Скульптор Олександр Мілов: "Моя "Любов" живе в пустелі"

Марія Гудима 3 березня 2016, 20:04
скульптор

Читайте також

 

Український скульптор Олександр Мілов не так давно зчинив фурор на американському фестивалі Burning Man у пустелі Блек-Рок. 

Його скульптура "Любов" — воістину універсальний і дуже ємний образ: це символ любові, порух душ. Зворушливі постаті малят, які тягнуться одне до одного крізь прозорі тіла чоловіка й жінки, що явно посварилися. Параметри вражають: 17,5 м завдовжки, 5,5 м завширшки, 7,5 м заввишки, 4 т вагою. Обійшлися вони авторові в 60 тис. дол. (левова частка — з сімейних заощаджень). Правда, Олександрові вдалося виграти грант, який покрив видатки. Загалом — гучний міжнародний успіх, а в нас, як водиться, тиша. Хоча скульптор сповнений ідей і задумів. Його хвилює образ "Одеси-мами" (прямо в морі, на трьохсотметровому пірсі), він мріє поставити на Потьомкінських сходах легендарний візок із фільму Сергія Ейзенштейна "Броненосець "Потьомкін"… 

Одне слово, є безліч ідей, здатних змінити не тільки Одесу, а й всю Україну. 

Художник воістину одеської національності (в родоводі є і єврейська бабуся, і кочівники-ногайці, і росіяни з українцями) творить і мислить масштабно, обґрунтовано вважаючи, що для сучасної людини мистецтва неможливого мало.

— Олександре, де тепер перебуває ваша знаменита "Любов"? 

—Скульптура досі у штаті Невада, неподалік місця, де проводився фестиваль, на ранчо. Зараз вона законсервована. Місце встановлення я вибрав для того, щоб вона справді справила враження: адже все могло залишитися на рівні картинки в Інтернеті. Але природа людська така, що їй потрібен масштаб, і тоді ідею оцінять. 

Певною мірою ці постаті символізують мій особистий пошук взаємопорозуміння з дружиною. Є люди, які рідко кажуть "люблю", я з тих, хто робить це часто…

— Чи сприйняла дружина як належне необхідність фінансування виготовлення скульптури із сімейного бюджету? 

—Гроші, вкладені у виготовлення скульптури, не повернулися (принаймні поки що). Але про жалкування з цього приводу не йдеться. 

Це рішення, як і інші основні рішення у своєму житті, я приймаю самостійно, не радячись із сім'єю. Справа жінки — надихати чоловіка. І розумна жінка завжди зуміє зробити так, аби він прийняв потрібне для неї рішення, та ще й вважав його своїм.

— Ваша "Любов" принесла Одесі славу й популярність на новому рівні патріотизму…

—Патріотизм часто характерний для людей, котрі не бачили світу кольорового й багатогранного, де якесь сільце набагато більш доглянуте за наше місто. 

Не люблю людей, котрі пропагують одеський стиль і "роблять" одеський бренд. Є речі, яких не можна продавати. 

Колись, остаточно вирішивши всі фінансові питання, я знайду джерело мільярдних коштів, стану таким собі міським божевільним-домовиком, який тинятиметься по Одесі, стежитиме, щоб усе було гарно, не з'являлося сміття… і встановлюватиме нові скульптури. 

— Скульптура — символ, вона формує в людей самоідентифікацію, задає вектор руху. 

—Один із моїх учителів, викладач художнього училища імені Грекова Віталій Мурсалович Алікберов, якось сказав: "У людини немає внутрішнього запису. Собака, де б не народився, гавкає, вівця мекає, а людину ще треба навчити бути людиною, наповнити знанням. Якщо вона виростає серед собак, то гавкатиме, якщо серед овець — мекатиме". 

У так званих спальних районах, де, як у центрі, не розставлені вішки, потрібні нові скульптури. Коли шиють дорогий брендовий одяг, особливу увагу звертають на якість внутрішньої, виворітної обробки. 

Центр міста — наше обличчя перед світом, візитна картка — вже визначений скульптурами, десь навіть надміру. А місця, в яких мешкає основна кількість одеситів, — ні. Отож я б почав зі спальних районів.

— На створення яких же робіт вас надихає безпосередньо Одеса?

—Я б хотів, наприклад, зробити скульптуру "Одеси-мами" — в морі, на трьохсотметровому пірсі, як у Лос-Анджелесі. Від інвесторів знадобилося б приблизно 10 млн дол. Це був би комерційний проект, який повністю окупить себе років за
20 і даватиме прибуток, оскільки всередині скульптури можна розмістити ресторани, магазини, сувенірні крамниці, все, що здатне залучити туристів. 

Гігантизм не потрібен. Вистачить і висоти 33 метри. Трохи більше, ніж 16-поверхівка. Це має бути жінка, що стоїть по коліно у воді: зранку розпатлана, в майці (бажано чоловічій), із дитиною на руках або вагітна, трохи розпусна, але не позбавлена чарівливості жінка. 

Ось тільки не знаю, куди її задом поставити, — точно не до центру міста, треба до селища Котовського або Таїрова. Кого не скривдити? 

— А може, хай обертається, і нікому кривдно не буде… 

— Ні, вертітися їй ні до чого. Зовсім уже легковажною вважатимуть… 

— Чи позиціюєте ви себе в рамках сучасного мистецтва, чи дотримуєтеся традицій? Зі сторони очевидно, що ваша творчість займає абсолютно особливу нішу. 

—Сучасне мистецтво мені не до душі через явне прагнення справити вау-ефект, спроби паразитувати на політичних проблемах занадто очевидні. Для мене сучасним мистецтвом, тобто зробленим сьогодні, є, швидше, малюнки моєї п'ятирічної доньки Маші. Наприклад, такий: "Соня і Маша в різдвяний снігопад вигулюють пуделя під наглядом Чорної Феї". Пуделя в неї немає, є кішка Таня, і та уявна, але, по-моєму, робота класна. 

Коли я навчався у "Грековці", я сам трохи розгубив відчуття ейфорії від малювання. Алікберов, у якого я навчався й навіть бував натурником на курсі, — дуже сильний викладач, який "наксерив" багато своїх клонів. Мені подобалося, що багато годин відводилося в нас фізкультурі, в цьому була велика мудрість, ми ж усі розхлябані були, тепер це допомагає тримати форму… Є час і місце, де я намагаюся себе ідентифікувати. Відтоді, як кинув пити й курити (я наполегливо культивую нові корисні звички), став більше встигати й хочу передусім сам отримувати задоволення від своєї роботи. 

Я радий, що зустрічаю однодумців. Наприклад, є поруч зі мною друг і організатор усіх виробничих процесів Сергій Куценко, з яким не вдається бачитися часто, але він, як вірний супутник Санчо Панса, береться за будь-яку ідею й ніколи не рахує, скільки на цьому вдасться заробити.

— Говорячи про тренди сучасної скульптури стосовно нашого середовища, які б ви виділили? 

—Тренд — така собі простежувана течія, прийнята суспільством, проявлена в одній лінійці групою авторів, під яких підлаштовуються. Це явище, вже визнане позитивним. Не можу сказати, що в масштабах Одеси є сенс говорити про тренди. Є вдалі пам'ятники Уточкіну, Гоцману, в них є щось — дух і атмосфера, сам собою натуралізм у якихось подробицях мені нецікавий. Пам'ятник апельсину, на мою думку, — це пам'ятник відмиванню грошей. Так, він відбиває якісь історичні реалії, спроби місцевої влади залучити в місто інвесторів. Але за прикрасами, завитушками, кракелюрами й кандибоберами загубилася ідея. У "Грековці" про перенасичений деталями малюнок казали так: "автор чеше папір". 

— Мене, своєю чергою, дратує пам'ятник Вірі Холодній. Дратує така ж хирлява морячка в порту. Де автор бачив таких морячок?!

—Це ще далеко не найгірші приклади. А коли взнаю ціни (відливаю я з бронзи, тому й знаю, що почім), розумію, наскільки все це роздуте… 

Думаю, з часом скульптури просто почнуть друкувати на 3D принтерах. Творчість закінчується в момент завершення ескізу, навіть раніше — в режимі ідеї, в голові автора. Навіщо подовжувати відстань між задумом і втіленням? 

— До речі, про задуми. Чим можете поділитися? 

—Хотілося б створити пам'ятник візку. Тому, з фільму Ейзенштейна "Броненосець "Потьомкін". Тільки він має мчати знизу вгору на божевільній швидкості, а в ньому нехай сидить дитина й радісно верещить, смакуючи політ над головою Дюка. А ночами цей об'єкт міг би світитися, змінюючи акценти. 

Але, думаю, суспільство до такого точно не готове, і поки що це можна втілити хіба у форматі разової акції, перформансу. Такі проекти мають, напевно, попередньо проходити стадію громадського обговорення онлайн. "Одеси-мами" це теж стосується. 

Я не господь Бог, щоб приймати такі рішення самостійно. Поки "злетіли" інвестори київського проекту, думаю про шляхи інвестування фігури Burning Man на Поштовій площі в Києві. 

Уявіть собі людину, котра йде проти божевільного потоку вітру й прикриває руками вогонь, що горить у її серці. Ця скульптура могла б стати символом нової національної самосвідомості — не в тому плані, що "всі ми українці", а в тому, що всі ми — люди. 

— Чи не хочете сказати, що створюватимете й цю скульптуру за власні кошти? 

—Не виключено! Обмінні пункти таланту на гроші у світі існують, і я шукаю все нові… На крайній випадок розглядаю існування цієї скульптури як пересувної. Їде автоколона, кожна машина являє собою окремий фрагмент, і в кожному місті на шляху прямування скульптуру збирають у повний зріст. 

Я ж не скульптор, що виготовляє й продає скульптури, я художник, у широкому сенсі. Навіть не боюся залишитися автором однієї значимої скульптури. Ось я батько всього лише двох дітей. І що? Цього мало? Треба поставити цю справу на конвеєр? 

Загалом, усе, за що я беруся, — моє. Та й "Любов" не цілком скульптура. 

Це арт-об'єкт. Символ, втілений у залізі та скловолокні. А гроші — всього лише засіб. 

Я, зізнаюся, не особливо люблю себе обмежувати й радий, що не треба турбуватися з приводу кусня хліба для себе та сім'ї. Взагалі, мрію, щоб мені, як знаменитому артистові Євгенію Леонову, на базарі все давали безплатно. Йому ж треба було лише з'явитися на ринку з авоською в руках, решту робила народна любов. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • spragly 6 марта, 18:04 Порадив би пану Мілову поцікавитись чи погодяться мами Одеси бути представленими чувіхой в чоловічій майці. Тай навіщо в морі, відразу виникнуть асоціації з статуєю Свободи, і не на нашу користь. А так звичайно, скульптор талановитий, решта того що на фотках подобається. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
USD 26.76
EUR 28.75