УНОЧІ ПІСЛЯ «АНТРОПОЛОГІЇ» ЗІ «ЩАСЛИВЧИКОМ»

Глядач сам вибирає пріоритети, вишукуючи на численних телеканалах близькі своєму серцю й розуму програми, визначаючи кумира серед ведучих. Багатостраждальний НТВ — один із найпопулярніших каналів, а Дмитро Дібров, мабуть, найбільш рейтинговий ведучий. Він, міняючи імідж, але не змінюючи себе, із однаковою органічністю визначає обличчя «народно-інтелектуального» «О, щасливчика» і популярно-елітарної «Антропології». Він скрізь у центрі подій, і важко сказати, коли і як ця людина все встигає. Для багатьох він — стереотип сучасного телеоракула, не менша кількість глядачів не прощає йому недоброї іронічності щодо себе і до своїх візаві. Але всі чекають появи Діброва на екрані. Звістка про те, що «О, щасливчик» покидає НТВ і переходить на ОРТ, де програму його вестиме новий ведучий, для багатьох щось на кшталт нейтронного вибуху.

— Дімо, мені, щоб розмовляти з людиною або робити з нею матеріал, потрібно її любити. Давно спостерігаю за тим, як ви працюєте. У вас дещо інший метод, ви дізнаєтеся про людину досить багато, але готові її не те щоб розкласти по поличках перед глядачем, але поставити в складні ситуації. Чому? І чи маю я рацію?

— У мене склалося інше враження про мій творчий метод: це фрагмент джазу. Дійшов такого висновку: герой мого ток-шоу — глядач по той бік екрану. Єдине, що я роблю з 13 березня 1993 року, коли вийшов у прямий ефір не будучи ведучим, а лише головним режисером четвертого каналу «Останкіно», уявляю себе сидячим перед телевізором і, мені здається, бачу, що зараз мені тодішньому хотілося б побачити. Коли відчуваю, що потрібна провокація, прямо прошу кореспондентів по той бік телефонного дроту.

— З усього, що ви робите, мені по духу ближча за все «Антропологія». Як вона з’явилася, чия ідея?

— Спочатку я сидів в ефірі з телефоном. Це було нове для того часу, а потім відчув: гроші і слава, які раптово звалилися на мене, передчасні. Хоча ніколи людина не буває готовою до грошей і слави. Вони приходять кілька разів за життя, хвилеподібно. Ти можеш як завгодно готуватися, усе своє життя, але коли це приходить — шок. Тоді подумав, щоб зберегтися, треба піти з кадру. Я ще й режисер, тож це не було важко. Зробив власну телекомпанію із Сергієм Лиссовським, вона називалася «Свіжий вітер», глядач з інтересом ставився до цих експериментів. Потім прийшло рішення повернутися в кадр. Але для цього потрібно було мати якусь конструктивну ідею програми. З 1994-го шоу розплодилося безліч. Жанр себе зживає, а це неправильно. Я взяв на той час найбільш нікудишній канал, що складався лише з магазинів на канапі, де рекламували «на тобі, небоже, що мені негоже». Кажу: «Хочете, попрацюю у вас?» Вони відповідають: «Працюватимеш щоночі, скільки тобі грошей треба?» — «Не треба грошей, безплатно». Я тоді був креативним продюсером ранкового мовлення на першому каналі, тож у грошах не було потреби. Студія була жахлива, камери, куплені ще до Олімпіади-80. Сиділи з продюсером, дивилися, прибрали колір, поставили жовтий папірець впоперек телефона, щоб було відчуття добровільного вибору.

— Мені здавалося, що цей стиль йде від сучасної чорно-білої поліграфії.

— Тепер можна так сказати, а тоді рішення знаходили інтуїтивно. Так ми вийшли в ефір. Потім нас запросило НТВ. Рік працював, а потім нарешті знайшли можливість зробити «Антропологію». Це моя гордість, тут усе зробив я, за винятком чудових стільців і заставки.

— Не думаю, що ви це робите один. Як готується програма, яка у вас команда?

— Це люди, яких я знаю десять років. У нас немає світоглядних різночитань, вони самі знають, хто швидше за все нам підійде, хто ні. Бува, сам запрошую того, хто мені трапився на життєвому шляху. Пам’ятаю штуки три «замовлень». Одне оплатили через економічну дирекцію НТВ. Інше просто підтримувало НТВ-ешний серіал, що мав вийти в ефір.

Політики хочуть у «Антропологію», бо в мене не тільки рейтинг, а й головна складова, якої немає в деяких колег, — довіра глядацької аудиторії. Аналітики це говорять.

— А як політики витримували прямий ефір?

— Витримували. Усі чудово знають, що я не лаятимусь. На відміну від більшості журналістів сьогодні я не заробляю на життя, виставляючи слабкості людські на осуд громадськості. У мене інше завдання. Підбадьорити мого глядача, показати — є ще й сильні сторони особистості. До мене часто підходять і кажуть: «Послухайте, є неймовірний віолончеліст у Кишиневі, геніальний письменник у Ростові-на-Дону». Не підходьте до мене з цим, нехай ваш віолончеліст і ваш письменник неймовірними лабіринтами доберуться до мене не через вас, а через свою віолончель, свою літературу. Виникає запитання: а як же з місіонерською роллю? Адже ми розуміємо і страшенно пишаємося тим, що сьогодні багатьом-багатьом співакам, музикантам, літераторам, поетам, мислителям дали можливість виступити по телевізору. Ми не взяли ні з кого жодної копійки. Не буває так, щоб доля не відкрила лабіринти, якими йдуть до слави, успіху. Якщо досі хтось іще не відкритий, значить він поки цього не заслужив. Ще не досяг якості.

— Дімо, що за метушня навколо «О, щасливчик»?

— «О, щасливчик» — дорога іграшка. Не наша провина, що НТВ поставлено з політичних причин у неймовірні економічні умови. Природно, заборгованість сягнула катастрофічних розмірів перед програмою «О, щасливчик». Довелося продюсеру прийняти непросте для нього рішення, бо він чесна людина і розуміє, що свобода слова, та й узагалі моральний клімат у країні багато в чому залежить від долі НТВ — останнього форпосту незалежності. Я не кажу — опозиційного. Ніхто не опозиційний до Кремля доти, доки Кремль не відкрито більшовицький. З’ясувалося, що легше країною управляти більшовицькими методами, але розплачуватися доводиться вкрай важким кліматом у колективі, у країні. Я не хотів би повернутися в моє покручено-поламане більшовиками дитинство. Хочу сказати, що ні ковбасою, ні ікрою воно не вимірювалося. Пам’ятаю, хоч би куди ходив — у лікарню, поліклініку, дитячий сад, школу — неймовірно сіро-зелена, жахлива фарба покривала панелі в цих дитячих установах. Я пам’ятаю кошмарні сірі шкільні форми. Хто це вигадав?! Пам’ятаю, як завуч мене виставляла на сміх перед дівчатами, чия думка була мені не байдужою, лише за те, що я сказав, що не підстригатимусь, хочу бути бітлом. Ну, гаразд, завуч. Йшов час, але ви не уявляєте, що мені влаштували тільки за те, що я випустив стінгазету, присвячену Фрейду. Що тут такого? Мені не хотілося б до цього повернутися.

Продюсер теж прекрасно розуміє, що канал спрямований на людей мислячих. На мій погляд, телебачення — це взагалі не засіб масової інформації, це форма життя, живильне середовище самосвідомості нації. Раніше була література, нині телебачення. Коротше, «Щасливчик» перекупило ОРТ. Мені запропонували помізкувати над переходом. Побалакав із керівництвом ОРТ, послухав, що вони пропонують, і вирішив, що втрачаю в грошах, зате виграю морально, я — не зрадник. Мені дуже шкода «О, щасливчика» — це проект, який буває раз у житті. Може, я роблю велику дурницю у фаховому плані і потім стану каятися. У людському плані — ніколи. Така ситуація.

— Наш час у принципі не припускає можливості бути енциклопедистами. Люди, із якими спілкуєтеся в живому ефірі, — письменники й музиканти різного рівня і найрізноманітніших напрямів, нові філософи й ізотерики. Така всеїдність, при тому, що ТБ — рентген. Як ви знаходите вихід із цього становища?

— І не знаю, чи виходжу я з нього... По-моєму, всім очевидно, що я ні на чому не розуміюся, нічого не знаю, сам довіряюся першоджерелам. Зате не прикидаюся тим, чим не є. Завжди уявляю свою маму і думаю, що їй було б цікаво запитати, наприклад, в Улицької. Ну ясно, можна запитати все, що стосується лабораторії романістів. Але хіба це буде цікаво мамі? Ні. А ось про життя, яким його бачить письменник, — це, напевно, джерело цікавості простої людини. Тільки глядачу не дано дійти несподіваних підказок, несподіваних рішень, а письменнику дано. Тож чільним є вже лише глядацький курсор. Мене зовсім не хвилює власний образ. Я не літературознавець і не музикознавець. Не відрізню джазової функції від рокової, не знаю, що таке понижений дев’ятий ступінь у мінорі. І не бачу в цьому нічого осудного. Часто глядач у звичайному житті соромиться, що так і не став джазменом, кінематографістом, а продовжує працювати табельником. То я йому хочу показати, щоб він цього не соромився зовсім. Не обов’язково все знати, щоб оцінити естетичне явище в музиці, літературі або живопису. Людині цікава лише вона сама. І тут немає жодних ганебних для неї обставин. Я все роблю для того, щоб інтерес до неї самої був задоволений за допомогою тих людей, кого вона вважає легендою. Якщо раптом з’ясовується, що для цієї мети потрібно все ж щось почитати, я почитаю, але не більше за нього, глядача. Цікаво, що найбільш систематично освічені, із ким мені довелося побачитися, будь то академік чи інтелектуал, прекрасно розуміли, поглиблюючись у знання, як мало вони освічені. Соромно, на мій погляд, хизуватися парою-трійкою прочитаних товстих видань, кожне з яких здатне навіяти смертельну нудьгу на будь-кого, хто їх читає.

— Ви сказали, що кожній людині цікава лише вона сама, ви цікаві собі?

— Мені в собі подобається, що я ніколи не задоволений собою. Намагаюся бути увесь час у русі. Якщо не піду зараз, негайно на якийсь захід, концерт, думаю, чого сиджу. Щоправда, є Інтернет, який створює видимість руху. Сиджу, спілкуюся з населенням мого сайту «Антропологія». Щосекунди маю щось робити. Я відрізняюся від чоловіків мого дитинства, із нависаючим над трикотажними штанями пузом. Хоча не даю піонерської клятви, що таким не буду, лише сподіваюся, що цього не станеться. Я в змозі захоплюватися. І не бачу нічого в цьому принизливого. Але я здатний на сентиментальності, дурощі, ніякого прагматизму.

— Є таке поняття — криза середнього віку. Ви її відчуваєте?

— Якщо я правильно розумію, то це невідповідність того, що ти хотів би бачити у своєму житті, коли тобі було 20, і того, що ти насправді собою представляєш у 40. У мене такого, на щастя, не сталося. Все вчасно прийшло, хоча мені не доводилося «перестрибувати», життя змусило пройти чесно всі сходинки. У 33, як по команді, отримав від життя все, про що варто лише мріяти. Безмірно вдячний долі. Я не вважаю себе ні видатним художником, ні видатним музикантом, ні видатним спортсменом, письменником. Я саме той, хто є. Хочу сподіватися, що мої телевізійні роботи різняться від інших. Цим невимовно пишаюся. Мої роботи я із захватом показав би собі 17-річному, це саме те, що я й хотів.

— Людина сама робить долю, чи доля керує нею?

— Людина робить. Ніхто на світі не може нас змусити робити те, чого ми не хочемо, і ніхто і ніщо не може завадити нам робити те, що ми захочемо. Я маю жити відповідно до мрії, а не відповідно до прагматики. Треба, заплющивши очі, прямо крізь усі перешкоди йти до мрії. Якщо цього із собою не зробити, нічого не відбудеться. Мені, може, не з руки все це говорити, але я так живу.

— Чи є у вашому житті якась альтернатива телебаченню?

— Ну, я не знаю. Боюся, що все ж тільки телебачення. Я нічого іншого не любив і нічого іншого немає в моєму духовному житті. Телебачення для мене — усе життя. Це було єдине джерело свіжої аналітичної інформації в дитинстві, у юності. Знав, що працюватиму на телебаченні. У моєму випадку ми маємо справу з дуже цілісною долею, будь-яке моє рішення лише тим визначається, наближає воно мене до телебачення чи ні. І нічого іншого не хочу і не знаю. Хоча пописую пісні, котрі навіть іноді називають непоганими. Навіть просять дати поспівати у концерті. Звісно, граюся літературними експериментами, деякі мені подобаються. Але все це — плід грайливого розуму. Покликання моє — телебачення. Якщо буде в країні хоч один телевізійний приймач, значить буде хоч одна вежа, і я переступлю поріг цієї однієї телестудії, але не займуся іншим. У ролі ведучого, режисера, оператора, комп’ютерного дизайнера. Все одно ким працювати на телебаченні. Я вісім професій поміняв. І в кожній став не останнім спеціалістом. Кожен незадоволений своїм нинішнім станом, зате будь-хто задоволений своїм розумом. Але я й розумом своїм незадоволений. Я дуже незадоволений усім тим, на що тисне сила земного тяжіння.