СЕРБСЬКА ЖИРАФА ЗА УГОРСЬКИМ ВІКНОМ

Поділитися
Якби наші дитячі абетки називали за першим і останнім словом, вони б іменувалися «Автобусо-Яблуко» або «Антено-Ялинка»...

Якби наші дитячі абетки називали за першим і останнім словом, вони б іменувалися «Автобусо-Яблуко» або «Антено-Ялинка». Мадярський же варіант абетки, що став одним із символів Угорщини 1970-х, мав назву «Ablak-Zsirаf», тобто «Вікножирафа». Та перша «Вікножирафа» була архетипом сталого, незмінного світу — така собі словесно-малюнкова кунсткамера з докладними описами «звичайних речей». Все було геть-чисто ясним і розкладеним по поличках: тут беярат (вхід), там кіярат (вихід), тут ньїтва (відчинено), там зарва (зачинено), гарні діти відповідають іґен (так) і завше кажуть кьосьоном (дякую).

Натомість «Остання Вікножирафа» є уривчастим потоком свідомості вуличного демонстранта, двадцятип’ятирічного будапештця у Белграді 1995—98 років. І ця книжка також постала ефектною ілюстровано-текстовою кунсткамерою, і тут теж є майже півсотні розділів з назвами-літерами від «а» до «z» . Розділи самі по собі складаються з кількох думкопотоків, тому ті угорські букви не розділяють частини тексту — а радше слугують піском-сіллю, розсипаною, аби не заковзати на непевному крижаному просторі. Ланцюжок літер приковує нас, щоб ми остаточно не відірвалися від землі у революційній віхолі: «Гаврило Принцип також був студентом із Белграда»…

Тільки-но здобули свободу, а вже пророк Зілагі плакав над нею, як над давно поламаною іграшкою. То плач Великої Угорщини за своїми колишніми дітьми. Авжеж, мадярська цивілізація перше півтисячоліття історії засновувала і розвивала свої міста посеред селищ румунів, сербів, словаків, русинів. А друге півтисячоліття своєї історії — неухильно втрачала дев’ять десятих своєї урбокультури на користь тих сільських цивілізацій. Утім, немає в Петера Зілагі жодного націоналізму-шовінізму — просто й він, забачивши Которську затоку (Чорногорія), «відчуває грудку в горлі».

Колись і сербська столиця Белград була місцем битв мадярів проти османів, а називалася Нандорфехервар. Тепер іменем тодішнього переможця турків, Яноша Хуньяді, названо потяг Будапешт-Белград: «і донині кожного полудня Гуньяді прибуває до Белграда». Підсвідому рецепцію цього міста завсідником цього потягу Петером Зілагі можна порівняти з почуттями старих поляків у нинішньому Львові. Вона формулюється приблизно так: до чого довели наш старий Нандорфехервар!..

Але Петер Зілагі не забуває, що турки-османи, зрештою, мадяр перемогли — і відтоді постали на угорських землях турецькі водокупальні. «Баня над лазнею «Рудаш» — це видовжений череп мандрівця... Угорський череп, накритий турецьким шоломом». У променях сонця, що линуть крізь отвори кам’яного турецького шолому, автор гріється-ніжиться після шерегів куленепробивних темно-скляних шоломів сербської «милициjа». Після белградської зими у гарячій воді будапештської термальної купальні відтаює не лише його особиста пам’ять дитинства, але й пам’ять дитинства його країни.

Ось кінець дев’ятого століття, озеро Балатон, крильця випадкового метелика важчають від вологи, і «від вібрації, спричиненої тріпотінням метеликових крилець, в Індії впали мури цілого міста, ...в Англії помер король Альфред Великий, племена майя покинули свої древні міста, болгари-нандори взяли Білий Град, вікінги висадились на берегах Нормандії, каліф Кордови Абдурахман стратив свого садівника за те, що той погано підстриг трояндовий кущ, у Китаї розпалась імперія Танґ, в індіанському селищі на Амазонці рабиня з іменем Світанкова Зоря народила п’ятьох дітей, і канібали сприйняли це за хороший знак». А приблизно через «666 років» Балатоном пройшов кордон між імперіями Османів і австрійських (а також іспанських) Габсбургів, коли «угорці жили в одних імперіях з інками та персами».

