Театр, ложі. Сцена № 2669-Д

Олег Вергеліс 27 листопада 2015, 00:00
Театр

Читайте також

 

В Україні радісно завершився медійний скандал довкола можливих радикальних реформ у театральній галузі. Медійний, оскільки спікери цього скандалу обмінювалися переважно відкритими листами, емоційними блогами, аргументованими коментарями. Пристрасті були спровоковані прийнятим у першому читанні законопроектом "Про внесення змін до деяких Законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури" (законопроект 2669-Д). Отже, скандал розпочався весело — так само весело й закінчився. Є сенс згадати окремі мізансцени — задля "історії" театру.

Пролог

Усе почалось із законодавчої ініціативи Мінкульту про запровадження у сфері прекрасного (в театрах, зокрема) контрактної системи. 

Така ідея, випестувана революційними вітрами можливих геніальних реформ, на початку цієї "п'єси" припала до душі абсолютно всім. 

Контракт, як безболісна форма подальшої роботи для того чи іншого керівника, на думку того ж таки керівника, передбачав лише певну форму гриму. Такої собі косметики — для реконструкції театрального фасаду. 

Подальша копітка праця над законопроектом загострила ключові моменти дискурсу. Представниками парламентського комітету з питань культури та духовності до того ж документа були запропоновані окремі сміливі доповнення. 

Зокрема. Керівник закладу культури (театру в тому числі) мав би мати на своєму віку лише два керівних терміни (по п'ять років). Згідно з першою версією законопроекту, в театрі посилювалася роль директора. (Серйозні переваги над художнім керівником, якого, власне, і наймав на службу). 

Ще один епізод, що викликав заперечення і схвалення, — певне розширення ринку театральних кадрів. Ці кадри могли б у майбутньому прийти на керівну роботу в театр — після трьох років роботи в культурній сфері. Необов'язково лише з "фаховим" документом про освіту. Освіта, звісно, вища, але без кріпосного права бути випускником вишів ім.М.Поплавського чи І.Карпенка-Карого (а також регіонального культпросвіту). Адже ефективним директором-менеджером, на думку авторів законопроекту, міг би бути і культуролог, і менеджер, і історик, і економіст, які довели реальними справами свою спроможність керувати та створювати новий театр. За прогресивною логікою, міг би бути таким театральним керівником і іноземний запрошений спеціаліст, як це практикується у кращих театрах Європи і РФ. 

Ще один епізод — конкурсна комісія. Її створення — через трудовий колектив, уповноважений орган, громадський сектор. Нібито унеможливлювалися спроби "ручного керування". 

Зрозуміло, не всі позиції документа в першому читанні всіх влаштовують і всіх ощасливлюють. 

До того ж не всі позиції перебували в гармонії з Кодексом законів про працю, з позицією профспілок та з іншими ласощами. 

Отже, пасторальні мотиви, які передували дискусії про контракти, на певному етапі змінилися жорстким позиціюванням і навіть антагонізмом між прихильниками та противниками 2669-Д. 

Хор

Опонентами законопроекту 2669-Д (в першому читанні) в публічній сфері виступили керівники національних закладів культури. Серед них — Анатолій Авдієвський (хор ім.Верьовки), Мирослав Вантух (ансамбль танцю ім.П.Вірського), Михайло Резнікович (Національний театр імені Лесі Українки). 

гимн
хор ім.Верьовки

Власне, хибно визначати саме трьох єдиними опонентами. За ними — справжній хор. Кадрові штати і трудові колективи, які відчули тривогу стосовно свого подальшого існування, коли законопроект із духу перетвориться на букву. 

Палко підтримані профспілками, діячі державних театрів скеровують листи з проханням призупинити активний рух неправильного законопроекту 2669-Д. Такі звернення йдуть на адресу президента, прем'єра, Верховної Ради. 

Нижче — цитати зі "звернення трьох" (за яким — хор). 

"У нашому мистецтві є живі творчі традиції, на яких український театр не тільки тримався, але й здобував великі творчі перемоги впродовж всього ХХ століття…

І ці традиції перш за все полягають у тому, що в ХХ столітті керівник творчого колективу (будь-якого театру, хору, танцю), який є дійсно справжній лідер, фахівець високого рівня, очолював цей колектив довгі роки. Адже лише за цієї умови можна було не лише поставити кілька прекрасних вистав чи програм танцю і співу, але — і це головне — виховати нові покоління митців, здатних продовжити творче життя колективу у подальший час. 

В проекті Закону "Про театральну справу", який висвітився на сайті Верховної Ради, зазначено, що перебування керівника будь-якого театрального закладу не може перевищувати двох строків. І один цей рядок може зруйнувати всю цю живу традицію, яка, без перебільшення, підняла українське мистецтво на досить високий рівень. 

Треба прискіпливо розібратися в шевченківському заповіті "свого не цурайтесь…" Не можна викидати на смітник ті живі традиції, які зробили нашу театральну справу по-справжньому великою в масштабі Європи. Ми маємо на увазі виховання лідером творчого закладу наступного покоління митців — це те, чому заздрять нам сьогодні в Європі, — і в численних гастролях по світу ми в цьому переконалися, це і в танці, і в співі, і в драмі.

І один рядок в законі (два терміни), невірно сформульованому, все це перекреслить. Це буде величезна провина наша перед поколіннями, які будуть жити після нас. 

До руйнації може призвести і інший рядок — той, в якому йдеться про перевагу директора над художнім керівником.

В радянські часи влада ставила "червоного" директора, аби той ідеологічно "підправляв" художнього керівника, і між ними завжди велася таємна запекла боротьба за якість вистав. Саме тому за часів незалежності президент України Л.Кучма поєднав посади керівників закладів культури, таким чином утворивши нову — генеральний директор — художній керівник, і це здебільшого пішло на користь театральній справі України.

На нашу думку, контрактна система, про яку йдеться у вищезазначеному законопроекті, обов'язково має бути здійснена. І вона, до речі, вже ефективно працює в Театрі ім. Лесі Українки. Але в масштабах країни вона має бути вельми гнучкою… Вона, по-перше, не повинна обмежувати строк керівництва лише двома термінами, а по-друге, має передбачати різні посади керівників: і генеральний директор — художній керівник, і окремо — директор і художній керівник (в такому разі міністерство заключає контракт з обома), а десь — лише директор, а десь — лише художній керівник та директор-розпорядник (пріоритетність керівництва театру, на нашу думку, має вирішувати міністр). 

Нам здається, спершу цю систему слід впроваджувати у якості експерименту в семи, восьми, десяти театрах з тим, аби в подальшому врахувати всі особливості, виправити недоліки. Адже, на відміну від Заходу, ми не маємо тих соціальних гарантій для працівників галузі, які є там. На сьогоднішній день заробітна платня у нас не дає можливості зробити серйозні заощадження, що дозволили б звільненій людині деякий час протриматися, а переїхати у пошуках нового місця роботи в інше місто в нашій країні майже неможливо…"

Антігона

Рушійна сила п'єси "2669-Д" —

Карандеев
Ростислав Карандєєв
. "Хто така пані Подоляк? Хто вона така, щоб, не порадившись із президією академії мистецтв, не зібравши всіх керівників національних колективів країни, виносити цей законопроект на голосування? Які цікаві вистави, танцювальні, вокальні програми вона поставила в Україні? Які книжки, що рухають уперед театральну справу, вона написала? Які покоління нових театральних зірок вона виховала?" 

Про це перепитують троє (з хору), вносячи окрему інтригу в цю ж п'єсу. 

Солідним чоловікам можна було б відповісти просто: не знаєте "хто" — задайте пошук у Гугл, а там напишуть, що вона працювала керівником культурної сфери у Львові: вболівала за європейський театр, тепер — народний депутат (а не "хто це така?"). 

