Юрій Макаров: «НАСТАВ ЧАС ЗАЙНЯТИСЯ ВЛАСНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯМ»

Ганна Соболевська 7 липня 2000, 00:00

Читайте також

Улітку на ТБ — штиль. Закінчується сезон, на каналах — час відпусток. Але не варто думати, що телевізійники лише відпочивають від трудів праведних. Більшою мірою вони накопичують сили, щоб восени у всеозброєнні розпочати новий сезон. Про підсумки минулого і планах на майбутнє я вирішила поговорити з відомим тележурналістом, автором і ведучим програми «Телеманія» Юрієм МАКАРОВИМ, який до того ж є головним редактором каналу «1+1».

— Після закінчення сезону мене турбують два почуття. З одного боку — полегшення, з іншого — занепокоєння. Завершилася безкінечна передвиборна епопея, і тепер можна зайнятися власне телебаченням. З’явилася нарешті Нацрада. І можна розраховувати, що будуть усунуті деякі диспропорції з розподілу частот, що залишилися від минулих часів. Або, навпаки, з’явиться багато нових диспропорцій.

— Ви припускаєте, що склад Нацради викликає певне здивування і багато запитань?

— Він завжди буде викликати запитання, але особисто в мене — набагато менше, ніж попередній, що не відбувся. У всякому разі, у нас на каналі виникло відчуття нормального процесу, коли ми боремося не з обставинами, а змагаємося з конкурентами за глядача. До речі, виявилося, що в бойовій обстановці завоювати увагу телеаудиторії важче. Зараз у нас піднявся рейтинг, з’явилося більше реклами, що також добре. Певне, та модель телебачення, яку ми сповідуємо, скоріше є вірною, ніж невірною.

— В який бік, на ваш погляд, вона повинна модифікуватися?

— Візьмемо наші документальні проекти, яких на «1+1» чотири: «Версії» Ольги Герасим’юк, «Монологи» Анатолія Борсюка, «Телеманія» та епізодично програми Валерії Мірошниченко. Я вважаю, вони повинні зайняти більш гідне місце. Але, мабуть, зміняться й самі певною мірою. Це моменти взаємозалежні. Оскільки ці програми стояли в ефірній мережі пізно вночі й не могли боротися з більш рейтинговими проектами, то і ставилися до них на каналі як до проектів маргінальних. Вони були, по суті, єдиним (за винятком серйозних політичних програм і міжпрограмок) нагадуванням про те, що, крім Вокера, ми ще про щось думаємо, щось читаємо, щось нам подобається. Змінювати їх не було сенсу. Але є ж модель НТБ, де документальні проекти стоять у прайм-таймі й за сприятливих обставин б’ють однією лівою кіно на інших каналах. Це, як сказав би чукча, тенденція, однак. Тому ми вирішили всі документальні програми показувати раз на тиждень (поки) по неділях у пристойний час — у 21.00—22.00.

— Як зміняться самі програми?

— З програмами Ольги Герасим’юк усе більш-менш зрозуміло: їх можна тільки вдосконалювати, але не кардинально змінювати. Вони мають свою чітку інтонацію, подачу і, головне, героя — власне, саму Олю. Я припускаю, що комусь її програми можуть не подобатися, для когось вони занадто ускладнені за формою, але в цілому Ольга Герасим’юк, безперечно, талановитий «персонаж», що підтверджує і маса призів, зібраних нею в різних країнах.

Далі, «Монологи» Анатолія Борсюка. Передача самодостатня й у деяких своїх проявах просто дуже цікава. Але ток-шоу такого типу приречене на згасання в міру того, як ти знімаєш пінку зі знаменитостей, яких ти любиш. Далі вже з’являються не найулюбленіші або випадкові, що, природно, позначається на програмі. І отут прийшов час згадати, що Анатолій — найдосвідченіший з усіх присутніх на ТБ документалістів, в якого було безліч досягнень ще до того, як усі ми стали на ноги. Тому Анатолій за порадою Олександра Роднянського вирішив зробити крутий віраж і зайнятися кримінальними розслідуваннями. Думаю, що з його педантичністю і володінням екранними засобами це повинно бути цікаво.

Валерія Мірошниченко буде робити мінімум чотири програми про основні кінематографічні події — кінофестивалі в Каннах і Берліні, а є ще Венеція і, нарешті, «Оскар». Плюс, можливо, ще які-небудь документальні проекти — її репортерський дар гріх не поексплуатувати.

— Що нового ми можемо чекати від «Телеманії»? Чи станеться повернення до форми альманаху, в якого було чимало шанувальників?

— Я дотепер не шкодую, що він спочив у Бозі. До речі, перші випуски «Телеманії» у вигляді великих документальних проектів мали рейтинги в півтора-два рази вищі, ніж альманах. Вирішив продовжувати рухатися по історичній доріжці. Буде трохи подорожей і біографічних програм, що теж можна віднести до історичного матеріалу. Головне, що всі ці сюжети будуть так чи інакше пов’язані з Україною, навіть якщо їхня дія відбувається в Новій Гвінеї. Я не претендую на роль цивілізатора, але якщо трапляються якісь цікаві і невідомі речі, то бажано знати, навіщо ти за них берешся.

Але — по порядку. На початку сезону ми випустимо «Телеманію», присвячену п’ятиріччю каналу. Хочемо показати глядачам, що робиться за лаштунками телебачення: як клеють, монтують, як підбирають музику і т.п. Це повинно бути цікаво.

Далі. Ми працюємо над програмою, яку присвячено вбивству Столипіна. З одного боку, це не український персонаж. З іншого боку — усе відбувалося в Києві. І його вбивця Дмитро Багров — киянин, і вербували його тут, і місця усі збереглися. Є бажання зробити документальний детектив. Дотепер незрозуміло, чого, власне, хотів Багров, коли стріляв у Столипіна. Але цілком очевидно, що якби його не вбили, то Росія ще якийсь час йшла б, скажімо, більш правильним шляхом.

— І вам відразу ж нагадають відому фразу, що історія не любить умовного способу.

— На що я повинен відповісти: добродії, ваші відомості застаріли. Розвиток історичної науки, у всякому разі в кращих її взірцях, наприкінці XX століття саме йшов шляхом дослідження «а що було б, якби». Тому що тільки таким способом можна відокремити закономірності від сліпої гри випадку. Інакше ми приходимо до того, що все визначено і роль людини, в принципі, мінімальна. Отже, історики виявили низку разючих речей. Якби Столипіна не вбили, можливо, він протримався б якийсь час на посаді прем’єр- міністра; можливо, Росія була б краще підготовлена до війни або не вступила б у неї; можливо, не було би революції і, можливо, не було б... України. Ось такий, здавалось би, достатньо авантюрний детектив із глибоким підтекстом.

Ще один біографічний персонаж — гетьман Скоропадський, що цікавить мене з особистих обставин. Скоропадський — українець, представник древнього роду. Проте зробив кар’єру в Петербурзі, де закінчив військове училище. Служив командиром полку, командиром першої бригади лейб-гвардії, був флігель-ад’ютантом імператора. Бездоганний офіцер, патріот і т.п. І коли обставини де-факто звільнили його від присяги, він приходить до власного вибору, вже в зрілому віці, почавши все з нуля. Отут до нього приходять і кажуть: «Бери державу». Залежну, маріонеткову, зайняту іноземними військами. І людина бере, усе прекрасно розуміючи, що від нього відвернуться вчорашні знайомі, що обставини не на його користь. І кілька місяців займається творчою, розумовою, інтелігентною роботою. Будує фінансову систему, систему академії наук. Разюче, як за такий короткий термін можна було закласти механізми, багато з яких діють благополучно й дотепер. Не можна сказати, що це була процвітаюча країна, але з історичною перспективою. Звичайно, коли німці пішли, знайшлося набагато менше освічених, але більш патріотичних людей, що вирішили: тепер ми погосподарюємо. Погосподарювали...

Скоропадського ненавиділи українці, тому що він був... «недостатньо українцем». Його ненавиділи росіяни, тому що він був «хохлом». А він був найвищою мірою гідною і цікавою людиною. І для мене дуже важливий цей момент — ідентифікації себе зі своєю країною.

Що ж до біографій, то ще є Тарас Шевченко. Велика подяка Олесю Бузині, який привернув увагу до цього персонажа. Його книга була свідомою провокацією. Можна говорити про міру смаку і почуття міри, вона повністю вдалася. І виявилося, що національна ікона залишається абсолютно невідомою. До речі, рівень критики Бузини показав: люди можуть на неї молитися, але при цьому не знати фактичних деталей. При тому, що начебто усе видано. Ніяких особливих історичних досліджень робити не треба. Коли я цим зацікавився, став вимальовуватися образ надзвичайно нещасливої і дуже симпатичної, безумно зламаної і водночас неймовірно чарівної людини, яка мені глибоко цікава. Повторюю, усе це вже відомо і написано сто разів. Але ж телебачення — це не відкриття, а нагадування. У цьому його споконвічна вторинність, але й величезний кайф.

А ще «Телеманія» планує подорож до Японії по слідах однієї забавної книжки нарисів Віталія Примакова, героя Громадянської війни, дипломата і шпигуна, борця за щастя всього людства, який загинув під сталінською мітлою. Для мене ця подорож — два погляди українців на Японію — з одного боку. З іншого — погляд через 60 років на дві бідні країни, що обрали різні шляхи розвитку.

І ще плануємо одну програму, яку я просто не можу не зробити, — про безпритульних.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.77
EUR 27.74