"Тіні забутих предків": півстоліття по тому

Василь Худицький 11 квітня 2014, 19:06
Тіні забутих предків

Читайте також

Емір Кустуріца назвав фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" "найкращою картиною у світі, яку було знято до цього часу…". А знімали фільм у справжніх гуцульських хатах і мальовничих місцях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області (саме там Михайло Коцюбинський і почав писати свою знамениту повість). Цьогоріч подвійний ювілей — 90 років з дня народження Сергія Параджанова і 50 років його головному фільму — "Тіні забутих предків". Стрічка увінчана багатьма престижними кінонагородами. Вона принесла міжнародну славу не тільки режисерові, а й операторові Юрію Іллєнку, художникові Георгію Якутовичу, акторам Іванові Миколайчуку, Ларисі Кадочниковій, Тетяні Бестаєвій. Отже, запрошую в подорож — у місця забутих предків. 

Як згадує в "Гуцульському календарі" відомий дослідник Гуцульщини Іван Зеленчук, традицію знімати фільми про Гуцульщину було започатковано ще 1933 року, коли в Жаб'йому й сусідніх селах кіномитці Польщі зняли перший художній фільм "Приблуда". У ньому знімались актори Інна Беніта і Фелікс Жуковський. Його демонстрували на екранах США. А восени 1939 року видатний український кінорежисер Олександр Довженко задумав створити фільм про легендарного ватажка гуцульських опришків Олексу Довбуша. Навесні і на початку літа 1941-го в селі Жаб'є знімався фільм "Пісня про Довбуша" (режисер Іван Кавалерідзе, сценарист Любомир Дмитерко). Проте війна перервала зйомки. І лише через 20 років задум було реалізовано. За сценарієм Любомира Дмитерка фільм зняв режисер Віктор Іванов. Головні ролі зіграли Афанасій Кочетков (Довбуш) і Наталія Наум (Дзвінка). 

А через більш як 20 років гуцульською темою зацікавився Сергій Параджанов. До цього його спонукав 100-річний ювілей від дня народження автора повісті "Тіні забутих предків" письменника Михайла Коцюбинського. 

Упродовж 1963–1964 рр., поки тривали зйомки, творча група мешкала у верховинському готелі й місцевих гуцульських садибах. Сам Параджанов категорично відмовився від готелю. 

Сергій Параджанов, Георгій Якутович і Мирослав Скорик оселилися у старовинному дерев'яному будинку подружжя Петра і Євдокії Сорюків, що розташований у присілку Жаб'євський Потік, поблизу мальовничої гори Ґлифа. Інші учасники фільму жили неподалік. Упродовж усього періоду зйомок гуцульська садиба Сорюків була своєрідною творчою кінолабораторією, де обговорювалися етапи роботи над фільмом. 

Як згадує Мирослав Скорик, Параджанов "побачив те, чого ми не бачимо, — бо для нас це задається звичним і зрозумілим, а для нього — несподіваним і цікавим. Він був дуже комунікабельний. А гуцули — люди прості, їм подобалася його поведінка…".

Одним з консультантів "Тіней…" був господар дому Петро Сорюк, поважний гуцульський ґазда і колядницький "береза" (керівник гурту), який колись зустрічався з Олександром Довженком. 

Для участі в окремих епізодах і сценах кінофільму Сергій Параджанов запросив кілька десятків гуцулів. Вони допомогли відтворити автентичну матеріальну і духовну культуру Гуцульщини. 

* * * 

— Найперше, фільм "Тіні забутих предків" — це момент самоідентифікації українців, — зазначає парох села Криворівня, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці отець Іван Рибарук. — Сергій Параджанов казав, що він створив геніальний фільм — від слова "гени". Це ті банки пам'яті, де зберігається вся інформація про людину, вкладена в неї Богом. Мені здається, що Параджанову ті банки вдалося відкрити. Це — художньо-документальний фільм — ворожнеча між родинами і загибель людини на церковному подвір'ї справді були у Криворівні. Колись ми мали два храмових свята. Одне — на свято Положення ризи Пресвятої Богородиці, друге — на День Різдва Пресвятої Богородиці. Після цієї трагічної події люди відмовилися від другого, бо на це свято було спровоковано трагічну сутичку між двома господарями. Один з них загинув. 

Взагалі цінність фільму не тільки в описаних подіях. Параджанову вдалося зрозуміти суть, дух гуцулів. Можливо тому, що і сам він є сином гір. Коли я був у горах Паміру між таджиків, то відчував себе ніби серед гуцулів. З іншою мовою, одягом, але такими ж людьми. Чи коли був в Осетії, Дагестані. Інтонації, рухи — подібні. Гори — це стримінь, швидкі потоки, вітри… У фільмі передано те, що всередині, а не зовні. Це притчевий фільм. 

Проте самі гуцули дуже не переймаються "Тінями забутих предків". Фільмом захоплюються люди, далекі від Гуцульщини. Їх приваблює гуцульський колорит, зміст. Через фільм вони входять у цю культуру. Є чимало людей, які запитують себе: "Хто я в цьому середовищі?". Фільм "Тіні забутих предків" корисний відновленням генетичної пам'яті українців. 

* * * 

— На похороні є обряд, який зветься "посіжіння", або "грушка". У нас і тепер сходяться люди, але тільки сидять і розмовляють. У давнину вони збиралися біля покійника і грали в різні ігри, веселилися. У фільмі якраз і показано ігри біля покійника. І це дуже важко зрозуміти людям, які цього не пережили. Моя мама у Криворівні того не пам'ятає. Але у віддалених гірських селах Голови, Гринява ці традиції збереглися довше, — розповідає завідувачка відділу музею Івана Франка, що в Криворівні (філія Івано-Франківського краєзнавчого музею), Ганна Луцюк. — Не можу назвати реалістичними кадри, коли у фільмі надівають ярмо на молодих. Не знаю, чи взагалі у нас таке було. Хоча цей епізод символічний, бо життя гуцульських сімей завжди було важким. 

Колишня власниця хати-гражди, де нині створено Музей "Тіней забутих предків", Марія Хімчак вважала, що з мольфарством у кінофільмі Параджанов трохи перебрав. Воно гуцулам було притаманне, але не такою мірою, як це показано у фільмі: людина руками махне — і хмари зупиняються, і вітри. 

Гуцули справді залежали від природних явищ. Щодня їхнє життя було у небезпеці. Прибуваючи на полонину, вони цілували землю і просили Бога, щоб поміг їм мирно перебути літо і повернутися додому з худобою. Колись у лісі було багато диких звірів: ведмедів, вовків, лисиць. Пастухи на полонині мусили цілими ночами палити вогонь, щоб відганяти їх від худоби. 

* * * 

Проте старовина на Гуцульщині зникає… Нині ніхто вже не будує хат у "гуцульському стилі". У побуті дедалі менше місця для старовинних речей. "Теперішні будинки, — каже Ганна Луцюк, — навіть не пасують до наших гір. Ми називаємо їх чебурашками. Споруда з цегли або оббита вагонкою у Карпатах справляє зовсім інше враження, ніж дерев'яний будинок". 

Зміни відбулися й в "організації" гуцульських весіль. Раніше воно відбувалося у молодої і молодого нарізно в один день. А на другий день молодий-князь ішов зі своїми гостями забирати молоду-княгиню до себе додому. Вони вінчалися і йшли до молодого. А тепер весілля молоді гуляють разом. Більшість — у кафе, а не біля хати. Хоч це було цікавіше, особливо коли хата на горбочку. 

У національне вбрання гуцули вдягаються хіба що на великі свята. А колись у ньому постійно ходили. Проте навіть святкове не мало такої вишивки, як тепер. Могло не бути вишивки, але була церка, або мережка. Це вважалося захистом від нечистих сил. 

На Верховині жінки вишивають і зараз. Але й тут сталися зміни. Нині у вишивці гуцули поєднують чорне з червоним, коричневе з темно-коричневим. Або синє з блакитним. "Гуцульщині це не притаманне, — вважає Ганна Луцюк. — Гуцульський стиль — це різнобарвна кольорова вишивка. Те, що гуцули бачили у природі, вони й відтворювали у писанках і вишивці. То були переважно геометричні орнаменти". Мало хто з молоді вміє вишивати низинкою, це найдавніша техніка. По селах іще збереглося ткацтво. Кераміка — це переважно Косівський район. Там також збереглася різьба по дереву. А в Криворівні — ні. 

— Що сьогодні втрачає Гуцульщина? — цікавлюся у старшого наукового працівника Інституту українознавства та всесвітньої історії (м. Верховина) Івана Зеленчука. 

— Нині в нас не дуже великий наплив туристів. Була повінь, і люди перестали їздити. Як і сто років тому, до нас дуже важко добиратися. Дороги дуже погані, ми й далі ізольовані від світу. Хто себе поважає, до нас не їде. Проте загроза розмивання гуцульської культури йде не від туристів, а від телебачення й Інтернету. Режисер Іллєнко якось сказав, що миска з пляшками на кожній хаті (так він назвав супутникове телебачення) і зробить кінець вашому краю. 

Нам, гуцулам, треба рано встати і братися до роботи. Доста вже надіятися, що хтось прийде і щось за нас зробить. Люди вміють працювати, та якби їм іще допомогти кудись дівати те, що вони вироблять. Жінки в наших селах і досі плетуть вовняні шкарпетки, які продають на базарах за… п'ять гривень. Виробляють вручну і віддають майже за безцінь. Але не мають іншого виходу...

* * * 

Мешканців, які брали участь у зйомках фільму, залишилося зовсім мало. Багато гуцулів були задіяні в масових сценах. Називають прізвища Ганни Чабанюк, Ганни Бойчук, Марії Шкрібляк, Василя Коржука, Марії Руденко, Ганни Левик... 

"Живі лише ті, хто тоді грав ролі дітей, — каже Ганна Луцюк. — У Криворівні — Марія Потяк, яка у фільмі, ще дівчинка, під час весілля вилазить на драбину і кричить: "Ідуть!". Зараз їй за 60. А Ганна Чабанюк, якій на час зйомок фільму було 18 років, зіграла фрагмент ролі молодої-княгині на гуцульському весіллі". 

2001 року з ініціативи господарів будинку Василя і Марії Хімчаків, де під час зйомок "Тіней…" мешкали режисер Сергій Параджанов, художник Георгій Якутович і композитор Мирослав Скорик, було створено музей. Саме в цій хаті знято багато фрагментів фільму. Зокрема відомий епізод, коли Іван (актор Іван Миколайчук) і Палагна (Тетяна Бестаєва) сидять на покуті, "повінчані" ярмом. Пані Марічка допомагала підбирати правдиве гуцульське вбрання для акторів і сама знімалась в епізодах. 

А ще Параджанов запросив її з кількома землячками до Києва взяти участь в озвученні фільму місцевою говіркою, співали гуцульських народних пісень. 

Нині в музеї зберігаються речі господарів хати Петра і Євдокії Сорюків, а також книжка "Магія любові" дружини Івана Миколайчука — Марічки з автографом, вишита сорочка, ґуґля, в яку вбирали Івана Миколайчука, коли він стояв у церкві. 

Відвідувачам музею демонструють кінофільм, розповідаюсь про зйомки. "Нашої хати, в якій мешкав Параджанов, у фільмі не знімали. Зате знімали округу, коли Палагна ходила розібрана попри плоти. Збереглася капличка, попри яку Марічка йшла зустрічати Іванка", — розповідає Галина Мокан. 

З особливим теплом згадує Івана Миколайчука, виконавицю ролі Марічки актрису Ларису Кадочникову, дружину Юрія Іллєнка. Спартака Багашвілі, який виконав роль мольфара, Тетяну Бестаєву. На жаль, у музеї немає жодної речі самого Параджанова. Є лише дві фотографії, які подарувала музею його дружина Світлана Щербатюк. На одній — Параджанов із сином, на другій — з дружиною.

Востаннє у Верховині Сергій Параджанов був 24 серпня 1965 року на прем'єрі "Тіней…". Приїхав разом з Миколайчуком. Відтоді ніхто не згадає, чи приїжджав він сюди ще коли-небудь. А Миколайчук бував не раз. 1968 року знімався тут у фільмі "Анничка".

Сам Параджанов любив гуцульську культуру. Особливо до душі йому було гуцульське вбрання — кожушки розцяцьковані, сердаки. Казав, що зніматиме селян у кіно, але просив, щоб приходили вбрані у свої костюми. Жінок називав "гуцулочки-писаночки". Подобалися гуцульський побут, музика. Дуже любив гуцульські пісні. 

"Багато гуцулів сприймають "Тіні…" як документальне кіно"

Іван Зеленчук, старший науковий працівник
Інституту українознавства та всесвітньої історії (м. Верховина):

— Цей фільм — моє яскраве дитяче захоплення. Коли він вийшов на екрани, мені було 12. Для нас, школярів, це було справжньою подією. Не скажу точно, в якому році мені довелося побачити "Тіні забутих предків", але пам'ятаю, що враження були фантастичні. Фільм став автентичною візитівкою гуцулів, справжнім надбанням української і, сказав би, європейської культури. 

Багато гуцулів сприймають "Тіні…" як документальний фільм. Насправді все, що показав Параджанов, у нашому житті раніше справді було. Він узяв найхарактерніші фундаментальні речі. Змінюватиметься час, а вічне залишиться. Параджанов так правдиво показав характер кожного героя, що корінні гуцули, коли дивляться фільм, кажуть, що все справедливо, об'єктивно. Головне, що показав Сергій Параджанов у своєму фільмі: без любові немає справжнього життя. Іван щиро полюбив Марічку, хотів з нею побратися, мати дітей. І коли цього не сталося, то спроба будувати життя без любові зазнала поразки. 

Любов — це Бог. Це те, що тримає людей на землі, що продовжує життя, дає йому зміст. Життя гуцулів завжди було важким і небезпечним. А кохання давало сили. Я був здивований, коли у книжці Володимира Шухевича про Гуцульщину знайшов дані, що наприкінці
XIX ст. з 250 дітей, які народжувалися, виживали лише 50. Смерть чатувала на гуцулів на кожному кроці. А вижити людині в суворих гірських умовах у той час — ніби йти по лезу ножа. Сьогодні людина живе, а завтра її може не бути. У горах смерті не треба було просити. Тому всі відчуття в гуцулів були вкрай загострені — кохання, справедливості, музики, пісень, танців, кольорів тощо. У повісті Коцюбинського, як і у фільмі Параджанова, все це справжнє, нефальшиве. 

У тогочасній Австро-Угорській імперії навіть не знали, настільки в гуцулів глибинне духовно-культурне коріння. Послом імперії у Відні від Галичини був знаменитий Володимир Дідушицький. Коли 1873 року зайшлося про організацію однієї з виставок у Відні, то сказали, що від Галичини нічого не треба, щоб не було соромно в столиці за таку відсталу провінцію. Тоді граф Дідушицький власним коштом збудував типову гуцульську хату з усім її начинням, потім розібрав, повантажив у поїзд і відвіз у Відень. Коли той гуцульський будинок склали у всій красі, експонат мав шалений успіх... 

Дуже правдиво у фільмі дотримано автентики гуцульського побуту. Сорочка, кожух, постоли, гачі, ґуґля, крисаня, перемітка… Фактично весь ряд гуцульського чоловічого і жіночого вбрання, особливо весільного. Параджанов запросив до фільму досвідчених жінок, які на тому чудово розумілися. Була така знаменита жінка на прізвище Ігнатюк, яка допомагала молодим вбиратися до весілля. Тоді були спеціальні жінки, які вбирали княгиню і князя. Треба було знати, що за чим і як треба вбиратися. Абихто цього не зробить. 

У нас у Криворівні на присілку Заріччя ще недавно було дві хати-гражди, де жили два рідні брати Харуки. Параджанов використав у фільмі обидві автентичні хати. Хату Івана Палійчука, де зараз музей, і хату Палагни. Вона була ще кращою, більшою, багатшою. Але господарі тієї хати, на жаль, у 80-х роках її розібрали, а на тому місці побудували нову, сучасну. Я мав честь раз у житті справляти Різдво в хаті Палагни. 

