Стукають? Відчиніть. Сім режисерів у пошуках Привида

Олег Вергеліс 12 лютого, 22:03
реж_6

Читайте також

 

Карти розкрито: Привид — збірний образ театральної реформи. У тому вигляді, в якому вона є. Горезвісну "реформу" (хоча б в ембріональному стані контрактної системи, нещодавно підтриманої парламентом), як усі підозрюють, затіяно не заради ровесників Гната Петровича Юри та Наталії Михайлівни Ужвій. В ідеалі така "реформа" передбачає вивільнення творчої енергії нового театрального покоління: молодих акторів, драматургів і, звісно ж, режисерів як модераторів сценічних світів.

Сім молодих українських режисерів, як виявилося, по-різному дивляться на післяреформене майбутнє театру і його сьогодення. Це наче погляд Гамлета на Привид батька. Поговорили — і туман розсіявся. 

Серед спікерів є майстровиті постановники, які вже реалізували не один проект; є новачки, що роблять перші кроки на сценах (важливо, щоб їх з цих сцен не зіштовхнули в оркестрову прірву). Теми, запропоновані для розмови: реформа і її здатність щось змінити; театральна школа — вигини й вади; табу, що існують в українському театрі. Ну і (якщо хто прохопиться) — реальні заробітки молодих постановників.

Тамара Трунова — про любителів консервації

— Думаю, жоден закон і жодні реформи особливо не змінять мого творчого майбутнього, — не приречено, а мудро говорить молодий режисер Театру драми і комедії Тамара Трунова. — На жаль, не знаю всіх нюансів законодавчих ініціатив (до речі, хотіла б з ними за можливості познайомитися), але якщо якісь закони прийнято і виявляться вони прогресивними та розумними, такими, що враховують інтереси сучасного театру, передбачають відкритість наших театрів (а процеси в них прозорими), — це буде чудово. Саме цього й хотілося б.

А якщо черговий закон тільки погіршить і без того нерайдужний стан справ в українському театрі, думатиму, як і з ким будувати подальше творче життя…

Тамара Трунова — учениця Едуарда Митницького. У Театрі драми й комедії на лівому березі Дніпра до неї ставляться дбайливо, ніжно. Вона не стоїть у черзі за новими постановками. Глядацький попит супроводжує її вистави "Две дамочки в сторону севера", "Близость". І якщо судити за останньою згаданою роботою, Тамару вирізняє якісний сценічний перфекціонізм: навіть інтимна сторона людського життя в її виставі насамперед прорахована логікою, підкресленим відстороненням (а не палючою чуттєвістю, чого можна було очікувати). 

Нині Тамара взялася до роботи над класичною п'єсою О.Островського "Бесприданница". Справді, цікаво, як жіноча логіка "прорахує" одну з найкращих світових п'єс про любов і поразку, про діамант і оправу.

— Звичайно, я працюю в одному з найкращих театрів України, і це ніби пом'якшує мою тривогу про день прийдешній, — говорить Тамара. — Але якщо подивитися на ситуацію в цілому, то надмірного попиту на молоду режисуру я поки що не відчуваю. Можливо, тому що попит — поняття ринкове? А в нас ринок режисури як такий відсутній. Тобто відсутня система взаємин режисер–театр. Кожен з нас як може, так і домовляється. Як може, так і влаштовується. При цьому в Україні є цілком законсервовані й закриті для молодих режисерів театри. І в залах цих театрів глядачі теж найчастіше збираються заради "консервації".

— Що можна сказати про середній гонорар молодого режисера — за одну постановку? 

— Звісно, гонорари невеликі. Та, власне, я й не женуся за гонорарами. На даному етапі для мене важливо знайти взаємодію з акторами, з творчою групою. Важливо створити атмосферу, коли кожен з нас може бути самим собою — без "гри в театр". Тому й ціную в людях театру порядність, чесність, здатність радіти спільним успіхам. 

— Для тебе особисто є в українському театрі табуйовані теми, за які ніколи б не взялася? 

— Мабуть, таких тем не існує. Але особисто я відчуваю інтерес до абсурдистських п'єс, незручних і неоднозначних тем. 

Максим Голенко — про права й антрепризи

Дві вистави Максима інтегровані в новий проект "Дикий
театр" (куратор — Ярослава Кравченко): "Vій 2.0" Н.Ворожбит і "Попи, менти, бабло, баби" В.Понизова (за мотивами п'єси Дж.Уебстера "Герцогиня Мальфі").

Голенко живе в Ірпені, активно ставить у Миколаєві, Коломиї, Рівному (про "Білу ворону" нещодавно було подано докладний звіт). Спеціально навчені театральні німці, які гостювали в Києві, недавно доброзичливо відгукувалися про його проект "Vій 2.0". І нібито пообіцяли запрошення на постановку до Німеччини.

Макс подолав умовний бар'єр "молодої режисури", він у когорті "тих, кому за 30". Але молодий і наповнений станом творчого неспокою, який, можливо, вивернеться цікавим результатом в анонсованому "Парфумері" П.Зюскінда (п'єса В.Сигарьова). 

— Максе, тільки чесно, ситуація з "потрібністю" нової режисури старим театрам хоч би трохи змінилася? У світлі пошуків привиду реформ і в світлі інших привидів.

— Щось змінилося. Принаймні в столиці. У будь-якому разі, з'явилися два молоді худкерівники, які підтягують до роботи багатьох, хто хоч якось "борсається" в режисерській професії. 

Плюс — за останній місяць — у Києві самоорганізувалися кілька приватних театральних платформ: фактично на піонерському ентузіазмі. Хочеться вірити, деякі з них виживуть.

І в провінції ситуація змінюється. Але ці зміни, швидше, — за рахунок остаточної деградації деяких місцевих театральних кадрів.

Скажімо, дирекція деяких регіональних театрів не завжди може залучити своїх акторів як постановників, тож іноді змушена (з жахом(!) вдаватися до послуг запрошених режисерів.

Проте, і в провінції є міцні театри, гарні керівники. 

Останнім часом у мене з'явилося більше роботи. Зміг, нарешті, зосередитися на професії. Не розмінюючись. Що дало певні результати. Плюс з прокатного ринку пішли російські антрепризи, і ринок частково звільнився. Виявилося, глядач бажає не тільки залихвацької халтури, а й може нормально сприймати більш-менш адекватні українські проекти. Цю нішу, зокрема, зараз і спробує посісти "Дикий театр".

— Свого часу в РФ багато шуму наробила стаття Марини Давидової "Зворотний бік професіоналізму". Про театральну школу, про режисерів, зокрема. Одна з проблем: талановитий режисер найчастіше народжується не "завдяки", а ніби "всупереч" формальній школі, відкриваючи свої закони, стверджуючи свої художні принципи. Твої думки на цю тему?

— Мені важко сперечатися з тим текстом і з конкретним критиком. Тому що, на жаль, є й український досвід. У театральному університеті замість навчального процесу з боку педагогів часто пропонувалася лише певна імітація цього процесу. Часом складалося враження, що йшов цілеспрямований саботаж — з метою не плодити конкуренції.

Тож головною особливістю вітчизняної режисерської школи є відсутність будь-якої школи. І мета її — зробити в майбутньому неможливою роботу випускника театрального вузу.

Хоча, знову повторюся, є і в цьому правилі свої винятки: окремі педагоги й талановиті майстри.

Мені ж особисто наша школа дала тільки усвідомлення власної неправомочності займатися режисерською професією. На жаль. І лише роки роботи змогли це упередження хоч якось вирівняти, змінити.

— Твоя колега Тамара Трунова говорить, що в українському театрі немає табуйованих тем. А на своєму творчому досвіді, що скажеш про "заборонені плоди"?

— Мені здається, в українському театрі розпеченим залізом випалюється все, що може зробити існування нашого глядача "некомфортним". Тобто, шокуючи, змусить його думати. А це, власне, і є театр.

Грубо кажучи, у нас табуйовано якщо не все, то багато чого. Крім розважалівки та абстрактної псевдопоетики. 

Причин багато: ізольованість українського театру, його залежність від держави, убогість і страх, зробивши помилку, втратити своє місце. Після того, як поставиш щось, що викликає неприйняття у глядача, колективу, начальства. 

Не можна чіпати багато чого — політику, війну, соціалку. Не дай Боже, пролунає у виставі ненормативна лексика.

