Шановні товариші

Олег Вергеліс 23 грудня 2016, 23:03
три товарища_2
Василь Артюшенко, DT.UA

Читайте також

Національний театр ім. Івана Франка показав прем'єру "Трьох товаришів" за мотивами роману Еріха Марії Ремарка. Режисер — Юрій Одинокий. Художник — Андрій Александрович. У ролях трьох товаришів — Євген Нищук, Андрій Романій, Олександр Печериця.

У театрі Івана Франка живуть і працюють щасливі люди, вони часу не помічають, вони грають, зокрема цей спектакль, приблизно до 23.00, коли приміський транспорт уже відпрацював свої останні рейди. І милі бабусі-доглядачки (у гардеробі та фойє) не те щоб нервуються ("а як же нам добратися додому?"), а раціонально пропонують: "Починали б грати "Трьох товаришів" із шостої вечора, тоді й скорочувати нічого не треба!" 

У питанні можливого скорочення прем'єрної вистави з ними не можна не погодитися — воно необов'язкове. Як для структури конкретної постановки, так і для режисерської манери адаптації великої прози у великий сценічний стиль. 

Режисер, як мені бачиться, свідомо пішов шляхом неквапливого читання роману Ремарка. І вибудовування на основі такого читання живих людських ілюстрацій, часом підбадьорених то режисерськими метафорами, то сценічними символами, то снігом, то дощем, то танцями. 

Враження (на прем'єрному перегляді), що сам постановник осмислено й свідомо трохи дистанціюється від брили роману (ніби мікшуючи своє режисерське "я"). І дозволяє цьому тексту литися неквапливим плином — зі сцени в зал. Скажемо так, ущільнюючи контакт між акторами й публікою. Оскільки і ті й ті — справжні шанувальники історії Ремарка про дружбу та любов.

три товарища_1
Василь Артюшенко, DT.UA

І сам цей роман давненько перебуває ніби "на крайці" літератури масової й літератури авторської. І тут уже від інтерпретатора залежить, у який бік повертати — у бік мас (їм на потребу) чи ж уважніше дослухатися до самого автора. Тобто до сповідальності його твору про втрачене покоління, про складний час, у якому одна війна закінчилася, а друга вже дихає в обличчя холодним ротом. Про час, у якому і розстріли, і стрибки курсу, і інфляція, й революція. 

Одне слово, все як і (частково) сьогодні. Без натужних спроб шукати або "римувати" актуальність. А з усвідомленням мінливості й повторюваності самого часу. Того й цього. А також жорстоких і нещадних колізій будь-якого часу, як у Ремарка — у 1928-му, так і в нас — тут і тепер. 

Таким чином, сама манера сценічного прочитання тексту передбачається як певна незаперечна цінність. Мовляв, нині (в різних сценічних випадках) такі значні книжки читають на сцені виключно з ножицями, колошматячи й перелопачуючи сюжети, а ми, так би мовити, постараємося максимально освоїти практично весь обсяг великого тексту й великого стилю. 

Тому невипадково вистава триває чотири години. Зберігаючи не тільки головні лінії головних героїв (Роббі, Отто, Готтфріда, Пат), а й підкреслюючи важливість у великій композиції таких вкраплень-персонажів як Блюменталь, Хассе, Юпп, Матильда, Фердинанд, фройляйн Мюллер, Роза та інші. 

У цьому сенсі трупа франківців має бути сердечно вдячною режисерові за таке залучення мас у період загострення контрактної системи, яка передбачає, хто і скільки грає в театрі щомісяця. 

три товарища_3
Василь Артюшенко, DT.UA

Отже, постановник намагається створити виставу-роман, прагне реалізувати на сцені таку собі структуру великого стилю і великих почуттів. 

Сам спосіб такого читання, можливо, міститься в одній із фраз Ремарка: "Життя перетворюється на якусь мелодію, що метається й схлипує, на вир дикого томління, бажання, туги й надії". У неспішному ритмі вистави, яка делікатно адаптує сюжет Ремарка, і справді чутно схлипи, метання мелодій. Там же є томління, бажання, туга. 

І навіть трохи сонця в темній воді. Оскільки художник Андрій Александрович бачить "чорний Берлін" кінця 20-х ХХ ст. як винятково темний, порожній і гулкий простір, усередині якого вічна ніч. Усередині якої бентежних товаришів і можуть зігріти лише "крупинки тепла" та ненавмисної ніжності. 

Художник уміщує різних товаришів, "чорний Берлін", решту — в подобу масивного гаража, глобальної автомайстерні, на стелі якої, як оббіловані туші, теліпаються три
автомобілі (у тому числі й "Карл"). Як три мрії, як три дороги. Як три товариші. І ось, здавалося б, у певний момент напруженого сценсюжету вони мали б гепнути додолу, розбитися на наших очах — як розбиваються мрії героїв Ремарка. Але ні. Вони вперто висять (над ними) — як нездоланний фатум, що в цій виставі римується з мрією. Мрія як фатум. І фатум як мрія. 

три товарища_4
Василь Артюшенко, DT.UA

У прем'єрній виставі, безперечно, крім інших мотивів, цей особливо явний, гострий, болісний: несправедливість життя як такого. Марнота мрій, які насправді — фатум. 

З допомогою художника режисер відходить від насиченого соціального тла "чорного Берліна" 20-х ХХ ст., від детальних історичних віньєток того часу. У кожному разі, у зв'язку з темою війни (тієї й цієї) тут не заламують рук, не цитують гірких зведень уже з наших полів битв. 

