Він розгадав знак нескінченності

Олег Вергеліс 11 листопада, 22:02
худ_1

Читайте також

У новому столичному просторі ART UKRAINE GALLERY відкрилася виставка модного художника Степана Рябченка 

Його пости в соцмережах активно лайкають такі принципові люди, як Ігор Абрамович та Наталя Заболотна. А його самого, одесита Степана, окремі арт-теоретики навпростець зараховують до художників майбутнього. Бо, в певному сенсі, він і сам так живе — у цікавому віртуальному майбутньому. Плекає там дивні сорти медоносних рослин, будує стильні й загадкові міста, дружить і воює з деякими матеріалізованими комп'ютерними вірусами. Він такий. 

Ще влітку, під час ще одного з одеських фестивалів, театральний режисер Ваня Уривський затягнув мене буквально за руку в один із тамтешніх напівпідвальних хай-текових арт-просторів (десь у районі Дерибасівської). Зі словами: "Це крутий художник! Він робитиме сценографію для "Принцеси Турандот" у театрі імені В.Василька". 

Гаразд, думаю, якщо вже сучасні художники цікавляться творчістю напівзабутого Карло Гоцці, значить, треба йти. 

Людині, зануреній переважно в український театр і менш обізнаній в інтригах-розкладах вітчизняних арт-реалій, ця хайтекова виставка Степана Р. — різонула око (у позитивному сенсі), запалила уяву. 

І в різних сенсах нетиповий український художник разом зі своїми дивними творіннями якось умить постав перед очима. Відразу стало зрозуміло: цей — не з утрамбованих напівкорупційних арт-тусовок, не зі скажених самопіарників-мазил. 

Цей, звісно ж, розумніший, тонший, більш вибірковий, талановитіший. У чомусь навіть більш витончений у різних художніх своїх посиланнях, сигналах та інших проявах. 

Можливо, він і не перший, та вже достеменно не останній із тих, хто сів в актуальний поїзд, що відчалив від такої собі традиційної арт-платформи й помчав із Одеси-мами прямо в якусь віртуальну реальність-неминучість-нескінченність. 

Якщо для одних художників віртуальний світ став засобом і простором суто "техногенного" самовираження, для цього (нашого) такий світ — світ заради світу, нічия земля, солодкий сон, що породжує то красу, то жахіття, політ джмеля над гніздом зозулі, радари, що рожевіють у непорушному зеленому океані. 

У різних його картинах (виконаних віртуальним пензлем) — комп'ютерна чуттєвість і подвійне дно, потрійна обманка й топографічна пастка для віртуала-наїва. 

Свої роботи, живописні й архітектурні цикли, він не буквально малює на комп'ютері (тепер кожен "чайник" щось зметикує у віртуалі). Цей одеський художник, використовуючи технологію Lightbox (та інші), створює на моніторі, як та Джоан Роулінг, якийсь свій системний Всесвіт. 

Як відомо, в Роулінг є строго продуманий всесвіт Гаррі Поттера: з усіма його відгалуженнями та пригодами. У Степана з Одеси (не для порівняння з англійською леді) — прорахований Всесвіт його художніх міражів, розумно обрамлений його ж умілою мишкою. 

От уже справді, небагатьом досі спадало на думку не те щоб візуалізувати, а буквально оживити на віртполотнах веселу компанію підлих комп'ютерних вірусів. Наших всюдисущих безжурних ворогів. Цей художник у своїй спеціальній серії, створеній раніше, вирішив подружитися з ними, знайшов для окремих взірцево-показові імена (Chameleon або Mellissa), придумав деяким біографії, що легко зчитуються. 

Він хоче розгадати їхню й нашу сутність. Він хоче розгадати знак нескінченності, захований у мнимому й справжньому, в реальному й віртуальному. 

Один із його яскраво живописних проектів — Honey Plant — очей зачарування: аналог саду нетутешнього, антитеза "вишневому саду". Тому що в його примарному саду виростають дивовижні рослини небаченої краси. І його ж віртуальний пензель ніжний і трепетний до новонароджених пелюсток та стеблинок: сам придумав, сам посадив, сам поливає. 

