ТАНУЧИЙ СЛІД «ЖАР-ПТИЦІ

Читайте також

Нещодавно майже одночасно на Далекому Сході і на Поліссі побачили світ невеличкі збірки віршів чернігівських поетів Олексія Крестиніна («Аир световлюбленный», Хабаровськ, видавництво «Тонкие лозы») і Станіслава Рибалкіна («Жар-птица», Чернігів, «ЭСХА»). Якщо подивитись на ці книжечки поглядом розгубленого українського читача, котрий втомився від нескінчених «прикупів» із боку графоманів, що щедро тиражують свої твори на спонсорські гроші, бажання заглибитися у чудернацькі тексти маловідомих літераторів навряд чи виникне. Видання скромні й на вигляд дуже схожі на макулатурний «самвидав». Водночас немає жодного сумніву, що той, хто перегорнув ці сторінки, навряд чи захоче їх відкласти. Особливо якщо він любить справжню поезію, важко переносить нинішнє «спрощення» культури до рівня нескінченої експлуатації шаблонів і не спроможний за ментальністю своєю бути ні безголовим коліщам у державному механізмі, ні бездумною функціональною одиницею товариства споживання.

«Поднимали солнце с заката,

Разгоняя стада облаков,

Великаны, с руками Пилата,

Лилипуты, с глазами зверьков.

Говорил, говорил, Заратустра,

Истекая кровавой слюной...

Вечер канул — на Западе пусто,

Отдыхает земля под луной.

О.Крестинін

Той, хто написав ці рядки, далекий від прагнення ділити людей на своїх і чужих за географічною ознакою. Просто він не звик «прогинатися під мінливий світ», зберігши цю гарну звичку ще відтоді, коли поезією цікавилися не тільки шанувальники, а й «літературознавці в цивільному».

Поетичні шляхи Олексія і Станіслава не були, за великим рахунком, ні второваними, ні легкими. Літературний офіціоз свого часу відмовився від них. А вони відмовилися від нього — навіть не намагалися оббивати пороги редакцій і творчих спілок. Але сьогодні, коли літературні генерали минулого канули у творче небуття, рядки тих, хто не торгував щирістю, а отже, мало друкувався і, здавалося б, прирік себе на забуття, зненацька ожили.

Такие времена!..

Душа распорота

Напополам — кровавая черта.

Быть нищим — унизительно,

А гордым,

Увы, не позволяет нищета.

С.Рибалкін

Відразу і не зрозумієш, що це не про наш час написано...

Їхні вірші гуляли по руках у списках, зрідка з’являлися в періодичних виданнях — завжди з ініціативи журналістів, котрі там працювали, які крадькома по-доброму заздрили творчій незалежності тих, хто пише «не задля гонорару». Колись один з авторів цієї замітки, організувавши творчий вечір Рибалкіна, «пробив» його виступ на міському радіо. Домовився щодо студійного запису. Звукооператор, який любив гарні вірші, зголосився збагатити фонограму музикою і зробити копію — для вічного зберігання. А Рибалкін на запис не прийшов. Він був далекий від бажання «розкрутитися» в не властивій йому орбіті масової культури, прилучитися до слави «із чорного ходу». (Природно, нікому й на думку не спало на нього ображатися.) Але вигадані ним образи немов відокремилися від автора, зажили самостійним життям.

Рыжий берег наискосок,

Рыжий берег и кромка ила...

Обжигает ладони песок,

По которому ты ходила.

Так звучали ці вірші Рибалкіна перед тим, як стати відомою «вуличною» піснею, а опісля — кимось переінакшеним і до дір заграним шлягером.

Вони добре знали один одного, були товаришами — незважаючи на різницю у віці. Те, що книги їхні вийшли майже в один день, — випадковість. Але випадковість хороша. Шкода тільки, що ніколи їм у нашому місті більше не зустрітися, Станіславові й Олексієві. С.Рибалкін помер п’ять років тому від невиліковної хвороби, не доживши кількох місяців до виходу першої поетичної збірки, підготовленої до друку зусиллями друзів. А Крестинін з України поїхав. Здається, назовсім.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56