Тлом для таких карколомних наслідків загибелі метелика слугують не менш показові асоціації. «Коли помер Тіто, в мене ламався голос, першу еякуляцію я пережив, коли відкинувся Брежнєв... Лише кілька місяців відокремили перший поцілунок від першої бурхливої ночі. Невдовзі після Андропова поквапився на той світ Черненко... Коли стратили Чаушеску, я дізнався що таке пункт G». Коли арештували Мілошевіча, вийшла «Остання Вікножирафа»; а коли застрелели Зорана Джинджича, вийшов її український переклад.

На жаль, цю прекрасну книгу потворять ляпсуси, пов’язані з трансляцією малознаного у нас лінгвосередовища. З якої мови перекладено твір у книжці не зазначено — проте за деякими параметрами я почав здогадуватися, що не з угорської і не з сербохорватської. Дійсно, представник видавництва «Класика» зізнався, що Галина Петросаняк перекладала німецький авторизований переклад «Вікножирафи». І коли сама мова українського перекладу просто пречудова — то написання власних назв та імен виявляє, що навіть основами угорської мови перекладачка не володіє.

Наприклад, угорське «h» є глухим придиханням, слабшим за українське «х» (угорська мова — не німецька!). Тому прізвище адмірала Horthy можна написати Хорті, а то й Хорть, але точно не Горті; так само Янош Хуньяді не є Гуньяді. Слово «білий» угорською буде «фехер» (feher), звідки Нандорфехервар, а не — Нандорфегервар. Зовсім соромно мені стало, коли я побачив назву будапештського летовища Ferihegy, трансльовану як Ферігеґі. Адже всім відомо: угорське «gy» читається як «дь» (наприклад, Magyar — мадяр), відтак аеропорт має назву, і то вельми славетну за звучанням: Феріхедь! Угорське «y» — лише знак пом’якшення, і прізвище одного з найвидатніших поетів Arany в нас завжди писалося Арань (а не Арані). Національний герой на прізвище Zrinyi українською пишеться Зріньї (а не Зріні) — і так далі до нескінченності.

Одна з приміток внизу сторінки: «Арпад Ґьонц — нинішній президент Угорщини», хоча на час виходу українського видання вже два роки цю посаду обіймав Ференц Мадл. Ще одне підсторінкове пояснення: «Іштван Баттяні, прем’єр угорського революційного уряду у 1848 р.». Звісно, в угорській історії де оком не кинеш — самі Іштвани, але прем’єрові повстанського кабінету пофортунило зватися Лайош (і прізвище його звучить Батьянь). Навіть якщо цієї помилки припустилися ще німецькі видавці — невже жодний дотичний до книги західноукраїнець не знає героя Весни Народів? А як же культ тодішньої спільності в одній державі Львова зі Станіславом та Буди з Пештом? Натомість топоніми столиці Угорщини було кимось дослівно українізовано, чого робити, м’яко кажучи, не варто. У Будапешті є гора Хармашхатар, а не Трикордонна, острів Маргіт, а не Маргарити; і славнозвізний Варошлігет, а не прозаїчний Міський парк… А то ж колись прочитаєте, що у Львові є Магашвархедь (гора Високий Замок) та вулиця Кішвароші («маленького містечка», це я так про вул. Городоцьку). Ще римляни застерігали: «Nomina si nectis perit et cognitio rerum» — без правильних імен загине й пізнання речей. Після того вже милими жартами виглядають назва китайської імперії Танґ (насправді Тан) і вищенаведена плутанина багатозначних слов’янських слів «баня над лазнею» (чому не «купол над лазнею»?).

Назагал, таке освоєння сусіднього геологосу нагадує одного з персонажів «Останньої Вікножирафи», росіянина в Будапешті, який за чаркою прагнув виголошувати «egеszеgedre» (будьмо!), правда, у нього виходило «ege segedre» (за твою задницю!).

P.S. Останнє слово у дужках належить перекладачці. Я гадав, що у Галичині — «дупа».

P.P.S. Останнє речення не має жодного стосунку до якості перекладу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі