Український богатир Дмитро Халаджі: "На зйомках мене 14 разів переїжджала вантажівка..."

Любов Журавльова 27 вересня 2013, 17:40
Халаджи

Читайте також

На початку жовтня на екранах України стартує прокат давно очікуваного фільму "Іван Сила" (режисер Віктор Андрієнко). Це розповідь про "великого українця" Івана Фірцака, який у 1928-му був визнаний найсильнішою людиною планети. Він народився на Закарпатті, працював у цирку, але ареною для нього став увесь світ. Івана Фірцака грає наш сучасник — український супербогатир Дмитро Халаджі. Його ім'я внесене в Книгу рекордів Гіннесса як автора 63 рекордів! Усі трюки в "Івані Силі" Дмитро виконував самостійно, без комп'ютерних спецефектів. 

Чим став для нього цей фільм? Як вплинув на нього історичний герой? "У чому сила, брате?" На ці та інші запитання в ексклюзивному інтерв'ю DT.UA напередодні прем'єри й відповів Дмитро Халаджі. 

Дмитре, вибачте, що повертаюся у ваше минуле і згадую деякі тяжкі сторінки життя... Але, можливо, не всі знають, що спочатку навіть лікарі сумнівалися, чи зможете ви ходити. Адже ще в дитинстві через перекинутий чайник ви отримали страшні опіки, а потім — 7 операцій, 12 переливань крові. Було відчуття безпорадності? Чи все-таки той стан болю дав вам можливість стати тим, ким ви й стали — силачем із Книги рекордів Гіннесса? 

— Знаєте, я жодного дня не почувався хворим. Річ у тому, що бабуся вчила мене читати не по "Букварю", а по "Билинах". ("Букваря" у домівці не було). А билини — у віршованій формі. І більшість я знав напам'ять. У мене ця книжка з 1985 р. У ній чудові ілюстрації. І одна історія вселяла в мене надію. Сидів же Ілля Муромець до певного часу на печі. Ворухнутися не міг. Ось і я вірив: виросту — стану богатирем, Іллею Муромцем.

— Тобто вас надихав казковий персонаж? 

— Який же він казковий? А чиї мощі тоді зберігаються в Лаврі? І зріст у нього, як на Середньовіччя, був набагато вищий за середній. Ну й те, що зарахований до лику святих... Жодних сумнівів, був на Русі такий богатир.

— Припустімо, ще в дитинстві ви вирішили стати "богатирем". Але казка казкою, а як бути в реальності? У військове училище вступати чи в циркове? 

— Тоді я ще не знав, що з цим робити. Подвиги хотів здійснювати. Та хіба думають хлопчики, які хочуть стати космонавтами, куди їм вступати? Тим більше якщо вони народилися в селі. Хто там знає про льотні, циркові училища? Про те, що є циркове, я не знав до дев'ятнадцяти років. 

З дитинства я постійно бився. У мене було підвищене відчуття справедливості. Чим, природно, викликав невдоволення вчителів. І казав те, що думаю. А сил набирався, коли город копав і дрова рубав. Тяжка фізична праця, тренування. І натуральна їжа: домашні яйця, сир, сало, молоко. Молоко для мене досі — головний "допінг": за день випиваю три-чотири літри. 

— А що б ви згадали зараз про своїх дідуся, бабусю? 

— У дитинстві мною більше займалася бабуся. Дідусь був машиністом тепловоза, з ним мене пов'язує трагічна історія: цей фатальний опік я отримав на дев'ятий день по його смерті. Ніби знак якийсь... 

І з ведмедем боровся не його батько, а прадід по батьківській лінії, батько батькової матері. Та бабуся свого батька практично не пам'ятала, бо він був репресований у 1930-х рр. Його "розкуркулили", як тоді це називали, і відправили в Сибір. Їй про нього розповідали жителі села та старші родичі. Вони пишалися тим, що їхній односелець виступав у Петербурзі перед царською сім'єю. І навіть ведмедя був здатний побороти. Відомо, що сам цар Микола II його сторубльовкою нагородив. Казали, що добрі гроші заробляв: повернувся, за господарство взявся. Ну, а тут сталася революція, громадянська війна. Дивно, але схожа історія трапилась і з дідом Івана Фірцака, якого мені довелося зіграти у фільмі "Іван-Сила". 

— Ваша фізична сила... Цікаво, коли ви відчули цей порив — долати, ламати, штовхати, піднімати? 

— Ще в підліткові роки до моїх рук потрапила книжка "Русская сила, или Секреты атлетизма". Це чудовий збірник: у ньому я знайшов багато стародавніх систем тренувань. За ними і почав займатися. Щось доповнював, щось удосконалював. 

Ці системи розроблені наприкінці XIX — початку XX ст. Тоді силовий спорт — важка атлетика і боротьба — йшли пліч-о-пліч із цирком. На його арені демонструвалася фізична сила. Звідки вийшли акробатика, художня гімнастика, важка атлетика, вільна боротьба? Всі вони — дітища цирку. Тоді ж і дізнався про Івана Фірцака, чиє ім'я довгий час свідомо й незаслужено піддавалося забуттю.

— Дмитре, а коли вас запросили виступати в американському цирку, напевно тоді ви й усвідомили, що нарешті прийшло світове визнання... 

— Я так не вважаю. Моє ім'я в Книгу рекордів Гіннесса було внесене задовго до Америки. Запросили на гастролі. Доти був український цирк, перед ним — російський. До російського я вісім років тренером працював. Але перший свій світовий рекорд поставив у московському цирку. 

Кожен етап мені щось дав. Скрізь черпав щось цікаве. Але ви не повірите: в Америці мене все гнітило, від вигляду дерев до хмар. Усе мені здавалося чужим. 

— Тим часом в Америці з великою повагою ставляться до українських богатирів. Ті ж таки брати Клички... 

— А Іван Піддубний? Це що, російський силач? Річ у тому, що в їхніх американських головах немає таких окремих понять, як Україна, Білорусь, Росія. Для деяких американців українці, білоруси, туркмени — це люди з "диких територій". Вони собі уявляють безліч диких племен, які населяють велику "Русь". Якось мене запросили на один із провідних телеканалів американського штату з населенням 10 млн чоловік. Коли запитали: "Де ви встановили свій перший рекорд?" — я відповів: "У Москві". Вони не зрозуміли, де це. Задорнов не перебільшує, коли розповідає про американців. Швидше, багато чого замовчує. 

— Може, вам в Америці було некомфортно через стосунки з деякими людьми? 

— Усе було супер: чудовий контракт, великі гроші. Чесно платили, на руках носили. Але той, кому не доводилося жити на чужині, мене не зрозуміє. Та і я тільки там зрозумів, що мав на увазі Піддубний, коли, перебуваючи на гастролях в Америці, писав дружині: "Тут навіть бузок не пахне". 

— І тому ви легко відмовилися від грошей в Америці й погодилися зніматися за гонорар на батьківщині?

— Мене багато що привабило в цьому кінопроекті. Такого роду фільм зі справжніми силовими трюками вперше знімається. Не тільки в Україні, а й у світі. Зазвичай це або монтаж, або спецефекти. Та й доля цієї людини мені не байдужа. 

— Дмитре, а якщо чесно, що важче було грати у фільмі: ліричні сцени чи трюки по кілька дублів?

— Найважче — це очікування дублів. Коли апаратуру налаштовують, виставляють світло. Кажуть же, що очікування смерті страшніше за саму смерть. А емоції грати мені доводилося і в цирку. Глядачеві нецікаво, коли тебе переїжджає вантажівка, а ти лежиш із напруженим або байдужим обличчям. Ось коли зобразити, що ти помираєш, глядач задоволений, має змогу співчувати. Потім оживаєш — оплески. Та й які там ліричні сцени у фільмі? Це ж дитячий фільм. У ньому немає жодних поцілунків, а вже тим більше сцен. Моїй партнерці під час зйомок 15 років виповнилося. Між героями передбачалася така собі закоханість. Її потрібно було передавати очима. Як правило, це знімалося перебивкою: окремо моє обличчя, окремо обличчя акторки. Зовсім не обов'язково нам було тоді стояти одне навпроти одного. Сьогодні знімали мій закоханий погляд. Завтра — її. У мене були хороші вчителі: Віктор Андрієнко та Ігор Письменний. Найголовніше, коли тобі дохідливо пояснюють. Мені здається, вони зуміли витягнути з мене те, що їм було потрібно. 

— А як ваша дружина відреагувала на трюк, коли вас "переїжджає" вантажівка?

— Вона ж ще раніше бачила, як по мені проїхалася "Волга". Мені було сімнадцять, коли я став показувати цей номер. У нас із дружиною різниця п'ять років. Вона побувала на одному з перших моїх виступів, мені тоді було 18, а їй — 13. Але на той час ми ще не були знайомі. 

— Вона знову прийшла в цирк?

— Ні, це я прийшов до неї в кафе. Вона з сусіднього села. У нашому селищі був технікум. І вона туди вступила. І відразу влаштувалася на роботу до мого товариша в кафе. Там ми й познайомилися... Дружина часто із мною їздить на гастролі. Намагаємося бути разом. 

— І все-таки, скільки дублів знадобилося у фільмі, коли вас "переїжджала" ця сама вантажівка?

— Здається, їх було близько чотирнадцяти. Там був момент, коли вона починає рухатися. Вона мала наїжджати на мене з трампліна. Трамплін саме тоді зламався. Водій розгубився. Я йому показую, мовляв, давай, давай. І цей дубль, коли в нього помітний переляк на обличчі, і ввійшов у фільм. 

Взагалі, 15 дублів на трюки — звичайна річ., Коли знімався фільм, американці запитували в нашого продюсера, скільки дублів іде на трюки. Він відповів: "10—15". Вони здивувалися: "Коли ми знімали з Майклом Тайсоном, робили по 30". 

— Кажуть, коли на вас розбивали 350-кілограмову плиту, дружина ледь не плакала...

— Вона завжди переживає. Але вона й не таке бачила. 

— А що треба робити, коли на тобі лежить така плита: розслабитися чи напружитися?

— Напружитися. 

— Із чим пов'язані ваші головні очікування у зв'язку з прем'єрою "Івана Сили"? 

— Звісно, хочу, щоб цей фільм здобув визнання. Щоб якомога більше людей дізналися про Івана Фірцака й перейнялися його дивною долею.

ДЕТАЛІ. До видатних рекордів Дмитра Халаджі належать: 1) підняття каменя вагою 152 кг однією рукою (це побило рекорд давньогрецького атлета Бібона); 2) викручування двох гир вагою 50,5 кг та 40,5 кг в одній руці; 3) "чортова кузня": це коли силача укладають на цвяхи, зверху на нього кладуть три плити загальною вагою 700 кг, які розбивають кувалдами. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.82
EUR 27.27