У цій п'єсі, до сюжету якої доклали рук Подоляк та її опоненти, сама героїня чимось нагадує Антігону. Давньогрецьку пасіонарну героїню. Жінку, яка хоче "віддати землі" — в нашому випадку — окремі частини "несвіжого тіла" рідного театру. 

"Живий труп" — однойменна п'єса, а вітчизняний театр має бути не "трупом", а живим. 

З цією метою вона ініціює жорстку схему обмеженого терміну керівництва театрами. Наполягає на тому, що очолювати театральну справу повинен успішний менеджер і творча людина. Говорить про давно назрілу ротацію кадрів. Далі — діалог, який склався ще "до" the end у цій справі. 

— Пані Ірино, як прораховано і враховано європейську практику в тій версії законопроекту, що викликає спротив представників національних колективів? У Європі є різні форми театрального менеджменту.

Подоляк
Ірина Подоляк
— Європейська практика — це динамічність, відкритість і прозорість. А також рівні можливості для всіх. Саме таку модель і пропонує законопроект 2669-Д. Саме це й викликає найбільше обурення. Тому що багато посад сприймаються як статусні відзнаки за замовчуванням, а це неправильно.

— Якщо скористатися таким визначенням як "кадровий резерв", то чи є, на ваш погляд, в Україні саме той резерв, який завтра може прийти в театри, зокрема на керівні посади, й розпочати якісні зміни?

— По-перше, не йдеться про повну заміну керівного складу театрів. Ніхто не виганяє і не планує виганяти теперішніх директорів. Йдеться про зміну умов гри. 

Йдеться про те, щоб люди, котрі приходять на керівні посади, мали чітке бачення розвитку інституції і представили його перед експертною комісією та широкою публікою. 

На мою думку, сьогодні в Україні є багато керівників і молодих професіоналів, які вміють і здатні впровадити якісні зміни. 

Цей законопроект не ставить за мету повністю прибрати "старих" і призначити "нових" (це тоталітарна радянська практика зміни еліт). 

Навпаки, законопроект має на меті створити комфортні та безпечні умови для тих професіоналів, які вже сьогодні працюють у театрі чи планують працювати там завтра, виключити загрозу корупції і створити відкриті й чесні умови для їх роботи.

— Що робити з таким метафізичним і реальним явищем як "авторський театр"? Таким, наприклад, як театр Володимира Кучинського у Львові. Коли Автор створює довкола себе художній світ, але, відбувши два терміни (згідно із законом, якщо його приймуть), він буде вимушений передчасно залишити свою справу, залишити безбатченками учнів, а на зміну йому прийде невіглас, який "обробив" суспільну думку, експертну раду та чиновників? 

— А чому "хтось" має залишати свою справу? Законопроект викликає такий опір, оскільки сьогодні в людей у свідомості зафіксована радянська модель управління театром. 

У ній справді такий законопроект не спрацює. Ми орієнтовані на створення нової театральної моделі, де директор театру — це не "господарник", "бюрократ" чи "гвинтик державної машини", а добрий управлінець, чутливий до мистецької діяльності очолюваного театру. 

Людина, котра подається на конкурс, мусить чітко розуміти, який театр вона планує очолити, і створити умови для його розвитку, а також мінімізувати ризики для творчого процесу. 

Якщо йдеться про авторський театр, що важливий для міста, регіону чи країни загалом, то завдання експертної комісії — оцінити, наскільки потенційний директор зуміє створити умови для розвитку такого авторського театру, для митців, залучити широку глядацьку аудиторію, знайти відповідні театральні фестивалі по всьому світу, щоб цей театр міг себе презентувати. 

Адже при призначенні нових директорів не йдеться про "перепрофілювання" театру чи створення з нього "машини для заробляння грошей". Ідеться про вміння розкрити потенціал, створити комфортні умови для роботи і визнання на національному чи міжнародному рівні. 

Тому, повертаючись до вашого запитання, цей законопроект підтримуватиме тих, хто не тільки творить "справді унікальний художній світ", а й створює грунт для приходу людини, котра розділить це бачення і посилить театр з управлінської точки зору, залишаючи можливості всім митцям для розвитку. 

На мою думку, сучасний директор — високопрофесійна і творча людина. Тільки її творчість виявляється не в постановках, а у вмінні створити гармонійну інституцію і вартісний культурний продукт.

— Як гадаєте, є ризики можливої "євроуніфікації", хоча б у тому, що адміністративно й ідеологічно український театр більше втрачатиме свою національну складову (тобто досвід попередників, традиції українських класиків), іноді скануючи чужий досвід? Хоча це й досвід прогресивних сусідів.

— Що таке "євроуніфікація"? На мою думку, її не існує. Коли вас запитають, що таке "європейський театр", то, переконана, ви потратите досить багато часу, щоб перелічити всі види, назви та жанри, від великих класичних оперних, балетних і драматичних сцен — до community theatre, devised theatre, site-specific theatre тощо. Як ви знаєте, в Україні навіть немає сучасної термінології на означення певних видів сучасного театру. 

Про втрату "національної" складової, що б ви під нею не мали на увазі, не йдеться. Навпаки, йдеться про створення умов для входження українського театру у світовий контекст. 

Однак якщо під "євроуніфікацією" розуміти театральні будівлі, створення таких умов, щоб на митців не падала стеля і щоб вони мали комфортні умови для праці (наприклад, адекватного розміру гримерки); щоб у театр могли прийти і побачити виставу люди з обмеженими можливостями, то так — я підтримую таку "уніфікацію".

— Чи зможе реформа допомогти подолати фінансову прірву (навіть на рівні зарплат), яка сьогодні існує між високобюджетними національними та місцевими (муніципальними) театрами? 

— Будь-яка реформа безсила без людей. Але я впевнена, що прихід керівників через відкриті публічні конкурси, на яких буде представлено програми розвитку, справді зможе допомогти українському театру вийти на якісно новий рівень. Завдання законопроекту 2669-Д— створити умови для професіоналів і дозволити їм робити свою справу.

На цьому діалог поки не вичерпано. Як один із аргументів "Антігона" наводить текст-відгук свого дописувача, що також уболіває за світле майбутнє театру. Це Павло Босий. На думку пані Ірини, він "крутий інтернаціональний чоловік, театральний художник і не тільки, працює в Кіровоградському театрі й за кордоном". Отже, його емоції та аргументи: 

"Сучасний український театр як культурний феномен вважати живим не доводиться. Завжди є винятки, але вони існують, швидше, у запереченні мейнстріму, а не завдяки. 

Вмер державний театр в Україні, вмер. Модель репертуарного театру на службі та утриманні держави придумали більшовики. Але вони принаймні контролювали хоча б кількість роботи. Розквіт цієї моделі припадає на 1950—1960-ті роки. Тоді пересічний обласний театр випускав 10—11 нових вистав на рік, а театр опери і балету — 5—6 вистав, і зали були переповнені, незважаючи на конкуренцію з телебаченням, що швидко поширювалося. 

Кількість, запитаєте скептично? Кількість зазвичай переходила в якість. Звичайно, совєтську якість. Але якої ще ж тоді було чекати? Розруха і бідність 1990-тих призвели до того, що театри самі себе позбавили обов'язку працювати. Якби якийсь викладач заявив, що тепер буде читати наполовину менше лекцій за ту саму зарплату, а лікар почав приймати наполовину менше пацієнтів, — звільнили б одразу. В театрах таке "прокотило", тому тепер не рідкість обласні театри, що випускають 1—3 вистави на рік, і опери, що, в кращому випадку, ставлять одну. 

