Віртуальний музей Шевченка. Бути!

№9_21

Читайте також

 До 200-річчя Кобзаря — а цю дати святкуватиме через рік увесь світ — Національний музей Тараса Шевченка в Києві розробляє декілька просвітницьких проектів. Серед них "Віртуальний музей", цикл аудіопрограм (за творами Шевченка), а також нові експозиції, наукові дослідження, співпраця з міжнародними інституціями. Втім, директор київського музею Шевченка Дмитро Стус зауважує: "На превеликий жаль, стіни нашого музею хворі! І фактично цей рік піде на ремонт, на переобладнання, хоча під час ремонту музей функціонуватиме. Адже саме сьогодні музей повинен постійно трансформуватися, брати на себе функцію культурно-просвітницького центру". 

Після ремонту — відкриють кімнату, присвячену меценатам Терещенкам. Є плани розгорнути тему Кирило-Мефодіївського братства і "Книг буття українського народу", з яких почалась історія модерної української нації. 

— Музей Шевченка повинен зберігати матеріальну історію, — каже Дмитро Стус. — І, можливо, після ремонту в нас з'явиться можливість купити якісь експонати, пов'язані з ім'ям Костомарова, Куліша, Гулака… Шевченко більший, ніж усі наші уявлення про нього… 

— Пане Дмитре, нещодавно ви анонсували проект "Віртуальний музей Шевченка". Розкажіть детальніше про це. Які документи можна буде побачити в Мережі? 

— Проект ми розпочали разом із компанією ЕЛАУ. Вважаю, що весь Шевченко має бути доступний українцям у всьому світі. Хочемо викласти всю шевченкіану у віртуальний простір, щоб кожен мешканець навіть маленьких містечок України, зайшовши на сайт, міг із нею ознайомитися. Плануємо до 200-річчя Шевченка відкрити цей віртуальний музей. Звісно, є технічні й фінансові складнощі, але рухаємось уперед. 

Спільно з фондом "Відродження" запускаємо проект "Енциклопедія музею Шевченка". Знаю, що протягом 10 років створювали енциклопедію Шевченка. Вийшло два томи, а ви їх бачили? Вони вийшли обмеженим накладом, який вкрай повільно розходиться навіть по бібліотеках. 

Тому беремо давні статті наших науковців і хочемо створити україноцентричну шевченкіану. Але долучатися можуть і молоді люди зі своїми розвідками. Ця віртуальна енциклопедія буде головним джерелом, з якого молодь братиме інформацію. Знаю напевне, що сьогоднішня молодь не піде до наукової бібліотеки, наприклад, у центрі Вінниці. А зайде в Інтернет, натисне кнопочку і дізнається щось цікаве для себе про Шевченка з коментарів, скажімо, Сергія Єфремова. Чи, скачавши статті Івана Дзюби, Григорія Грабовича, інших шевченкознавців, матиме різні погляди на ту чи іншу проблему. Все це має робитися на базі музею, для цього в указі президента задекларовано програму "Шевченків дім". 

До речі, до 200-річчя ми нарешті приведемо в належний стан і головну споруду, і наші філії — Літературно-меморіальні будинки-музеї "Хата на Пріорці" та "Козине болото" (пров. Шевченка, 8а). 

Адже будиночок в колишній місцевості Козине болото є пам'яткою історії, бо він єдиний у Києві зразок типової забудови нашого міста в середині XIX ст. Лише завдяки імені Шевченка будиночок зберігся. Коли ж говорити про "Хату на Пріорці", то це хата, де востаннє був Шевченко, де залишилося кілька автентичних стін, дощок, перекриттів, — зразок того, як у той час жили люди на Куренівці. Ми, українці, такі багаті і так себе не любимо, що начисто витираємо пам'ять про вчорашній день. А іноземцям цікаво. Тож якщо не хочемо для себе — збережемо бодай для них… 

— Є і така думка… Мовляв, в Україні забагато шевченківських музеїв, бо цінних
експонатів там обмаль. Ви прибічник певної музейної "централізації"? Чи все треба лишити як є? 

— Колись в одному інтерв'ю Андрій Бондар сказав: "Чого ходити в музей Шевченка. Там що — нова експозиція?". Я його на 100 відсотків розумію. Адже Шевченко у свідомості більшості асоціюється з традиційним образом культури. Тому й працюємо над тим, щоб потихеньку щось змінювати. Щоб люди хотіли повернутися до музею ще й ще. 

Зрушенням вважаю також те, що до музею пішов російськомовний відвідувач. Шевченка не треба герметизувати лише в своїй культурі, а, навпаки, відкривати назовні. Сьогодні ми багато говоримо про інтеграцію України… Але, проїхавши Європою, — хто в тій Європі знає, що таке Україна? В технічній галузі прогресу немає, про соціалку взагалі не говоримо. Нас знають лише по наших заробітчанах… І з їхньої кількості можуть судити, що людей в країні багато, і люди це здебільшого бідні… Тож можемо стати цікаві світові лише через свої культурні досягнення, через Шевченка. І принаймні англійська й російська мови мусять допомогти нам у цьому. До речі, на цих мовах у музеї вже працюють аудіогіди.

— А що думаєте про оновлений музейний комплекс Шевченка у Каневі? 

— Мені там дуже подобається. Це музей нового типу. Там, може, не так багато оригінальних експонатів, є тільки декілька артефактів, пов'язаних із похованням Шевченка плюс посмертна маска. Але Лариса Скорик хотіла зробити просторе світле місце, де буде видно велич Шевченка і куди приходитимуть люди, щоб йому вклонитися. Як на мене, їй вдалося подолати певну провінційність попередньої експозиції. А ця експозиція визнана в Європі як одна з кращих. Хоча в Україні її лаяли. Я був у Каневі в 2012-му разів десять. Тепер по-доброму заздрю, наскільки там усе продумано з точки зору функціональності. Та й люди туди йдуть із задоволенням. 

— Які першочергові наукові напрями сьогодні розробляє музей під вашим керівництвом? Які сторінки життя і творчості Тараса Шевченка, на ваш погляд, іще недостатньо вивчені і потребують більшої уваги дослідників?

— Взагалі проблема будь-якого класичного письменника і автора — це ілюзія, що всі про нього все знають. Після школи ми виходимо з певними стереотипами й кліше. Тобто не бачимо людини у всій її складності. А бачимо лише міфологізований образ, який був би добрий для доби романтики, але не зовсім сприйнятливий для людини, яка виховувалась у Києві. 

Важливо наголошувати на пітерському періоді життя Шевченка. На його пізній творчості — Шевченко-художник, Шевченко-денді, Шевченко-мислитель. Саме тоді поет звертається до Біблії. Бо перед ним стоїть непростий вибір. Уявіть, що в людини було все для успішної життєвої стратегії. І ця людина всім жертвує, аби долучитися до невідомої гри — писати мовою, яка не має навіть своєї друкованої абетки, не має читачів. Мовою, яка, по суті, не має літератури. 

До Шевченка було лише кілька спроб харківської школи поетів-романтиків трансформувати фольклор у літературу. Шевченко ж створює свій материк, закладає основи літератури. Але він мусить принести в жертву себе як художника. Вибір непростий — або їхати на царську стипендію в Італію… І ти все маєш! Або їхати в мальовничу Україну на сумнівні гроші… І тільки уявити, що людина видає у франкомовному Санкт-Петербурзі вісім українських віршів, які ввійшли в той перший "Кобзар". Збірка коштує один рубль сріблом і продається за два тижні. І за ці два тижні вісім віршів відбивають половину суми, за яку поета було викуплено з кріпацтва. 

Перед Шевченком стояли ті самі виклики, що й перед нами нинішніми. На Шевченкові можна, як каже Кость Москалець, "кшталтувати себе", тобто формувати себе. В школі про це не говорять. 

На кожному етапі змінюється сприйняття тієї чи іншої постаті. Тому треба допомогти кожному поколінню знайти свій шлях — до Шевченка, до Стуса, до Франка, до Лесі Українки. Шевченко не може існувати у вакуумі — без Кирило-Мефодіївського братства, без Лєскова… 

— Кого сьогодні можете назвати серед найбільш серйозних і талановитих дослідників життя і творчості Шевченка? 

— Це Іван Михайлович Дзюба, Юрій Барабаш із Москви. Дуже мені подобається, як працює Леся Генералюк і наукові співробітники нашого музею. Музей збирає фактаж — певною мірою чорнова робота. Він справді нині колосальний. Коли прийшов на посаду директора, то запросив кількох людей, які формують основу музейного менеджменту… Бо саме цього музею дуже бракує. Головне — знайти підхід, як цей фактаж зробити доступним для відвідувача музею. Адже матеріал не передбачає легкого сприйняття, легкого читання. Це просто голі факти, з яких може виростати теорія. 

— Якщо порівнювати творчі всесвіти Шевченка і Василя Стуса, вашого батька, що бачите в них спільного? 

— Думаю, найбільше в них спільного у творчій біографії. В обох була можливість стати успішними, і обидва обрали дуже невдячний шлях. Шлях… не скажу — служіння своєму народові, це щось інше. Для них було важливо зберегти вірність материнській правді, материнській традиції, материнській мові. Бо і в часи Тараса Шевченка, і в часи Василя Стуса до малоросів ставилися зверхньо — і поляки, і угорці, і росіяни. А Шевченко і Стус ніби підтримували уявлення про український характер — мовляв, цим можна пишатися. Ці постаті стали носіями достоїнства народу, якого нам часом бракує, коли, приміром, приходимо найматися на роботу, приїжджаємо в чужу країну. Саме в цьому вбачаю їхню найбільшу загадку і найбільшу спільність. Бо художні коди поетів — різні. Шевченко переплавляв фольклор у літературні образи, Стус же йшов далі — він шукав виходи на архетипи, ускладнення, герметизм… Стус відкритий більше для мислителів, для людей, які вміють читати "кшталтовану" складну поезію. Листи Василя Стуса теж читаються не як листи, а як філософські роздуми з надбуття людини в цьому світі. 

Але в обох митців була усвідомлена потреба підтримувати своїм прикладом, своїм життям гордість за те, що ти українець. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • ГРИГОРИЙ КІСИЛЬ 10 марта, 20:05 ПОКА ОНИ РАЗРАБАТЫВАЮТ- Я УЖЕ ДАВНО ВЫЛОЖИЛ В СЕТЬ 14 ЧАСОВ УНИКАЛЬНЫХ ЗВУКОЗАПИСЕЙ...БЕСПЛАТНО - А НЕ ЗА 25 ГРИВЕН.... ЗА 45 МИНУТ....КАКК В МУЗЕЕ.. Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 24.79
EUR 27.22