Вітер шумить на Платформі

ветер

Читайте також

Анонсуючи одну зі своїх ГогольFestівських прем'єр — кінетичну виставу "...але вітер...", — Влад Троїцький сказав, що буде так красиво, аж до перехоплення подиху. Не обдурив. Минув час, а вистава не відпускає. Її образи, кінематографічна картинка, шелестіння п'ятдесяти вентиляторів, бунінський "легкий подих" — тримають у полоні, стоять перед очима й навіюють "сон золотий" про театр.

Як увесь фестиваль зі своїм притчевим підгрунтям про сучасний Вавилон, так і вистава "…але вітер" — притча. Про життя, любов, розлуки, війну, горе і все ж таки — знову життя. 

Відверто просте сценографічне рішення (художник Олена Овраменко) стає стрижнем вистави: сотні метрів напрочуд тонкого поліетилену та вентилятори різних конфігурацій — народжують образ і персонажа — вітер. Красиво — неймовірно! Зчитується легко і багатосмислово. Наочна демонстрація терміну "функціональна сценографія".

Безсловесна розповідь, світлові та звукові акценти, ледь проступаючі кольори, невагомість людей-акторів кожному з глядачів, присутніх у залі, навіяли щось своє. Так, що інколи навіть і словами не описати. 

Мені, наприклад, згадувалися вистави Роберта Стуруа, картини Чюрльоніса, фільми Тарковського. Хоча у виставі не було цитат. Просто емоційно, якоюсь підкірковою пам'яттю образи цих великих поставали саме під час плину вистави. Саме плину, адже цей вітер заполонив собою весь простір, і глядач як зачарований сидів і слухав його. Тому що саме вітер, за Троїцьким, заповнює порожнечу світу від самого початку його існування, і саме вітер рухає долями людей у цьому світі.

Живий звук барабанів (звісно, крім шерхоту вітру) Андрія Надольського розкладав виставу на такти, маленькі коди і великі смисли. А фоновий автентичний український спів (Марічка Штирбулова) — мабуть, єдине, що видавало українське походження вистави.

Троїцький продовжує свої експерименти з простором і способом його заповнення. Модний mapping, без якого вже не обходиться жоден актуальний арт-проект, і тут вигідно й смислово виправдано працює на експортність вистави. 

Отже, "… але вітер" однозначно матиме успіх на Заході. Виставу зроблено настільки універсальною й водночас сучасною мовою, що її зрозуміють у будь-якій точці земної кулі. Хоча Троїцький зробив навіть не виставу, а ескіз, який коштуватиме дорожче, ніж велике масштабне полотно олією.

До речі, теми війни, втрати, самотності, суму, трагічності нашого сьогодення — вперше за два з половиною роки війни показані так щемливо, так скупо, а не транспарантно-заполітизовано, і так дохідливо у сучасному мистецькому творі. Один, майже фінальний, епізод вистави так і проситься на відеоплівку: коли mappingові хрести наступають на глядача, а безсловесні актори відпускають у зал маленькі шматочки плівки — ніби душі померлих, і вони летять на глядача, такі невагомі, беззахисні… А потім усі вентилятори вимикаються, і вітер щезає, повітря стає статичним, життя завмирає… Але у виставі недарма дві жінки та один чоловік (молоді актори Ольга Пінаєва, Катерина Лукашева і Микита Скоморохов). Адже життя має продовжуватися заради майбутнього, заради дітей. У виставі — заради маленького опецькуватого вентилятора, що його мама вмикає, і він починає дихати, жити. "… але вітер".

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.10
EUR 28.01