В театральних приміщеннях зазвичай заходів на оренді більше, ніж власних вистав, на яких зали напівпорожні. Театральні трупи переповнені творчим баластом. Актори не завантажені роботою. Вони й поняття не мають — та й не заохочені взнати, — як розвивається сучасний театр, у кращому випадку — дивляться на "ютюбі" вистави російських театрів. 

Пияцтво процвітає. Кумівство під соусом "творчих династій". 

Це — цементує. Жалюгідне, душороздирюче видовище. І це все утримує суспільство — з міських, обласних і державного бюджетів. 

Нарешті вже треба навести порядок. Переведення всіх працівників — і творчих професій, і обслуговуючого персоналу — на однорічний контракт може допомогти. Контракт із директором і художнім керівником — не довше трьох років, не більше двох контрактів поспіль. Кожен контракт — виключно за конкурсом. Ніяких автоматичних подовжень. Але й це проблему не вирішить. Як на мене, конче необхідно встановити, що муніципальне чи державне фінансування йде виключно на нові постановки і реставрацію приміщень. На зарплату та комунальні послуги театри мають заробляти самі. Адже ці оренди — джерело спецдоплат начальству та підлабузникам за "тяжку працю"... На суму, зароблену орендою, — зменшувати держсубсидію. І не треба боятися, що директори та художні керівники будуть чубитися і підсиджувати один одного. Якщо доведеться по-справжньому заробляти на хліб насущний — не до того буде. А як не спрацюються — контракт короткий, до побачення обом…" 

Голос із неба

Сподіваний і несподіваний фінальний реверанс у п'єсі (про можливі радикальні реформи в царині українського театру) раптово поставили Комітет і Мінкульт. Вустами заступника міністра культури Ростислава Карандєєва гласить — істина, така, якою вона є. 

Карандеев
Ростислав Карандєєв
"Комітет Верховної Ради України з питань культури та духовності на своєму засіданні одноголосно проголосував за винесення на розгляд ВР у другому читанні законопроекту про запровадження конкурсного добору керівників державних та комунальних закладів культури та артистичного персоналу театрів, а також контрактної форми трудових відносин в галузі культури, — констатує Ростислав Володимирович у FB. — Дякуючи конструктивній позиції кожного з членів Комітету, враховані УСІ правки, що були запропоновані Мінкультури після прийняття законопроекту в першому читанні. Зокрема виключена норма про обмеження двома термінами перебування однієї особи на посаді керівника закладу культури, визначено як єдиного керівника театру художнього керівника-директора, збільшено кількість жителів у населеному пункті з 3 до 5 тис., яка дозволяє засновнику закладу культури не застосовувати конкурсну процедуру добору керівників комунальних закладів культури у цьому пункті. Сподіваюсь та щиро вірю у схвалення парламентом законопроекту в цілому. Це справді буде рішучий крок у бік оновлення й осучаснення системи управління державними та комунальними закладами культури. Особлива подяка за співпрацю першому заступнику голови Комітету — Ірині Подоляк…"

Ремарка 

Всі радісно аплодують. 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
2 коментаря
  • Виталий Сивоглаз 1 декабря, 01:33 В Одеській опері Міністерство культури оголосило конкурс на заміщення вакантної посади генералього директора театру. Конкурс будуть проводити(?!) керуючись Порядком проведення конкурсного відбору керівників суб’єктів господарювання державного сектору економіки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2008 року № 777. Чому не дочекатись ухвалення Закону №2669-д? Адже і Міністр культури КириленкоВ.А. казав ,що в цьому Законі чітко прописана процедура проведення конкурсу. Куди так поспішаємо? Відповісти Цитувати Поскаржитись
  • Сергей Брижань 28 ноября, 22:49 Тепер всі директори стануть ще й художніми керівниками. Виявляється, режисер в театрі - ніхто, бо про нього навіть не згадується у законі. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.44
EUR 28.72