Сам пам'ятаю муки директорів (один з них був у істериці) від того, що "Трьохгрошова опера" Б.Брехта виявилася не веселим водевілем про розбійників, а жорстким соцгротеском, який адресно звучав у нашій українській дійсності.

— Питання про ціну питання. Чи може режисер твого рівня затребуваності прожити на те, що зароблено чесною працею в українських театрах 

— Ціна? Від кількох місяців на ставці, якщо у режисера є вільна трудова книжка (улюблений директорами варіант гонорару за рахунок держави), до еквівалента 2–3 тис. у.о. Більше — дуже рідко. І то лише для розпіарених режисерів.

Наразі головна особливість "авторських прав" режисерів у нашому театрі — те, що таких прав немає взагалі. Деякі керівники змушують у контракті писати відмову від авторських, інші просто тихцем їх не платять.

— Як би ти сам визначив особливості свого ж режисерського почерку? Що сповідуєш, до чого схиляєшся?

— Я багато працював зі студійними театрами. Це наклало певний відбиток. Тому мінімум роботи "за столом". Далі — часто етюдним методом — максимальне загострення ситуації, в якій зазвичай змушений працювати будь-який актор. У кінцевому варіанті і вибудовується жорсткий каркас ролі з усіма акцентами. Те, що дає ілюзію вільної імпровізації.

Люблю гротеск. Та й взагалі вважаю, що в театрі можливо все, аби тільки це впливало на глядача.

В умовах нашої театральної цнотливості я навмисно намагаюся випускати максимально агресивні вистави.

— Насамкінець — про Привид. Про реформу. Чи спроможна подібна реформа щось змінити у твоєму житті? 

— Я за реформи, обома руками. Але боюся, що знову хтось тихо внесе якусь поправку — і все перетвориться на фарс. Тож поки що роблю свою справу, не особливо сподіваючись на державу. Хоча, звичайно, мені вже 37 років, і з сумом спостерігаючи за деякими перипетіями становлення нового українського театру, іноді так і хочеться сказати: "Партіє, дай покермувати!"

Іван Уривський — про гори та сни

У цьому сезоні Іван офіційно працює як режисер-постановник в Одеському академічному українському театрі ім. В.Василька. Ще студентом КНУКіМ він поставив у місті біля моря "Тіні забутих предків" М.Коцюбинського. Вистава викликала жвавий інтерес не тільки одеських театралів, а й заїжджої публіки.

У зв'язку з його "Тінями" згадую, як розпитував режисера про постановку. "Кажуть, у тебе на сцені — і актори, й глядачі?" — "Так, і актори, й глядачі", — "А що в партері?" У той момент погляд молодого режисера виявив розгублене здивування й дитячу образу на мою тупу нетямущість: "Як? Там же ГОРИ..."

Справді, як виявилося, партер Одеського театру символізував спорожнілі Карпатські гори, серед яких томилися заблукалі душі Марічки, Івана, інших героїв Коцюбинського (а може й частини одеських цінителів).

Ті "гори" (вкупі з його одержимістю виставами Рімаса Тумінаса) чомусь відразу переконали мене в творчій натурі постановника-початківця — в його внутрішній силі, в дитячому трепеті, що відбиває справжню любов до мистецтва театру.

Відразу після "Тіней" він поставив в Одесі складну п'єсу Олександра Вампілова "Качине полювання" (в афіші "Останній день літа"). 

Ось що місцева преса пише про цю прем'єру: "Обидві роботи молодого режисера — "Тіні" і "Літо" — вирізняються атмосферністю й точними метафорами. Їм властивий високий ступінь умовності, образності, чіткий ритм і мінімалізм художнього оформлення".

А ще до Одеси Уривський створив десь дитячу, а десь відчайдушно дорослу — студентську — гучну виставу "Дядя Ваня". За яку в Херсоні на "Мельпомені Таврії" його назвали найкращим режисером-дебютантом. І в тій роботі було чимало точних, наївних, трепетних метафоричних виявлень. Дядя Ваня, знемагаючи в селі від спеки, бажаючи очиститися від скверни в особі Серебрякова й інших мучителів, постійно вмивався холодною водою з цинкового відра. А студентська сцена була захаращена чагарником, гілками, якимось висохлим "лісом", у якому заблудився неприкаяний Астров.