Наприклад, той-таки рожевий Радар, як стверджує художник, "украй рідкісний різновид медоносного сімейства. Донедавна вважалося, що він зник з віртуальної природи. Особливість Радара — накопичення позитивної енергії й випромінювання її на навколишніх істот, часто психологічно пригнічених, нервових чи взагалі схильних до зневіри…"

Останнє — не про нас, помірних оптимістів. А ось, наприклад, у тому ж його вічному саду — розпрямив стовбур вигадливий Зеленоступ деревоподібний. Художник любовно називає його "Натураліст на прогулянці". Одне слово, це — зелена отруйна підозріла зараза, покрита зеленими пухирцями. Вона різко реагує на довколишню екологію: якщо хороша рослина марніє — цей Зеленоступ щулиться (в'яне), а коли щось хороше квітуче раптом народиться, цей-таки Зеленоступ — цвіте й пахне, як травневий наречений. 

Мабуть, одна з найбільш цінованих мною його віртуальних витівок (у тому ж саду Honey Plant) — подоба Ноєвого ковчега. Морська віртуальна гладінь на цій вірткартині переливається кольорами нервового неба і гнилих водоростей. А сам ковчег, ніби квітка-пелюстка, впевнено задерши гордий ніс, пливе собі й пливе — прямо по курсу. Можливо, він пливе з туманної віртуальності — по нас, втоплених у реальності… 

Степан Рябченко — хороший хлопець і хороший художник із хорошої сім'ї. Його батько й дідусь — живописці-графіки. Він виховувався в одеському дворі й на хороших творчих прикладах. Вступивши до вишу (Одеської державної академії будівництва та архітектури, на спеціальність "архітектор"), він, один із небагатьох, креслив-конструював не на папері (простим олівцем, як "чайник"), а зразу відчув смак, чарівність і невичерпні можливості віртуального конструювання. Причому не окремого будинку, саду чи городу, а цілого світу. Монітор для нього — нескінченність. Біле й бездонне полотно поглинає цілком, але не повністю. Оскільки сам художник — підкреслено розумний, розумно підприємливий, а легке естетство — ще не ознака запаморочення у віртуальному вирі. 

Як архітектор він конструює й ростить не тільки сади з фірмовими, ним самим придуманими чудернацькими рослинами. Він будує "там" справжні міста. Стильні, вишукані, трохи манірні, як у знаменитого архітектора Гауді. 

У різних його циклах-проектах просвічує не тільки помірна гламурність, а й концептуальна логістика. Він завжди розуміє, на яку арт-наживку можна впіймати арт-поціновувача. Він вочевидь знає, як заплутати (а потім розплутати) творців порожнеч — різномасних арт-теоретиків. 

Останні, звісно ж, іноді від нього в захваті. Боже, який же тут простір для творення теоретичних і синтетичних порожнеч, загорнутих у целофан пафосних "ізмів". 

Вони вважають, що це вони — створюють його, нагороджуючи сконструйований світ різними теоретичними віньєтками, статуетками та іншими кондово-блудливими словосполученнями… 

Тільки інколи саме він створює їх, хитрим прижмуром збадьорюючи немічну чужу фантазію. 

Вони характеризують його мистецтво як "живопис засобами комп'ютерної графіки". А він, як лермонтовський демон, незворушно відповідає: "Я, швидше, не малюю, а проектую середовище у форматі зображення". 

Проектування середовищ — тренд і потреба розкреативленої нашої сучасності, населеної нахабними забудовниками і напханої будинками-потворами на ледь уцілілих ландшафтах мирної землі. 

Та оскільки в його творах — "земля нічия", то до неї поки що не добралася ніяка рада — ні Київська, ні Одеська. 

На своїй нічиїй землі він — цар, бог, герой і деміург. І любителі сучасного мистецтва, коли захочуть, зможуть виявити пристойну кількість цікавих споруд, уже створених ним, — саме там… 

Там, де всі ми — помалу — вже почали жити-не тужити, не змінюючи тимчасової земної прописки. 