Хата-гражда — це своєрідний ноїв ковчег гуцула. У ній усе продумано, кожна річ має своє призначення. Давні родини складалися з трьох поколінь. Дідусь-бабуся, тато-мама, онуки. Вони заповнювали обидві хати. І лівачку — ту, що з лівого боку, теплішу, і хату правачку — ту, що з правого, трохи холоднішу. В лівачці жили старші люди, а в правачці — молодші. Було дуже тісно. Це ж не десять, а лише дві житлові кімнати. Тому кожен член сім'ї мав своє місце. І Параджанов так гарно це показав, особливо в хаті Палагни. В хаті Івана було менше зйомок, а подвір'я показано гарно. В хаті Палагни весь побут у деталях — стіл, піч, полиці, лави. Тепер люди приходять у хату, де знімався фільм. Її, кажуть, сам Бог зберіг для нашої культури.

Нині ніхто нічого рідного не забороняє. Я брав інтерв'ю у дванадцятьох гуцулів, яким по сто років. Усі вони казали, що не думали, що таке відродження буде можливе. Нині, вважається негарним, якби хтось зробив весілля не в гуцульському стилі. Гуцульське весілля справити дуже дорого. Дороге й весільне вбрання. Буває, що люди не мають свого, то їм допомагають. А на Різдво у Криворівні збираються по 100 колядників. 

За роки незалежності України на Верховинщині відкрилося п'ять середніх шкіл. Це справжнє відродження. Знаю, що на Сході України люди їдуть з сіл. У нас — навпаки. Зате в економічному плані значно гірше. У повному занепаді сільське й полонинське господарство, лісове — геть зруйноване. Ліс масово вирубують. Одна літня гуцулка сказала, що "прийшла війна на ліси". Багато гуцулів виживають тим, що працюють на будівництві, займаються деревообробкою. Будують в Україні, Росії, Європі. Інші заробляють на туризмі.

Церковні книги, знайдені у Криворівні
2011 року, — це дуже важливе відкриття. Найстаріші записи в них датовані 1775 роком. Це через 30 років після смерті Довбуша! Ми витратили багато часу, щоб їх прочитати. Переводимо книги в електронний варіант. Дуже багато родин Криворівні знайшли свої родоводи. В одному місці знайшли запис рукою Франка. Знайшли відомості про давні родини, про які раніше лише здогадувалися. Був такий видатний польський письменник Станіслав Вінценз, а його нянькою була Палагна Сліпенчик-Рибенчук. То ми знайшли документальні дані про її родовід. Навіть вказано, де вона похована. 

Я вас здивую, коли скажу, що родина Палійчуків як була незаможною, так і по сьогодні серед Палійчуків багатих немає. А Гутенюки як були багатими, так багатими і залишилися. Тобто тяглість традицій є навіть у соціальному плані. Але чи саме ця родина Палійчуків стала прототипом головного героя — сказати не можу. Вони не мали своїх полонин, великих статків, але були дуже високодуховними людьми. А родина Гутенюків — заможні господарі, які мали свої полонини, землі. 

…Як розповідають гуцули, колись тут сталася "указія", резонансний трагічний випадок коло церкви. Була така давня традиція: якщо мусили зводити порахунки, то все треба було робити прилюдно. По-лицарськи, а не сам-на-сам у лісі. Але ніколи питання не стояло так, щоб убити супротивника. Бій був до першої крові. Не дай Боже, щоб в одного чоловіка в руках була бартка, а в іншого не було. Тоді обидва мусили виходити з голими руками. Те, що сталося з Гутенюком і Палійчуком, вийшло за межі гуцульського лицарства. Бували такі сутички, що гуцули один одного били бартками так сильно, що кожухи на плечах тріскали, але не вбивали. А тут Онуфрій Гутенюк ударив Петра Палійчука не пласом, а гострим кінцем. Бартка не була призначена для вбивства людини, тільки для захисту від звірів і ворогів. Це була жахлива подія. 

Коли Коцюбинський був у Криворівні, він чув ту страшну оповідь… Та й узагалі кінофільм "Тіні забутих предків" має під собою дуже потужній пласт давньої духовно-культурної традиції Гуцульщини і України. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.79
EUR 27.22