Мабуть, сама війна як незрима тема виникає тут сильно й образно — всього один раз. Коли Роберт Локамп, почувши салют, падає додолу, здригається, згадуючи страшне минуле, тобто свій час і свій тягар у період Першої світової. 

В іншому вистава укрупнює виключно лінію любові. Лінію стосунків Роберта Локампа (Євген Нищук) і Патриції Хольман (Анжеліка Савченко). Більшість епізодів із їхньою участю режисер принципово вибудовує на авансцені. На тій крайці й на тій вузькій смужці, яка ледь розмежовує простір залу й простір сцени. Роббі й Пат тут діють як канатохідці. Раз у раз рухаються по канату долі, утримуючи баланс, намагаючись не звалитися в прірву. 

Власне, долі (його і її) — це танець смерті на одному й тому самому канаті. Це прагнення рівноваги у неврівноваженому і вкотре сумбурному світі. Задана гра на авансцені, так виходить, дозволяє чіткіше розчути текст Ремарка. І навіть більше того: ніби свідомо "наближає" тих героїв до цих… 

Пат, яку зіграла Анжеліка Савченко, — створіння легке, ефемерне. Акторка і грає свою героїню якось підкреслено легко, свідомо піднесено, трохи відсторонено від того середовища й від того темного "гаража", в який її завела доля. У жилах Пат тече русалчина кров. Але серце її — гаряче, трепетне. Пат, на думку режисера, втілює не так реальну земну жінку, як жінку-ілюзію-мрію, а отже — фатум. Це рудоволосий гарний примхливий міраж, до якого, здається, ось-ось дотягнеться рука стражденного Роббі, але… 

три товарища_5
Василь Артюшенко, DT.UA

Сам Роббі (Євген Нищук) у цій виставі — навіть не колишній боєць, а дитя війни. У його манерах і характері — незжите хлоп'яцтво. Цей 30-річний Роббі ніби хоче дограти те, чого не прожив і не зіграв у період своєї безтурботної юності, на яку й випала Перша світова. 

Тому Роббі у виставі — 30, а внутрішньо — тільки 18. Імпульсивний романтик чистої води. Чиста душа і свята натура. Окопи Першої світової не вистудили в ньому полум'я щирості, юнацької імпульсивності, товариського максималізму. Головні сцени актор подав на вищій "ноті" саме такого максимального згорання й емоційного надриву. 

На деякі сюжетні повороти Ремарка у випадку з актором накладається ще й його ж недавня особиста драма. І в Роббі відбивається сам актор — не тільки як виконавець, а й як справжній "товариш", таке собі альтер его героя Ремарка. 

Ці життєві рими з авторським сюжетом надають самій сценічній історії несподіваного об'єму: і позасюжетного, і загальнолюдського. І саму виставу, в принципі, якраз і вирізняє не тільки розмірена оповідна манера, не тільки неметушливий і неквапливий ритм, не тільки похвальна жадібність режисера (стосовно тексту, якого він не хоче скорочувати)… Цю ж довгу й докладну виставу вирізняє і такий собі позасюжетний фактор дотику. До теми післявоєнного "втраченого покоління" Ремарка ніби торкається вже й наша нинішня тривожна тема "розгубленого покоління". Покоління, скривдженого й обпаленого війною теперішньою. Покоління, розгубленого після всіх зрад і наївних ілюзій. 

Тому, скажемо, появу тут (на сцені) Отто Кестера сприймаєш не тільки як появу колишнього льотчика, автогонщика-любителя, боксера, а й як реального актора Андрія Романія, що свого часу опинився всередині донецького воєнного пекла, потім із цього пекла вирвався. 

Ці рани так швидко не рубцюються. Між поколінням "втраченим" і "розгубленим" — дистанція значна, але історія цих хвороб схожа. 

Зважаючи на все, ще напередодні прем'єри вистава не мала вдосталь прогонів. Це відчувається і в певній нервозності акторів, яка іноді корисно перетікає в нервозність їхніх персонажів. Це відчувається і в недостатній деталізації деяких образів, що інколи виникають як функції — і так само як функції зникають зі сцени. 

Тим часом не можна не відзначити виразних, хай і невеликих образів Блюменталя (Василь Мазур), Хассе (прекрасна трагічна мініатюра, виконана Василем Башою), Фердинанда Грау (Олег Стальчук), фройляйн Мюллер (Ірина Дорошенко).

І в цих епізодичних образах, і в головній четвірці персонажів є важливі й точні подробиці. Оскільки сюжет Ремарка, перечитаний режисером, поданий як історія приватна. Як приватне у відриві від чогось глобального й історичного. 

Але ж і чоловіча сповідальність самого Ремарка в його романі — це ж теж дуже приватне й дуже особисте. "Жалюгідна потреба тепла", — вторячи за автором, — живе в цій виставі. І, здається, намагається зігріти глядацьку залу: напружену, заплакану, заціпенілу, чотири години жадібно заслухану в гірку мудрість Ремарка.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Евгений Дрючин 27 декабря, 11:58 "Потерянное и растерзанное поколение"! Оно осталось здесь. В серой Зоне! Между ним и остальным, столичным миром пропасть. Каждый день обстрелы. Иногда по два, три. Среди ночи надо вскакивать и бежать в подвал.И доживешь до утра или нет только Господь знает! А если доживешь, то кто откопает? Драма и трагедия в одном стакане. Ремарк отдыхает! Уважаемый Олег! Приезжайте к нам в Мариупольскую окраину! Все увидите своими глазами. Словом, даже Ремарка это не передать! С Уважением! Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.55
EUR 28.89