці голі ночі — ти моє?//Я голова, що постає//потойбіч всякого живла
//Безглавий звір, що дух дола//Коліно, зась тобі чола!»

Проте загалом переклади антології зроблені добротно, з великою і любов’ю до її авторів, зі щирим бажанням часом адаптувати їх образність до українських поетичних традицій, тільки б стали вони зрозумілими і близькими українському читачеві. Те, що майстерність Петра Рихла як перекладача удосконалюється, стає очевидним, порівнюючи його перші переклади Целана із перекладами з антології «Загублена арфа». Рихло «не тисне» на читача своїм «стилем» і не «підминає» під себе автора, як це роблять часом відомі поети-перекладачі, а прагне «представити» Целана у всій його автентичності, майже невловимій системі символів і метафор, у всій його «складній простоті».

Найвдаліший приклад — вірш «Російська весна»:

Не лякайся , кохана, коли ти
почуєш співучу «катюшу».

Помолися навколішки тихо
під звуки органних басил.

Чи янголів якова знову і знову
змагати я мушу,

Коли чую твій плач над
мовчанням єврейських могил?

Можна сказати, Рихло гідно відтворює українською знамениту целанівську «Фугу смерті», гранично адекватно передаючи її напругу, нагнітаючи трагізм пережитих поетом страхіть людиноненависницької війни.

Чорне дійво світання ми п’ємо тебе уночі

Ми п’ємо тебе вдень смерть з Німеччини майстер

Ми п’ємо тебе вечорами і зрання ми п’ємо і п’ємо

Смерть це з Німеччини майстер очі його голуб.

Він поцілить свинцевою кулею прямо у серце тобі...

Однак чи варто було міняти «чорне молоко світання» з попередніх перекладів Целана на кокетливе «дійво», можливо, й більш асоціативне?

На жаль, часом буденно—трагічні метафори Пауля Целана перекладач намагається підмінити банальними красивостями, і тоді Целан зникає, а натомість постає пересічний поет. До прикладу, німецькою поезія «Пейзаж» звучить так: «Стоїть скривлена береза.//Скривлена біла крейда... Білі берези. Знову сосни.//Вгорі високо ворони.//Чи скоро вони почують прихід весни?» В перекладі: «Берізка схилена.Убір//біліш, як біла хустка...//Знов ліс. Берези і сосни//тут царство неозоре,//Над лісом круки,//це вони склювали ясні зорі?»

Однак безперечні переваги Петра Рихла полягають у тому, що завдяки досконалому знанню німецької мови він легко орієнтується в матеріалі, в складній системі образів і символів. Ці знання дають йому можливість чутливіше передавати фоніку німецької мови українським звукописом та грою слів, дотримуючись ритму і рими, а часом і замінюючи різкі, занадто «чужинські» метафори ближчими — українськими. Хоч адаптація модерної «європейської» ритміки коломийковим розміром виглядає не зовсім виправданою.

Та все ж до честі П. Рихла українська мова укладеної ним антології витончено-елітарна, пісенно-запахуща, пересипана власними знахідками-перлинками: блавати, пеан, вертоград, оболонки, вутлий, дітвак, дійво... Усі зібрані твори звучать приблизно в однаковому високому виконавчому регістрі, рівня цих рядків поезії Пауля Целана «Полічи мигдаль»: «Тільки там ти цілком увійшла у своє неодмінне ім’я,//ти до себе підходила впевненим кроком,//зграйно співали тоді молоточки у дзвонах твого мовчання...//Погірчи ж мене. Долучи мене до мигдалю».

Отож, вихід антології німецькомовної поезії Буковини «Загублена арфа» — безперечна подія в літературному житті України і ще один доказ того, що коли хочемо бути духовно багатим народом, шануймо те, що зросло і розквітло на нашій землі. Навіть коли було воно міфом про затонулу Атлантиду.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі