Західний Гамлет: перший пішов

Олег Вергеліс 25 листопада, 23:03
гамлет

Читайте також

Три театри на Заході України, засукавши рукави, майже одночасно почали працювати над "Гамлетом" В.Шекспіра. У Львові, Івано-Франківську та Ужгороді. Першим прем'єрну дистанцію пробіг принц ужгородський. Тому про нього — перша серія надалі можливого критичного триптиха.

Ужгородський "Гамлет" (Закарпатський обласний український музично-драматичний театр ім. братів Шерегіїв, переклад Ю.Андруховича) — синівський дарунок до 100-річного ювілею Ярослава Геляса. Легендарного українського актора й режисера, на думку істориків, "першого Гамлета на українській сцені". 

Ярослав Томович Геляс (1916—1992) працював у Тернополі, Ужгороді. Це був статурний, красивий і талановитий чоловік. Справжній лицар національної сцени. (До речі, з дитинства люблю давній-давній телезапис його тернопільської вистави "Дай серцю волю, заведе в неволю" за п'єсою М.Кропивницького.) 

Отож, нинішнього "Гамлета" на Закарпатті поставив син Ярослава Томовича, теж Ярослав. А принца данського в цій-таки виставі зіграв онук майстра — Любомир. 

Такий ось цікавий міжчасовий сімейний підряд, з урахуванням того, що й "Гамлет", у певному сенсі, — історія сімейна. 

Ярослав Геляс (син) тривалий час працював на українському ТБ.
І востаннє (до закарпатського "Гамлета") мав тісний контакт зі сценічним мистецтвом років 20 тому. Термін серйозний і поважний, щоб, повернувшись, як той Гамлет, на колишні рідні терені, відчути себе там (як би це м'якше сформулювати) трохи стороннім, трохи "іноземцем". 

Адже за 20 років (а час у театрі летить швидше, ніж на ТБ) багато що, як і в Ельсінорі, переверталося з ніг на голову й назад. І так кілька разів. 

Ярослав Геляс (син), уже в статусі театрального постановника, зі зворушливою бутоньєркою зів'ялого листя на лацкані (майже за мотивами І.Франка), — прямо-таки вилитий тривожний Костя Треплєв (якби цей герой дожив до нинішнього віку Ярослава Ярославовича). 

Цілком очевидно, що цей режисер приїхав із Києва в Ужгород не заробляти гроші на імені-легенді батька. Оскільки в режисері відчутна і певна "чиста театральність", скажемо так. Невипадково з його вуст злітає то слово "Мейєрхольд", то інший демон чистого мистецтва. 

Тим часом уже анотація "Гамлета" мене, наприклад, трохи напружила. Бо це не анотація навіть, а інструкція із застосування й керівництво до дії. Пишуть: "Гамлет" повертається з АТО через загибель батька-олігарха (!), а потім в умовах корупції, що роз'їдає країну, цей же герой бореться з нею (з корупцією) такими самими методами, до яких звик на війні, — зі зброєю в руках. І на додачу: "Паралельно у виставі показано армію загарбників на чолі з Фортінбрасом-Путіним". 

Програмку з інструкцією-анотацією надрукували задовго до прем'єри. Оскільки режисер уже в процесі роботи явно інтуїтивно вирішив дистанціюватися від задекларованої чистої публіцистики, на кшталт випуску ТСН або "Вечірнього кварталу" (що теж схильний пародіювати матриці нового часу). 

Отож ужгородський "Гамлет" — раптом (несподівано) — навіть без камуфляжу, навіть без автомата Калашникова. 

І без деяких інших лобових знаків нашого теперішнього гіркого буття. 

Із усієї "модернізації" під сучасність вистава запропонувала глядачеві екран (ліворуч) — із кадрами українських і російських військових маневрів. А на додачу — знімальну групу, що мандрує по партеру й сцені, фіксуючи online пригоди принца, відважного бійця. 

В іншому багато що — за "зовнішніми" законами зовнішнього ж європейського театру, як це в нас розуміють. Чорні люди в чорному кабінеті чинять опір важким мішкам, що захарастили черево сцени. І (так треба) вимовляють текст — коли треба. 

Тобто, повернувшись у вітчизняний театр через 20 років, син Ярослава Томовича очевидно розуміє: в цьому театрі вже давно щось змінилося. І в ньому ж, у театрі, йому самому (режисерові) теж треба щось змінювати. Відходячи від буквального — костюмного й пафосного сценічного прочитання "Гамлета" (з провінційним заламуванням рук та страшливо виряченими очима).

Але що і як змінювати — ось у чому питання! 

