СВОБОДА СЛОВА і СВОБОДА ВіД СЛіВ

Тарас Паньо 30 червня 2000, 00:00

Читайте також

Свобода — це відчуття кози в момент, коли мотузка на її шиї не надто затягнута.

Анонім

Дискусії про свободу слова, мабуть, почалися з появою перших держав. Напевно, з того самого часу дедалі очевиднішою ставала їх безплідність. Адже кожен аспект громадського життя, що піддається контролю, регулюється тими або іншими групами тиску, чи то державою, чи групою олігархів чи єдиною «правильною» партією. І контроль буде глибоким рівно настільки, наскільки інші чинники тиску з прямо протилежними інтересами (вільні асоціації, громадянське суспільство) це дозволять. Може видатися, що за подібних умов цей опус трохи втрачає зміст. Але в ньому йтиметься саме про нові можливості — «говоріння вільних слів», які важко піддаються контролю. Аби не сказати надто вже оптимістично, що контроль за їх наявності неможливий.

У більшості сучасних держав, які декларують свій демократичний характер, «вільне слово» дозволяється і навіть деякою мірою гарантується. Зрозуміло, крім випадків, передбачених карним та іншими кодексами. Може видатися, що подібна легальна теорія зазвичай не вельми віддалена від практики демократичних держав. У демонстрантів не стріляють, похмурих етапів закованих у кайдани політв’язнів теж поки що не видно — здається, не так уже все й погано.

Утім, багато чого залежить від змісту, вкладеного в словосполучення «свобода слова». Якщо йдеться про можливість більш-менш безкарно висловлювати свою думку про державу, меланхолійно стоячи на якомусь майдані, то подібна «свобода» порушується загалом не часто. Хоча й тут ступінь безкарності в деяких випадках обернено пропорційний кількості слухачів.

Така свобода звичайно не впливає на суспільну думку, настрої співгромадян тощо. Вона чимось нагадує вільний крик в’язня, катованого в підземеллі. Або, скоріше, мандрівника, який безнадійно загубився в безкрайньому лісі, чия думка про жорстокість світу цікавить винятково його самого. Більше того, не варто забувати, що відсутність прямих репресивних заходів не гарантує відсутності негативних наслідків необережного висловлювання. У багатьох випадках держава поводиться як начальник, котрий бореться за конструктивну критику і має дивовижно гарну пам’ять на імена критиканів. Але, на відміну від начальника, що може хіба що видати відпустку в грудні замість липня, держава в змозі принагідно підшукати місце, де зима триватиме майже цілий рік. Або забезпечити мерзлякуватий настрій навіть найспекотнішого липня.

Утім, відсутність будь-яких негативних наслідків «вільного висловлювання» — це лише початок. Набагато значимішим є (принаймні, для того, хто говорить) відсутність будь-якої реакції на його слова. У нього немає засобів донести свої думки до когось, хто не є близьким родичем, колегою по роботі і т.д. А поширення надмірно крамольних думок, що не відповідають інтересам певних груп тиску, у традиційний медіа-простір (телебачення, радіо, преса) залишається вкрай малоймовірним.

Дещо інакша справа із свободою слова в інформаційному просторі всесвітньої Мережі. Загальновідомо, що ніяких обмежень на розміщення інформації в цьому середовищі не існує. Крім свободи висловлювання, Інтернет забезпечує гіпотетичну можливість прочитання цього висловлювання нескінченно великою кількістю людей. Реальна ж кількість читачів залежить від двох чинників — ефективності веб-дизайну та зацікавленості аудиторії у певній інформації. За дотримання першої умови в того або іншого тексту з’явиться багато випадкових читачів, за дотримання другої — ці читачі повертатимуться до тексту самі та відсилатимуть до нього своїх знайомих.