Сам режисер каже:

— Мені здається, вистава має народжуватися, як сон. Пам'ятаєте, як у фільмі Крістофера Нолана "Початок"? "Сни здаються реальними, коли в них — ми. І тільки прокинувшись, розуміємо: щось було не зовсім звичайним. Ми ніколи особливо не пам'ятаємо початок сну, адже так? Ми завжди опиняємося прямо всередині того, що відбувається". Так і вистава…

— Про сни цікаво. А про реформу? У твоєму розумінні це безсоння чи страшний сон, що заколисує примар у роздутих штатах театрів?

—Із такими снами, як реформи, мені складно розібратися. Я не до кінця розумію нюанси й законодавчі формальності. Мабуть, все це слід детально вивчити?

— Мабуть.

—На мій погляд, у театрі "найважливішим з мистецтв" є зовсім не розмова про реформу.

— А про що?

—Найважливіше для театру — людина. Її й потрібно вивчати. А ще в театрі треба вивчати й розкривати зміст таких явищ, як Любов, Життя, Смерть.

Знаєте, не завжди обов'язково ставити про війну під час війни. Від цього не стане більше миру, а сам театр не стане актуальнішим.

Мабуть, під час війни все-таки ліпше — про світ, про любов.

— Мабуть.

—Хоча в кожного свій театр: роби що хочеш, став те, що підказує серце. Тим більше, нині багато цікавого в українському театрі. Деяким молодим стало легше дихати. І мені здається, тепер більше молодих режисерів залишатиметься в режисерській професії.

— А як справи з авторськими правами режисера — у нашому театрі?

—Права? Взагалі не чув про такі. Знаю тільки про обов'язки.

Влада Білозеренко — про популізм і духовність

Ще один активно працюючий молодий режисер-мінімаліст (мінімалізм як спосіб пояснення поточних реформаторських процесів) — Влада Білозеренко. Вона, як і Іван Уривський, випускниця КНУКіМ (майстерня Ніни Гусакової). Працювала в Херсоні, тепер — у Києві.

Колись у Херсоні одну з перших її вистав — "Продавець дощу" Н.Річарда Неша — побачив Андрій Білоус. Хоча, на думку Влади, та вистава була не найкращою. Однак перемогла віра режисера в режисера. І от буквально недавно — прем'єра Влади Білозеренко на сцені Молодого: "Це все вона" (п'єса Андрія Іванова за участі Римми Зюбіної та Олега Коркушко).

Режисерське мислення Влади — рухливе, образне, схильне до метаморфоз і пластичних вигинів. Відчувається, що вона — повноправна хазяйка сценічної території, куди сміло заходить у Київському Молодому театрі, Херсонському, столичних "Золотих воротах" (там з успіхом іде "Мітіне кохання. Щоденник"). 

Про театральну реформу Влада говорити геть відмовилася: "Я взагалі про це нічого не знаю!"

Про заборонені теми в театрі говорить абстрактно: "Я не аналітик, не популіст. Мені важливі не заборони чи табу, мені важливо знайти в театрі той спосіб конструювання сценічного життя, який робить із людини — Людину. Наразі духовності хочеться, а не заборон…"

Щодо театральних перспектив: "Ситуація змінилася. Це щастя, що можу поставити виставу в такому престижному театрі, як Київський Молодий. Сподіваюся, й інші театри, якщо туди постукаю, згодом відкриють двері. Просто хочеться ставити — в столиці, в провінції. За кордоном. Хоча за кордон, звісно, важче добратися. Або просто ми ще не знаємо, як відкривати туди двері?"

Сергій Корнієнко — про донкіхотів і вітряки

Недавня дебютна вистава Сергія Корнієнка на Мікросцені Київського Молодого театру — "Фрекен Жюлі" за п'єсою Августа Стріндберга — виявилася однією з найбільш затребуваних глядачем (квитків не дістати). Критики стосовно постановки розшарувалися: є полум'яні прихильники, а є тверезі аналітики (я серед останніх).

Свою сценічну історію на основі Стріндберга — не в переносному, а в буквальному значенні — Сергій ліпить з тіста. Спочатку забезпечивши сценічний п'ятачок запасами борошна. Герої Стріндберга, таким чином, у процесі бродіння, народження, настоювання, очікування хліба насущного.

— Що для тебе особисто змінилося після прем'єри за Стріндбергом? І взагалі, помітні якісь зміни в молодому режисерському цеху?

—Дещо змінилося. Але це стосується не тільки внутрішньоцехових стосунків, мовляв, театрам конче потрібні нові режисери. Не тільки. Просто в країні відбуваються різні цікаві процеси, які передбачають потрібність і важливість саме нової молодої сили.

І в молодих людей з'являється бажання, а в декого — навіть можливість довести, що вони потрібні. У всякому разі, я з тими, хто готовий голосно кричати: "Люди, йдіть до нас! Разом із нами ви будете щасливі!"

Молоді режисери — це не інкубатор, а індивідуальності. На мій погляд, молодий режисер — як кіт Шредінгера: доки він працює (над виставою), доти не може сказати, живий він чи мертвий.

І ще одна асоціація: молоді режисери — донкіхоти, які кожен по-своєму борються з вітряками.

Для себе особисто я давно знайшов визначення, яке відбиває зміст роботи в театрі. Театр має надихати. От і я хочу навчитися надихати акторів, які своєю чергою надихатимуть глядача. І от, уявімо, якщо перегляд вистави надихне когось на велике відкриття — слово честі, не даремно живу. Тому про реформу не запитуйте! На цю тему можу тільки філософствувати. Якщо про театральну реформу говорять або навіть "впроваджують" — значить, це комусь потрібно?

Орест Пастух — про філософію і пастку

Цей молодий режисер — у штаті Івано-Франківського академічного театру ім. Івана Франка. Ставить твори Ольги Кобилянської, Еріка-Еммануеля Шмітта, Альдо Ніколаї, Біляни Срблянович, Олександра Островського. Сам прекрасний актор: його ролі в "Трьох сестрах" А.Чехова (Кулигін) і "Майже ніколи не навпаки" М.Матіос (Іван Варварчук) — зроблено майстерно, ці образи запам'ятовуються надовго.

До Франківська він поставив у Хмельницькому яскравого "Ревізора" М.Гоголя, де сам (так само яскраво) зіграв Хлєстакова. Орест любить акторів, хоча завжди вимогливий до них. І явно шукає не примару реформи (як усі ми в цих нотатках), а свою режисерську тему, якусь авторську лінію в театрі. От що він говорить…

Про реформу: "Не плекаю ілюзій щодо реформ. Поки що не простежується стратегія реформаторських починань. Відповідно, передбачувані результати можливих реформ — примарні. Взагалі за останній час я не зустрічав у нашій країні жодної працюючої реформи. Тож і театральна сфера навряд чи стане винятком. Але завжди залишається надія — буде ліпше й буде веселіше. Наприклад, корупції стане менше. І не всі хотітимуть за кордон (зокрема й режисери), а цікаво працюватимуть на батьківщині.

У нас постійно говорять про те, що репертуарний театр віддає Богу душу. Але мені важко сказати, яка альтернатива буде репертуарному театру, що рухнув. Адже європейський театр (у різних його проявах) — як бренд, як система відносин і цінностей —навряд чи може виникнути в нас сам по собі. Якщо не докладати зусиль".

Про театральну школу: "На мій скромний погляд, хороша театральна школа природно допомагає ефективніше опановувати сценічні закони. Це в ідеалі. Насправді та чи інша школа найчастіше ліпить з молодого режисера дублікат якогось викладача. Якщо пройти між ідеальним і ремісничим сприйняттям школи, тоді, можливо, вона важлива.

Я сам вважаю себе режисером-самоуком. Без школи. З одного боку, це абсолютна творча свобода. З другого — пастка для свободи. Коли можеш рухатися куди завгодно, як завгодно, а згодом виникає багато сумнівів у правильності напрямку й обраного шляху. Рух проти течії у режисурі я не вважаю якимось новим напрямком. Це нове — лише забуте старе. Тому все ж таки наявність і апріорність хорошої конструктивної театральної школи, її якість, а не декларативність — добрі й потрібні.

Про права: "В українському театрі режисер досі не вважається автором ідеї — на відповідній законній підставі. Тому поняття авторського права режисера апріорі закрите для обговорення".

Про пріоритети: "Мені цікавий філософський театр — той же Шмітт. Захоплює глибина людської психіки — і в хорошій драматургії, і в процесі репетицій, у процесі життя вистави. Не люблю теми на злобу дня, кон'юнктуру, надумані сюжети".

Про покоління: "Попри різні конкурси, молоді режисери в основному — самотні вовки. Щастить одиницям. Річ навіть не в тому, наскільки їм пощастить потрапити в цікавий колектив (зацікавлений у такому режисері), а в тому, чи розкриється згодом сам постановник.

Молодому режисерові не завжди пробачають помилки. А право на помилку теж має бути.

От і виходить: молодий режисер у контексті великих театрів — або примарна загроза, або незрозумілий філософ-одинак. Не всім вдається подолати ці межі".

Дмитро Весельський — про компроміс і безкомпромісність

—Мене захоплює театр, усередині якого мені самому комфортно й цікаво як глядачеві, — говорить київський режисер Дмитро Весельський. — Не візьмуся характеризувати свої скромні пошуки, тим більше навіть не ризикну визначити свій почерк (якщо він у мене прорізався). Мені імпонують вистави-запитання, вистави-діалоги. Захоплюють на сцені акторське проживання, психологізм, проблематика морального вибору. Водночас імпонують принципи постмодернізму. Люблю поліжанровість, іронічність.

Дмитро — учень Едуарда Митницького й Андрія Білоуса. Скромний і зовсім неконфліктний. На відміну від проблематики п'єс, які він уже поставив у київському Театрі драми й комедії.

А це досить-таки гострі й болісні п'єси Ганни Яблонської (одеситки, що загинула в Домодєдово): "Семейные сцены" і "Язычники" ("20 лет без воздуха"). 

Першу п'єсу він перечитав на лівобережній сцені, дистанціювавшись від звабних прийомів соціального гротеску і відкритої театральності. Скоріше, в нього делікатне читання-проживання крізь чеховське пенсне: не агресивне, а спокійне, яке виявляє жалість до людини.

У разі з "Язычниками" теж була небезпека підірвати п'єсу зсередини, з огляду на її напружені релігійні (і навіть богоборчі) мотиви. У результаті вийшла вистава зовні спокійна, а внутрішньо — тривожна, щемлива. Вона не відкидає чи заперечує Бога, а стверджує любов і людяність як єдино можливий шлях до бажаної Віри. (Пристойно й без кривлянь грають лівобережні актори.)

Нині Весельський на сцені Молодого театру приступив ще до однієї багатоособової п'єси — "Поступися місцем завтрашньому дню" Віни Дельмар. 

— У нас рідко ходять у театр на режисерів, а визначальним критерієм вибору для глядача є жанр вистави, рідше — присутність зірок у афіші, — говорить Дмитро. — Тому те, що відбувається в українському театрі нині я б назвав не революцією (у зв'язку з молодою режисурою), а скоріше ротацією, природною зміною поколінь.

Приємно, що в деяких театрах все ж таки не бояться поступатися місцем завтрашньому дню (якщо перефразувати назву п'єси, над якою тепер працюю).

Безумовно, в роботі молодого режисера дуже важлива школа, якщо школа така є. І якщо хтось чогось позбавлений у професії, то проблема — і в учні, і в учителі. Я ж вважаю, що мені колосально пощастило, що мої вчителі — Едуард Митницький і Андрій Білоус.

— Про реформи що скажеш? Практично всі твої колеги поняття не мають, що це таке і як це змінить їхнє життя.

—Скажу так: ефективні реформи потрібні. Навіть якщо я не посвячений у їхню глибину, як і мої колеги. Дивлюся на реформи не як на ідилію, а як на один з елементів організації театральної справи. І якщо якісь елементи такої справи завдяки ефективним перетворенням можна вдосконалити, це треба робити. З іншого боку, занадто різкі публічні акції, що прикриваються реформуванням, можуть дорого обійтися людям театру, його служителям у високому значенні цього слова. Тому в питанні реформ завжди виникає конфліктність: компроміс чи безкомпромісність?

— То що ж — перше чи друге? 

—Сумніваюся. І тікаю від цього запитання.

 

Використано фотоматеріали з офіційних сайтів театрів і Facebook.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Киев 18 °C
Курс валют
USD 25.17
EUR 28.03