На його нічиїй землі-воді, засіяній медоносними рослинами, немає жодного смиренного цвинтаря, там тільки вічний і радісний рай. 

Там, де навіть ідіоти з соцмереж здадуться нам не такою вже проблемою: клацнув разок — і видалив дурня зі свого містечка, і зразу стало легше дихати, оскільки екологію підтримують медоносні творіння. 

Міста й рослини художника Рябченка — в різно-чудесних його серійних міражах огорнуті й справді дивним нетутешнім повітрям. Там дихається легко й привільно. 

Здається, "ломанувся" б крізь цифрову печатку на алюмінії — і пожив би там якомога довше, поруч із нешкідливими вірусами, медоносними рослинами та іншими чудасіями. 

Ще влітку попросив його: мовляв, скину через FB запитання, а ти дай на них коротенькі відповіді, а то ніколи розшифровувати. Минуло три місяці, відповідає: "Не те що б не хочу відповідати, а інколи навіть не знаю, що. Можливо, збоку відповідь знайдеться змістовніша?" 

Саме з цим проблем немає, відповімо — хоч за Трампа. І як міні-бонус до його теперішньої київської виставки деякі запитання та деякі відповіді (замість нього). 

— Відомий поет стверджував, що мета творчості — самовіддача. У чому така мета для тебе? 

У тому, щоб відчути самовіддачу інших. Тих, хто заходить у мій світ. І, розчиняючись там, почувається легко, комфортно й безтурботно. У кожному разі, там безтурботніше, ніж тут. 

— Що первинне у твоїх підступах до тих чи інших арт-сюжетів: імпульс, логіка, сон, ява, приховані підсвідомі пороки, явні чесноти? 

Імпульс, логіка, сон, ява. І підсвідома чеснота.

— Людині властиво не вірити в те, що немає ні раю, ні пекла (у таке не вірили, наприклад, деякі герої Достоєвського), а ось сучасник, на твій погляд, уже остаточно увірував, що найсправжніша реальність — віртуальна, де він постійно живе в обнімку з гаджетом? 

Там можна робити все, що хочеш. Там немає ідіотів-політиків і нещасних співвітчизників із кравчучками, низькими зарплатами чи обрізами. Там немає людей із порожніми й сумними очима. І там можна моделювати життя таким, яким воно тобі
здається-бачиться. Загалом, там можна забутися і сховатися. Зокрема й від себе. 

— Одні кажуть, що головна хвороба наших днів — цинізм. Інші — ідіотизм. Який діагноз цьому часові поставив би ти? 

Можливо, ідіотичний цинізм? А, можливо — технологічний романтизм? І те, і друге — симптоматичне. 

— Яку найдурнішу рецензію ти прочитав на свої роботи-виставки? Не цитата, а суть. 

Якщо хвалять, — приємно. Якщо кажуть "дуже гарно" — теж цікаво. 

— Мішель Монтень сказав, що найкращий спосіб щось запам'ятати — постаратися про це забути. Про що б ти хотів забути назавжди? І про що постійно доводиться пам'ятати? 

Наступне запитання!

— Ти — архітектор. Проектуєш віртуальні будинки й міста. Яким, на твій погляд, могло би бути ідеальне місто, в якому погодився б пожити навіть я? 

Це було б якесь інше, "золоте" місто, відмінне від наших реальних, земних. Це місто, де життя вічне й нескінченне, звичайне маленьке містечко, в якому ніколи не розлучаються близькі люди. 

 

Із досьє. Одеському художникові Степану Рябченку — 29. Різні його роботи виставлялися у престижній лондонській галереї сучасного мистецтва Saatchi Gallery, Музеї сучасного мистецтва у Братиславі, Нью-Йорку, Москві, Відні, Вільнюсі та інших містах. Степан — номінант премії PinchukАrtСentre і лауреат міжнародного фестивалю сучасної скульптури Kyiv Sculpture Project. Торік Forbes включив його в рейтинг найуспішніших молодих українців.

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
Реклама
Останні новини
USD 26.13
EUR 27.96