Крім того, за дотримання елементарних запобіжних заходів, в Інтернеті стає можливою практично повна анонімність автора. Звичайно, можна вирахувати й учасників відкритої дискусії на «чаті», котрі «дотримуються інкогніто», і невідомих авторів особливо зловорожої веб-сторінки десь на далекому латиноамериканському сервері. Але якщо, приміром, число «сітьових вільнодумців» у країні з п’ятдесятимільйонним населенням досягне кількох сотень (що видається цілком реальним), то для їх відслідковування державі доведеться відправити всіх співробітників спеціальних служб, принаймні, до гуртків юних програмістів. А поганий приклад, як відомо, заразний, і подібне вільнодумство, не просто уникаючи кари, а маючи непіддатну карі природу, може дуже швидко поширитися на більшість громадян, котрі користуються послугами Мережі.

Окремим аспектом проблеми контролю над інформацією є не тільки репресії щодо авторів незручних фраз і незручних текстів, і будь-яка інша цензура, але й занадто вже активне озвучування (описування, візуальна демонстрація і т.д.) тих або інших не зовсім абеткових істин, що явно заглушує в медіа-просторі всі інші голоси. Це теж, очевидно, можна вважати коли не порушенням, то своєрідним варіантом контролю над свободою слова. Досвід останніх виборчих кампаній у відомих пострадянських державах показав, що ефект від подібної тактики може бути колосальний.

Причина цього, мабуть, у тім, що інформація, подана за допомогою телебачення або радіо, має жорстко послідовний, лінійний характер. Насолоджуючись цікавим фільмом, доводиться слухати поради про те, який саме засіб найбільш ефективно знищить бліх у вашого собаки. А, переживаючи злети та падіння улюблених спортсменів, постійно вислуховувати, яким саме політичним лідерам вони віддають перевагу. Уже не кажучи про факти, разом із якими доводиться слухати і коментар (або, гірше того, «насолоджуватися» коментарями замість фактів).

Дещо інакше виглядає ситуація при одержанні інформації за допомогою Інтернету. Подібних «неминучих» для реципієнта висловлювань тут не існує. Тобто, замість звичного віконця пошукової системи ніколи не висвітиться, приміром, обличчя улюбленого Білла Клінтона. Жоден власник або генеральний менеджер пошукового сервера не піде на подібне, якщо не бажає в найближчому майбутньому користуватися своїм дітищем у гордій самотині. Найрадикальніший засіб поміщення інформації, котра не вимагалася в поле зору користувача — встановлення невеличких гасел — баннерів з гіпертекстовими зв’язками. Приміром, реклама (і політична особливо) повинна спочатку зацікавити користувача, видатися йому гідною «викликання». І тільки у разі подібного прояву зацікавленості йому буде запропоновано якийсь фрагмент інформації в повному його обсязі.

Якщо ж одного разу створений зоровий ряд користувачу не сподобався (тобто сайт, на який він зайшов, видався блідим, слабким і т.д.), він має змогу просто ніколи туди не повертатися. І вже, тим більше, продивляючись улюблену сторінку, він не буде відволікатися на всю запропоновану йому рекламу.

У такий спосіб користувач Інтернету сам визначає, що читати і дивитися, а що — не варто. Він також має змогу опублікувати свої думки, переконання і т.д. Зробити це можна як відкрито, так і анонімно. І, найголовніше, є шанс, що думки ці матимуть шанс бути пізнаними для пізнання і зрозумілими. Якщо вони видадуться цікавими достатньо широкому колу людей, то будуть скопійовані на інші сайти та інформаційні вузли, викличуть електронні дискусії і дебати, заживуть специфічним власним життям. І ніякий уряд, ніякі кордони або таємні агенти не зупинять поширення дійсно цікавих і важливих думок.

Не треба думати, що технологічний винахід, навіть такого масштабу, як Інтернет, може розв’язати або навіть радикально вплинути на споконвічні проблеми людських співтовариств. Але, з іншого боку, не варто через неуважність втрачати шанс, який раптом з’явився. Шанс дещо більшої свободи.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74