СОНЦЕПОДІБНІ КУПОЛИ

Ольга Пахар 28 липня 2000, 00:00

Читайте також

На бані Успенського собору Києво-Печерської лаври лягли останні фрагменти позолоти. На 300 квадратних метрів поверхні найбільшого центрального купола пішло півтора кілограма сухозлітки, нанесеної шаром лише в 13 мікрона.

Усі відновлювані київські храми — і Михайлівський Золотоверхий, і Успенський — вкривають німецьким золотом. З Німеччини реставратори отримують крихітний паперовий зошит, у якому між сторінками з цигаркового паперу розкладено пластинки надзвичайно тонкої золотої фольги: 91,5ґ91,5 мм. Крім золота до сплаву входять срібло й мідь. Реставратори кажуть, що на початку століття пластинки сухозлітки були в сім разів товщі від нинішніх, а тепер, коли подивитися на світло, то видно безліч просвітів. Тому перш ніж нанести золото на баню, його фарбують у жовтий колір. Тоді позолота виглядає яскравіше. При золоченні іконостасів основа може бути не жовтою, а червоною — тоді відтінок стає глибшим і теплішим.

НЕВАГОМЕ І НЕВІДЧУТНЕ

Сухозлотиця — матеріал надзвичайно ніжний: рветься, скручується, морщиться від найменшого подиху вітерцю. Тож перед початком висотних ювелірних робіт купол загортають у своєрідний герметичний кокон (ця конструкція називається тепляк) — там сухо, світло й тепло. Для золочення температура повинна бути неодмінно вищою +10 градусів. На риштованні, що оперізує маківку, на малесеньких лавочках сидять реставратори, обережно розкривають зошити з сухозліткою і, не торкаючись його руками, наклеюють дорогоцінну фольгу на основу купола. Зі сторони це нагадує процес наклеювання перебивних картинок, тільки порвати пластинку сухозолотиці значно легше. Її неможливо відчути — настільки вона легка, не можна й помацати — золото миттєво приклеюється до пальців — і все, матеріал зіпсовано. Клеєм для сухозлітки служить спеціальний лак — мордан, його наносять за 8 годин до золочення. Тут найважливіше — вгадати товщину шару: мало лаку — золота пластинка не приклеїться, ледь переборщив — розлізеться. Приклеєне золото розрівнюють шматочком вати і ним же шліфують. Шви розгледіти неможливо. При золоченні є також відходи виробництва — малесенькі шматочки фольги часто відриваються. Їх скачують у кульки і разом із ватою, до якої вони приклеїлися, складають у звичайні поліетиленові пакети, а потім відправляють на спеціальні переробні підприємства, які є в Москві й у Німеччині.

Покриття сухозліткою не найдешевший засіб золочення. Сучасна методика електрохімічного напилювання куди економніша й виконується швидше. Але українські реставратори вирішили від неї відмовитися, і ось чому. У Москві в такий спосіб покрили бані храму Христа Спасителя. Росіян підганяли терміни, часу на ручну роботу не було. У результаті вже через кілька місяців золоте покриття почорніло. Тепер його доведеться переробляти. Технологія сухозлітного золота надійніша. Термін гарантії, закріплений технічними нормативами, 25 років. Але майстри «Укрреставрації» стверджують, що дорогоцінне покриття протримається принаймні вдвічі довше. Його найбільші вороги — кислотні дощі — у Києві йдуть нечасто, а з голубами, які також мають звичку залишати на блискучих маківках свої «мітки», борються за допомогою конструкторських нововведень — хрести для Успенського собору лаври виготовили так, щоб птахам було незручно на них сідати.

ЖІНОЧА РОБОТА

У бригаді реставраторів-позолотників, котрі працювали на банях Успенського собору, шість чоловік. Серед них лише один юнак — учень, а досвідчені майстри — жінки. У керівництві «Укрреставрації» пояснюють, що тонкі жіночі пальці краще пристосовані для роботи з таким ніжним матеріалом, як сухозлітка. Жінки акуратніші, посидючіші, уважніші й терплячіші. Самі позолотниці жартують: чоловіки, мовляв, переклали на їхні плечі найшкідливішу роботу. Справді, у замкнутому тепляку їм доводиться дихати випарами свинцю, сполуками якого вкривають куполи. Робочий день починається о восьмій ранку і триває до дев’ятої-десятої вечора. Вихідних немає, адже технологія золочення безперервна: сьогодні нанесли лак, завтра наклеїли золоту фольгу і вкрили лаком наступну ділянку. І так три—чотири тижні поспіль. Адже робота сезонна. Але київські позолотниці не скаржаться. Вони звикли щодня майже прямовисними драбинками підніматися до бань. Висота 30—40 метрів над землею їх уже не лякає, а вигляд сяючого всюди дорогоцінного металу не викликає трепету: золото для реставратора — звичайний будівельний матеріал, як фарба чи лак. Трішки більше акуратності, оце й усе. Друзям і знайомим про свою золоту професію майстрині намагаються не розповідати й до прикрас із золота особливої любові не відчувають, через банальну звичку...

Але нарешті останній листочок сухозлітки приклеєно до бані Успенського собору. Коли наступного разу випаде золотити церковну маківку — реставратори не знають, адже появи нових храмів з таким багатим оформленням найближчим часом не передбачається. Тож позолотниці готуються спуститися ближче до землі й переключитися на золочення іконостасів.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56