З любові і муки. «У передсмертній записці Григора Тютюнника запам’ятала одну фразу: «Помучте іншого…» — згадує вдова відомого письменника

Поділитися
У грудні нинішнього року Григору Михайловичу Тютюннику виповнилося б 75 років. Він пішов із життя трагічно й передчасно (1980 року)...

У грудні нинішнього року Григору Михайловичу Тютюннику виповнилося б 75 років. Він пішов із життя трагічно й передчасно (1980 року). Вдова письменника — Людмила Василівна Тютюнник — працює в одній із київських шкіл, викладає українську літературу. Там вона й розповіла «ДТ» про непрості зигзаги долі відомого україн-ського прозаїка.

— Людмило Василівно, скільки ви прожили разом?

— Із 1958 р. і до смерті Григора у 1980 р.

— А познайомилися на літературному ґрунті?

— Саме так. Це було в Харкові під час навчання в університеті. Я навчалася на відділенні української філології, а Григір — російської. Він спочатку говорив російською, але під час зустрічей зі мною переходив на українську.

— Ви були його «першими університетами» з української мови?

— Може, й так… Він після служби на флоті говорив тільки російською. Перше його оповідання теж було написане російською і надруковане в журналі «Крестьянка».

— Важко в сучасній українській літературі знайти іншого прозаїка, який би так жваво й невимушено використовував величезну кількість фразеологізмів, епітетів, порівнянь. Писати українською, здається, йому що бавитись із власним словниковим запасом, складаючи з простих слів велику і гарну, різнобарвну і багатогранну лексичну мозаїку. Звідки така глибина знань у хлопця, який провів частину життя у російськомовному середовищі?

— Ці джерела були в селі. Ми щороку їздили на Полтавщину до моєї мами. А до своєї він навіть і двічі на рік вибирався. Він пірнав у ці святі мовні джерела і записував, запам’ятовував їх такими, якими вони є. Із простими словами, із суржиком, із висловами, яких до Григора ніхто ніколи не використовував. Дуже йому подобалося у нас у Мануйлівці. Село Козельщанського району, в якому жив і творив Горький, де існує його музей, дуже прихильно ставилося до творчих людей. Тут його поважали. Дома, в Шилівці Зіньківського району, так затишно йому не було. Григору пригадували і репресованого батька, хоча його згодом реабілітували. Та й сам Григір декілька місяців одсидів у Божковому під Полтавою за те, що не відпрацював певного терміну після навчання.

Він усе записував. Щось там мама цікаве сказала, чи дядьки собі гомоніли — він бере записника і пише. Словники вивчав. У нього на столі завжди лежав словник Грінченка. І надолужував він усе самотужки. Виписував слова, добирав синоніми.

— Хто йому підказував, хто шукав теми?

— Життя... Те, що він бачив, що чув, — те й було на папері. Точніше, те, що йому боліло. Це його вислів. Тем ніхто не шукав, це був би штучний твір. Григір мав очі, які не просто бачили людське життя і людські душі, а ловили саму суть, самі глибини людського серця із його таємними бажаннями та турботами.

— Йому загадували писати про щось чи про когось конкретно?

— Давали завдання написати нариси. Але він казав просто: «Не вмію писати на замовлення — і квит».

— У нього зовсім немає політично заангажованих творів.

— Коли дуже сутужно ставало, то намагався щось надрукувати. Про голову колгоспу писав, здається, у журнал «Дніпро». Про шахтарів… Але ж це були не політичні портрети, а життєві. Він не міг працювати вдень, коли вдома хтось є. От не писалося — і край. А вночі — будь ласка. Отако вночі встанеш, зазирнеш у його кабінет — а там дим стовпом. Не міг без курива! Траплялося, пачку за день, а то й більше викурював.

— Чи долучав вас Григір до творчого процесу?

— Я ж була і першою слухачкою його оповідань, і першим критиком. Бува, прийде на кухню: «Ану, Людасю, послухай». І читає. Я завжди хвалила: здавалося, влучніше і краще не напишеш. А він: «Ні, ні. Я тут перероблю, а тут до-працюю, доберу потрібного слова». Він знав справжню цінність слова. У моєї мами в Мануйлівці у нього була кімната, стіл, який він сам змайстрував, ліжечко. І квіти кругом — м’ята, васильки. Було в нього ще надзвичайне захоплення — риболовля. Міг і приготувати рибу. А взагалі, коли треба, Григір і борщ варив, і дітей годував. Справжній батько був.

— Як він реагував на критику своїх творів?

— Тяжко. Його, звичайно, критикували на замовлення. Писали, що «завис на тину», «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі та ображені». А ще тяжче було, коли він бачив, що навіть не в замовленні річ, а просто його не розуміють. Страшно переживав те нерозуміння. Це я тепер можу сказати, що вони не доросли до глибин творів Григора Тютюнника… А тоді ж він думав, що його творчість справді не потрібна людям. Йому докоряли, що пише про село. «А про що ж мені писати, як я міста не знаю?» — запитував Григір. Не любив він міста. Казав: «Пишу про те, що знаю і люблю».

У нашому селі його дуже шанували. 22 травня завжди приїжджали письменники Головко, Гончар, Женя Гуцало. Ну і Григір із ними. Письменник у нашому селі — найбільший гість. Може, Григору й писалося в нас тому, що його поважали.

— Батько Григора був репресований?

— Так, серед ночі забрали. Ніхто не знає, за що і де його могила. Григір батька не пам’ятав, маленьким був ще, пуць-вірінком. Але батько для нього завжди залишався взірцем. Коли у нас народився перший син, він назвав його Михайлом, на честь батька. Казав: «Одного Михайла замордували, то, може, другому пощастить…»

— Невже Григора Михайловича лише критикували?

— Ну чому? Було, і гарно про нього писали. Як-от Леонід Новиченко, Микола Вінграновський. А негативно писали Санов, Шамота (в ті часи директор Інституту літератури), Володимир Мельник. Твори, які були заборонені до друку, лежали в шухлядці вдома. Серед них «Медаль», «Сміхота»... Слава Богу, він їх не знищував. Переживав і радився з друзями, як бути далі. Це і Анатолій Дімаров, і Юрій Мушкетик, і Петро Засенко, і Євген Гуцало. А найближчим другом був Анатолій Шевченко. Вони його розраджували й надихали на творчість. А визнання Григір уперше відчув, коли дізнався про присудження йому премії ім. Лесі Україн-ки. На жаль, це сталося за місяць до смерті Григора. Премію призначили, а він її так і не отримав. У ті дні його безперестанку вітали. З ранку до вечора він стояв біля апарата й вислуховував привітання.

— А як до Григора ставилися у Спілці письменників України?

— Не дуже тепло. Бо ж він їм часто наганяй влаштовував. Тоді ще були живі Олександр Левада, Василь Козаченко. Григір говорив усе, що думав. А в ті часи так жити було небезпечно. А ось Олесь Гончар Григора дуже шанував. Коли він став головою Спілки, все змінилося. Григору стало просторіше у Спілці.

— Варто пригадати привітання Григора Тютюнника Олесю Гончару з нагоди виходу «Собору». Які колосальні інтонації обіграються такими знайомими і простими словами! А як зібрана ця палітра слів! Хочу також згадати нарис Григора до 50-річчя Шукшина, в якому він пише, що «З любові і муки народжуються письменники. І іншого шляху немає». Які муки були особисто у нього?

— Розумієте, він настільки сильно переживав те, про що писав, що мені здавалося — він хворів цим. Перевтілювався і жив серед своїх героїв. Колись до нього підійшов один молодий літератор і запитав, чи поділиться письменник своїми секретами творчості. «Так, — відповів Григір, — секрет є, але ви його не схочете. Це душевні муки. А моїх мук ви ніяк не візьмете».

— У Григора Михайловича оповідання правдиві чи, так би мовити, творчі вигадки?

— Вони всі правдиві. Коли я читаю його твори, я впізнаю, що ось це — про того, а те — з тим було. Все — невигадані історії, події, які він сам бачив або чув від когось. Наприклад, те, що він пише в «Кізоньці», — в нас у Мануйлівці трапилося. А найперше оповідання написав про рідну матір. Це «В сутінки». Його надрукували в журналі «Крестьянка». Спочатку він написав мені лист. Я була тоді в селі на канікулах. Отримала лист, а там готове оповідання. У «Крестьянке» воно вийшло російською мовою. Коли ж Григір заходився перекладати оповідання українською, то тоді свого листа забрав.

— А ви пам’ятаєте брата чоловіка — Григорія Тютюнника?

— Бачила разів три-чотири в Шилівці. Він гостював у мами. У них із чоловіком різні матері були, а батько — один. Григорій дуже впливав на брата. Становлення Григора як особистості, як письменника — його заслуга. І те, що Григір перейшов на україн-ську мову у творчості, — теж від брата. Григорій давав дуже влучні, мудрі поради. Він вчителював і мріяв продовжити епопею «Вир», але смерть завадила. У нього з війни був осколок під серцем. Він мучився, хворів. Завдяки Амосову, який його прооперував у київському військовому госпіталі, Григорій прожив ще сім років і закінчив «Вир».

— Людмило Василівно, розкажіть, як склалися долі ваших синів.

— Старший, Михайло, 1963 року народження, закінчив романо-германський факультет КДУ ім. Т.Шевченка. Тепер працює як синхронний перекладач із англійської. Василь, 1970 року, закінчив факультет української філології. Теж працює. Маю внука і дві внучки.

— Чи є в Києві меморіальна дошка, присвячена Григорові Тютюннику?

— Там, де ми жили довго і де чоловік помер, на Раєвського, — немає. А ось на Андріївському узвозі є. Хоча ми там прожили декілька місяців. Там була тільки кімнатка, навіть кухні не мали. І стола не було. Григір писав на широкому старовинному підвіконні біля єдиного вікна, яке виходило на Андріївську церкву. На цьому підвіконні написані «Дивак», «Крайнебо», «Вуточка». А саме життя в цій квартирі змальоване в оповіданні «День мій суботній». Це була службова квартира, в якій до нас теж жив письменник, Міняйло, здається.

— Квартирне питання для вас завжди було гострим?

— Звичайно, все ж таки двоє дітей. Ми стояли на черзі і мали отримати квартиру на Чкалова. Але коли Григора не стало, нам сказали, що родичам не можна. Тоді Загребельний із Мушкетиком ходили до якогось відповідального чиновника і просили за мене з дітьми. Як мені потім переказували, Загребельний — наш справжній класик — спересердя казав, що минуть роки, і нас забудуть, а ось Григора Тютюнника — ніколи! Згодом він мені зателефонував і повідомив, що квартиру дадуть, але іншу, на Троєщині. Там я живу донині із родиною Василя.

— Чи пробували сини писати?

— Спроби були у Михайла. Він писав спогади про батька. Надруковані вони в книжці «Вічна загадка любові», де зібрано чимало спогадів про Григора.

— А в Шилівці якісь родичі ще залишилися?

— Ні. Мати Григора, Ганна Михайлівна, проживши сім років після його смерті, померла. Тепер у її хаті живуть то одні, то інші, перепродуючи її.

— Григір Михайлович пішов із життя раптово, без попередження, наче лебедем впавши на груди. Я був вражений, коли дивився підшивки «Літературної України» за 1980 рік. В останньому номері за лютий вміщено інформацію про присудження йому Державної премії ім. Лесі Українки. А в першому березневому номері — вже повідомлення про смерть. Як же так сталося, що після такого визнання — самогубство?

— Дивно, але чоловік ніколи не засуджував людей, які наклали на себе руки… Можливо, він не витримав слави, не був готовий… Того вечора ми пізно повернулися додому, бо сиділи у ресторані напередодні 8 березня. Григір був напідпитку. Полягали спати. А вночі я в туалет — а він запертий зсередини. Гукаю — не відповідає. Я розбудила Михайла, йому вже 17 років було, школяр. Він якось там відчинив двері. Як я побачила чолові-ка… Боже мій! Висить… Мишко сам робив штучне дихання, викликав «швидку» і міліцію. Далі нічого не пам’ятаю.

— Була якась записка?

— Була, але її забрала міліція. У передсмертній записці Григора Тютюнника запам’ятала одну фразу: «Помучте іншого…»

— Це на адресу чиновників від літератури?

— Всі саме так і думали.

— Григір не був пов’язаний із дисидентами того часу?

— Про Стуса він і не чув. Любив і поважав Симоненка. А з політикою справи взагалі не мав.

— Які заходи заплановано до 75-річчя від дня народження Григора Тютюнника?

— Точно я й не скажу. Хотілося б, щоб це було на державному рівні. Ми писали президентові Віктору Ющенку, але відповіді не отримали.

— І Спілка письменників нічого не планує?

— Мені про це невідомо. Ніхто не телефонував мені, не запрошував. Яворівський під час попереднього ювілею мав бути у президії. Люди поприходили, а його нема. Потім прийшов… Він весь у політиці. А Григір йому допомагав, редагував твори. Навіть приятелювали. 70-річчя відзначали в Українському домі. То його теж не Спілка, а Григорій Булах організував...

Деталі

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де навчався у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою). Великий вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5). Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав’язь», «На згарищі», «В сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера». Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості. 1966 p. вийшла перша його книжка «Зав’язь» (вид-во «Молодь»). Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі у своїх публікаціях 1967 р. У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань. За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p. В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного». Будучи не в змозі реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 1989 р. його творчість було посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Можливо, він так переймався долями своїх героїв, що не міг жити в суспільстві, де непоміченими і безпорадними помирали прості селяни-трударі? Рабське становище селян у радянському колгоспі він знав не від чужих людей, а бачив на власні очі на прикладі своїх близьких. Своїми оповіданнями Григір Тютюнник намагався привернути увагу до глибин душі людської, де немає місця для соцреалізму, а де панують вічні біблійні цінності. Цим самим він ішов проти офіційної ідеології й наражався на відверті насмішки і розгром із вуст «червоних» критиків.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі