Святослав Вакарчук: «Нам потрібно відродити потребу в книжці»

Ситуація на українському книжковому фронті останніми роками якнайкраще ілюструє афоризм радянських часів: «Спасение утопающих — дело рук самих утопающих». І до цього вже звикли як до норми: книжковий світ України закрився у власному ґетто і власними силами намагається боротися з глобальними проблемами культури, серед яких не останнє місце посідає проблема втрати інтересу до читання, що з часом загрожує перерости в гуманітарну катастрофу. Про це вже не раз писалося на наших шпальтах. Лейтмотивом завжди була одна проста ідея: нам не подолати цієї проблеми без підтримки з боку суспільства. Аж ось тиждень тому в Україні стартувала масштабна соціальна акція з популяризації читання. Її натхненником став лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, який погодився розповісти про мотиви і цілі своєї шляхетної ініціативи.

— Святославе, ви — людина відома і не потребуєте зайвої реклами. Тому ваша активність на книжковому полі для багатьох залишається нерозв’язним питанням. У нашій країні завжди схильні шукати приховані мотиви вчинків. Поясніть, що вас спонукало до популяризації читання?

— Почну здалеку. Я народився в сім’ї, де книжка була головним предметом у квартирі. У мене академічна родина, у житті якої читання і наука відіграє визначальну роль. У моїй свідомості книжка з’явилася раніше за телебачення, і вже у дворічному віці я пообмальовував фломастером татові книжки з теоретичної фізики. Можливо, вже тоді зародився інтерес до книжки. Десь у віці 10—16 років я прочитав найбільше за своє життя книжок. Мабуть, більше, ніж тепер. Тоді в мене для цього було багато часу, тож і відкрилася жадоба до пізнання світу і сприйняття чогось нового. Одночасно читав по дві-три великі книжки на тиждень. Саме тоді сформувався мій світогляд, і я став тою людиною, якою є нині. Я зрозумів, що найціннішим у людині є її людські якості. Але разом із тим на перший план часто виходить інтелектуальний рівень особистості. Існує проста закономірність: чим більше людина прочитала, тим більше вона знає, чим більше вона знає, тим менше вона залежна від ірраціональних речей у своєму житті, а отже, тим менше вона у принципі залежна. Люди, які мають солідний інтелектуальний багаж, значно краще пристосовані до життя, ними значно важче маніпулювати. А для України саме маніпулювання людською свідомістю є найбільшою загрозою. Нашими людьми маніпулюють не тому, що вони не мають прав чи доступу до інформації, а тому, що вони не прагнуть отримати цю інформацію. Їхній внутрішній «процесор» завантажений на мінімальний об’єм інформації. А комп’ютер, процесор якого має незначні навантаження, врешті-решт стає недієздатним. Багато речей, які відбуваються в нашій країні, пов’язані з тим, що ми перестали інтелектуально збагачуватися. Вашу газету читають мислячі освічені люди, тому не збираюся їх ні в чому переконувати. Передусім я намагаюся донести свій біль і звернути на цю загальнолюдську проблему погляд тих, хто реально може змінити ситуацію.

— Хто ці люди?

— По-перше, це вчителі — люди, які закладають підґрунтя освіченості у дитячу свідомість, дають знання, що стануть фундаментом життєвих позицій і переконань у дорослому бутті. По-друге, це реалізовані дорослі з вищою освітою, які не помічають, що їхні діти займаються чимось абсолютно іншим. По-третє, це заможні люди, які могли б унести фінансову лепту у справу пропаганди читання. Я вирішив своїми власними малими можливостями хоч щось зробити для цієї справи.

— Розкажіть, будь ласка, детальніше про свій проект.

— Ми розробили проект під назвою «Книга творить Людину», який буде реалізовано у кілька етапів. Перший етап — поширення соціальної реклами на телебаченні, розповсюдження постерів у книгарнях і навчальних закладах. Другий етап — наші зустрічі зі школярами і студентством, спілкування на актуальні і болючі для молоді теми, а також, безумовно, розмови про книгу. Третій етап — буде придбано книжки для дитячих будинків, інтернатів, шкіл. Цю справу ми почали ще торік, а тепер збираємось її активізувати. Четвертий етап — найамбітніший. Він полягає у створенні спеціальної програми, можливо, навіть громадської організації, яка б професійно опікувалася популяризацією читання в Україні. В ідеалі це міг би бути такий собі український British Council, студія, де б збиралися люди, які прагнуть духовно рости, відкривати для себе нові обрії, ставати особистостями. Мушу, проте, зазначити, що в сучасному світі високих технологій уже неможливо говорити про книжку як єдине джерело знань. Свою програму я не зводжу лише до читання книжок. Тому окреслив би місію проекту як популяризацію бажання більше знати. Людину робить жадоба пізнання. Зрештою саме це бажання і творить Людину.

— Чи ви самотні у своїх починаннях? Відчуваєте моральну підтримку в суспільстві?

— Дуже приємно, що моя ініціатива знайшла відгук у душах багатьох людей, і вони погодилися підтримати цю добру справу. Наприклад, Форум видавців і його президент Олександра Коваль, президент Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, генеральний продюсер телеканалу «Інтер» Анна Безлюдна і багато-багато інших. Усім цим людям я хочу висловити щиру подяку. Знаю кількох заможних людей, які зголосилися в майбутньому допомогти нашому проекту матеріально. Однак, на мою думку, тема читання у суспільстві є недостатньо резонансною. Тим часом у країні, де тільки 5% людей читають, а 95% змушені думати, як би прожити завтрашній день, про реальний стан освітньої справи потрібно говорити голосно. Наші люди не винні, що їхню свідомість скерували на буденні проблеми, змусивши жити у злиднях. Ми всі разом мусимо зрозуміти, що інтелектуальний рівень можна підвищувати, не маючи великих коштів. Потрібно усвідомити також і те, що ці 5% освічених людей перебувають у більш виграшному становищі, бо саме вони з об’єктивних причин стоять в ієрархії ухвалення рішень на вищому щаблі. Я хочу, щоб наша нація сама відповідала за свої слова і вчинки, сама визначала свою долю, щоб люди могли самостійно оцінювати ситуацію і робити висновки. Усім відомий вислів: народ має таку владу, на яку заслуговує. Так-от, чим вищим буде інтелектуальний рівень нації, тим якіснішим буде рівень її влади.

— Вам не здається, що, пропагуючи читання, варто також наголошувати й на його якості?

— Звісно, варто. Але найбільша проблема в тому, що молоде покоління не читає навіть розважальної літератури, не кажучи вже про щось серйозніше. Тому і вважаю, що першим етапом має бути саме порушення проблеми читання. Нам потрібно відродити в людях потребу в книжці. Щоб наші діти навчилася отримувати інформацію не з телевізора, який часто-густо подає все надто суб’єктивно, програмує свідомість глядачів, не даючи можливості мислити самостійно. Телебачення здебільшого має розважальний характер. Натомість книжка примушує людину стати співавтором, передбачаючи зворотний зв’язок. А це підвищує інтелектуальний рівень людини, я в цьому переконаний. Наступним етапом мусить бути підняття реноме саме української книжки. Однак, на мою думку, не можна якось обмежувати людей у виборі літератури. Не треба в цій сфері бути снобом. Нехай люди поки що просто відновлять навички читання, а згодом вони самі прийдуть до витонченішої і глибшої літератури. Я також починав з «Барона Мюнхгаузена», а потім дійшов до Ніцше, Платона, сучасної літератури.

— А вас задовольняє якість сучасної української літератури?

— Оскільки я не літературознавець, мабуть, некоректно буде говорити про всю літературу, однак є речі, які мені дуже імпонують. Наприклад, повість М.Матіос «Солодка Даруся». Є в мене мрія переконати когось із відомих світових режисерів екранізувати її. Це по-справжньому глибока річ, яка дуже правильно передає Україну. Мені цікаво читати так звану «анархічну літературу». З великим задоволенням читаю прозу С.Жадана, хоч і не поділяю його ідей.

— Ви досить активно включені в публічне життя, знаєте багатьох політиків. Наскільки вони усвідомлюють потрібність ваших ініціатив?

— Рівень усвідомлення проблеми українськими політиками, на жаль, низький. По-перше, тому, що вони здебільшого не є високоінтелектуальними людьми. І це вже само по собі неправильно. Особливо в ситуації, в якій перебуває зараз Україна. Оскільки наша країна не може розвиватися за заданим стандартом, нам потрібно вигадати новий. Україні потрібні люди з емпіричним, масштабним мисленням, а його дає тільки інтелектуальний рівень. По-друге, багато хто з людей при владі, можливо, і знає про цю проблему, але боїться братися за важке і марудне завдання, яке не принесе миттєвих і видимих політичних дивідендів. Набагато легше проголошувати загальновідомі речі про мовну проблему або геополітику, бо це зрозумілі для людей питання. Натомість перейматися питаннями освіти, інтелектуального рівня нації їм просто надто складно, а тому невигідно. По-третє, є верства політиків, які свідомо зацікавлені в тому, щоб народ був неграмотний та інтелектуально обмежений. Політики мають зрозуміти: якщо вже сьогодні ми не піднімемо освіту і науку, то через десять років нас спіткатимуть великі проблеми. Ми до цього часу користуємося тим, що здобули наші діди і батьки у 50—70-ті роки, і нічим не поповнюємо їхнє надбання, не оновлюємо його. За такого розвитку справ є загроза перетворення нашої держави на сировинний додаток. Я не хочу такої долі для своєї країни. Сьогодні ми ще маємо шанс змінити ситуацію на краще. Я це кажу не як політик або людина, що лобіює чужі інтереси: просто дивлюся на те, що відбувається, і мене непокоїть цей стан. Тому не слід забувати про проблему читання, освіти, слід повернутися до людей обличчям. Я закликаю політиків говорити про це вголос з таким самим запалом і регулярністю, як вони говорять про речі, в яких зацікавлені особисто.

— Судячи з ваших старань, ви все-таки дивитесь у майбутнє з оптимізмом?

— Я справді дуже вірю, що в нашої країни є надзвичайні можливості, попри те що ми перебуваємо у глибокій системній кризі, з якої потрібно виходити. Але ставити «клінічний» діагноз Україні було б абсолютно безвідповідально. Теоретично ми маємо шанс вийти зі скрутної ситуації. Потрібно нарешті почати це робити. 15 років ми займалися чим завгодно, тільки не інтелектуально-освітньою складовою нашого суспільства. Дуже часто чуємо слова «у нас немає національної ідеї…». Національну ідею в будь-якій країні творить інтелектуальна еліта нації. А хто ж її в нас творитиме, якщо ця еліта практично позбавлена голосу? У неї немає шансу бути почутою. Тому на першому плані — зовсім інші люди, які ніколи не створять цієї ідеї, бо просто не вміють цього робити. І ми не створимо національної ідеї, якщо не матимемо інтелектуального підґрунтя. Вирішувати проблему потрібно починати вже сьогодні, тому що може бути пізно. Я вірю в те, що ми побачимо зміни ще за нашого з вами життя.