Юрій Шевчук: «Я готуюсь до смерті в комуналці»

Говорити з Шевчуком, мов слухати його пісні — ніби набір думок, що перериваються телефонними дзвінками, пошуками цигарок чи запальнички, пивом, кавою. Все це переплітається з біографічними життєвими епізодами. І все це ніби про нього. І ніби про кожного.

— Юрію Юліановичу, російські групи для нас сьогодні з одного боку все ж рідні, з іншого боку — чужі. Те, що вони співають, нам близьке і зрозуміле, а те, як вони живуть, ми не знаємо.

— Насправді, так само ми живемо — хріново. Альбоми випускати дорого, в тури їздити невигідно і т.д. Останній свіжий шок від народного життя я отримав у нашому весняному сибірському турі. Люди там не просто погано живуть, вони не хочуть жити краще. Коли ми приїхали, і організатори зустрічали нас з квітами, це означало, що готель холодний, світла нормального на сцені не буде, про якісний звук можна забути. Вони підвищували (без узгоджування з нами) у 5—6 разів ціни на квитки, і намагались на цьому заробити. А меломани шукали останні гроші на наш концерт. Бо до них вже роками не приїздили артисти з «живими» концертами. І ще стільки ж не приїдуть. Бо я десятому закажу, щоб в Новосибірськ, де нас просто покинули, ніхто з моїх знайомих не їхав.

…І потім мені розповідають про якусь демократію. Тоталітаризм у нас в головах, глибоко вкоренився. Наш народ не може без нього ніяк.

— А що, по-вашому, демократизм?

— Я не Сократ, щоб такі поняття виводити. Тим не менше, в моєму немудрому розумінні, демократія, коли ніхто нікого не принижує, коли поважається чужа думка. В нас люди до цього ще не готові — згадайте поведінку міліціонера на перехресті чи вчителя на уроці. В нас демократія розуміється, як рівняння на всіх. І при цьому я можу принижувати. А мене — ні. І наші розходження слова з ділом з цього випливають: це ж приниження — говорити з людиною про одне, а робити інше. А в Росії це на кожному кроці.

— В мене таке враження, що як тільки в Росії якесь лихо — переворот, обвал рубля, Чечня — всі одразу біжать за Шевчуком. Моментально з’являються ваші інтерв’ю в пресі та по телебаченню про Росію, про життя. Якийсь пророк просто?

— Слухайте, в мене вже давно таке враження. Мої з групи сміються, мовляв, роблять, Юро, з тебе «месію». А я кажу — який з мене місіонер, та і взагалі я проти місіонерства. Так, це дуже небезпечна і розповсюджена серед творчої братви хвороба. Полюбляють в нас повчати один одного, розмусолювати, чому все так погано. Борються із зовнішнім злом, а пора б уже і в себе зазирнути. Неможливо побудувати хорошу країну, не побудувавши себе. Це не я, це хтось з великих сказав.

Мій дванадцятирічний син на минулий Новий рік спитав мене: «Тату, а що Господь людству двійку з трьома нулями на поведінку поставив?». Я собі подумав — наскільки точна думка. Напевно тільки діти, з їх чистим сприйняттям світу, на таке здатні.

— Мені здавалось, що творчі люди тим і відрізняються, що зберігають чисте сприйняття світу.

— Та ні, криза сорока років є у всіх. Ти ніби весь світ вже пізнав, все спробував, у всьому розчарувався. Остаточно втратив молодість, а чи знайшов себе — неясно. Не відчуваєш час. Ніби світ іде з-під ніг... Вам, молодим, складно це зрозуміти. Ти «Світ номер нуль» слухала? Оце воно.

— А що цей альбом означає для групи і для вас особисто?

— Думаю, якби не народився цей проект, «ДДТ» вже не було б. Ми вже підходили до тієї думки, що треба розходитись. «ДДТ» вже не збиралося разом на дні народження, не їздило на шашлики з «Портвейном», не пило пиво, дивлячись футбол. Ми вивчили один одного занадто добре за стільки років. Нам стало нудно грати разом. А це вже кінець. І тут з’явився «Світ номер нуль», який трохи струснув нас і відродив інтерес до роботи.

— Якщо вам стало нудно разом — чи не ознака це зоряної хвороби, осмілюся навіть сказати «перенасиченості»?

— Та чого ж тут осмілюватися, так воно і є. Зірковість — це річ циклічна, як, зрештою, і все в житті. Я пригадую, як в кінці вісімдесятих, коли рок-н-рол «вийшов з підвалів» і на нас був шалений попит, ми грали підряд по десять концертів — ми стали перенасичуватися. Не просихали, халявили. Але це продовжувалось недовго, люди швидко нами наситились. І ми тут-таки перестали пити, почали знову серйозно працювати. Так само було і два роки тому. Напевно, Господь хоче, щоб ми ще пограли трохи.

— «Трохи» — термін невизначений. Тобто час «ДДТ» все одно колись закінчиться. Ви готові до цієї думки? Що буде робити Юрій Шевчук після «ДДТ»?

— Буде Юрій Шевчук. І це головне… Життя — воно ж зовсім не таке прекрасне, як його змальовують в поезії і розповідають у жіночих романах. Життя — штука жорстока. І чим більше ти розумієш це, тим легше знайти в ньому оптимістичні моменти і дивитися в майбутнє без страху… Я хочу в Пітері відкрити власний театр, можливо одного актора. Може навіть театр клубного типу. Там би проводились літературні вечори, ставились би вистави, робились би інсталяції, можливо там би знімалась якась телевізійна програма. І прожити наступний період свого життя, без «ДДТ»-ешний, я б хотів у такому клубі. А от про глибоку старість я думати боюся. Я бачив не одну людину, яка колись була кумиром для сотень тисяч, а тепер живе настільки бідно, що це навіть уявити неможливо. Я внутрішньо готуюся до смерті в комуналці. Це так, знаєте, по-російськи.

— Я чула, що ви замовили художнику вашої групи розробити проект вашого нагробка. І ніби на ньому будуть написані слова пісні «Что такое осень…». Це правда?

— Я не тільки замовив. Він його вже зробив. І я спокійно можу йти на той світ з думкою, що похоронять мене достойно. Слова будуть написані на пам’ятнику, там же будуть написані ноти. І біля могили крісла, щоб молоді музиканти могли приходити і грати тут. По-моєму, нормально. Вам як?

— Цікаво і дуже романтично. Але якось дуже сумно думати про це. І чи нормально думати про це у вашому віці?

— Про це треба думати завжди. Але треба і розуміти, що світ все одно буде продовжуватись. Буде трошки краще, трошки гірше. Але він буде — з тобою чи без тебе. Тому, нема чого переживати. Треба жити!