Оскільки за 20 років відсутності Ярослава Ярославовича в активній обоймі наших театральних світотворців чого вже тільки не змінювали й кого тільки не зраджували. Від Гамлета в молочному соусі і, в буквальному сенсі, без штанів — із харківської хрестоматійної вистави Андрія Жолдака, — до лайт-авангардного скульптурного й графічного "Гамлета", виконаного трепетним пензлем Дмитра Богомазова в Одесі. 

У зв'язку з цим ужгородського "Гамлета" я й сприйняв як виставу чесну, старанну, щиру (за внутрішніми спонуканнями режисера). Але доволі неоригінальну формою і ніби застряглу в теперішньому театральному міжчассі. 

Між тим часом, коли люди в чорному (що зображають персонажів В.Шекспіра) ще здавалися європейським новаторством. І часом новим, коли такі люди вже здаються милим трюїзмом. 

Творчий азарт режисера, його великодушне бажання не тільки вшанувати пам'ять батька, а й розтривожити закарпатське театральне середовище своїм сценічним одкровенням, — чіткі й зрозумілі. 

Безперечно, у контексті закарпатського театрального середовища така вистава, можливо, й вирізняється режисерським неспокоєм та публіцистичним запалом. 

Власне, дія, щойно стартувавши, нагадує вулик вокзалу, куди прибувають "із АТО" і Гамлет, і решта почту. Режисер чесно хоче надати своєму Гамлету рис упізнаваності, сучасності й своєчасності — через знаки часу теперішнього. Що спресував наш біль і наші втрати, наші розчарування і все ще надії. 

Але "цей" час у режисера у виставі озвучує навіть не Шекспір (у виконанні закарпатської трупи), а фрагменти пісень Квітки Цісик та Святослава Вакарчука. 

Саме з їхніми голосами, як на моє відчуття, найтісніше й пов'язані мотиви, що тривожили постановника в "Гамлеті". По-перше, мотив братерства. Тому така зворушлива, детальна й емоційно наповнена найкраща сцена — приготування до поєдинку Гамлета й Лаерта. У яких режисер чуттєво бачить двох братів, двох щирих хлопців, волею фатуму вимушених винищувати один одного. І від того таким тривожним криком віддається в душі: "Чуєш, брате мій, товаришу мій?.." 

А по-друге, є в цьому ж "Гамлеті" і важливий мотив — особистого висловлювання на основі п'єси. Те, що пов'язане безпосередньо з батьком. Не привидом, певна річ, а реальною людиною, якої режисер, практично, не пам'ятає (був маленьким). І тому навіть привид у виставі не лякає, а, швидше, втішає — з того світу. 

Не приховую, дуже цікаво мені було на цій виставі не те щоб розгадувати якісь лобові актуальні знаки й паралелі, а, скажімо так, у якомусь заціпенінні й навіть сум'ятті спостерігати за манерою акторської гри. Різне доводилося бачити на вітчизняних сценах, у регіонах особливо. Іноді й репетували, як недорізані, і мимрили, як із похмілля. 

Тут було щось інше. Така собі (не передбачувана мною) цікава сценічно-артистична манера. Її можна було б визначити щільним словосполученням — "яквинамплатитетакмиваміграємо". 

Як відомо, зарплати і в цьому, і в інших регіональних театрах (неакадемічних) мізерні, прямо злиденні. Ось і пронизує виконавську манеру ритм байдужості. Що виключає навіть у режисерській партитурі — стосовно п'єси — і вихідну подію, й інші події як такі (у сценічному сюжеті). 

Багато героїв проходять крізь лабіринти шекспірівської трагедії так, як щодня проходить через підземний перехід байдужий обиватель: іде собі, та й усе. 

Делікатний режисер правильно поставив перед ними завдання: не горлати, не викрикувати текст, а відчувати органіку й сучасний стиль діалогів. Актори ж пішли далі — підземним переходом. Вони не викрикували й не проживали. І не дуже перевантажували себе чудово перекладеними строфами. Вони проходили "повз", як проходять на вокзалі. Так і не зустрівшись зі своїми героями.

Бігме, це дивне й цікаве видовище: витягнувши шию, як удав, я сприймаю класичну трагедію в Ужгороді — як концентрат непотривоженої акторської байдужості. 

Безперечно, це нова модель європейського театру, до якого ми всі прагнемо. Оскільки ж Ужгород до Європи близький, як ніхто (і Словаччина, і Угорщина поруч), — то так тому й бути: європейський театр уже наяву. 

Сам принц Гамлет (Любомир Геляс), герой, що трохи накульгує, але це не Воланд. Це — герой дії, а не персонаж, котрий безпричинно базікає. Причому актор красивий, гарної статури. Здатний не тільки на зовнішні прояви чоловічої харизми в ролі принца. Очевидно, він і на більше здатен. І, схоже, він тільки на початку шляху — осмислення суті й каламуті, намішаних у шекспірівському герої. Як у герої-меснику і герої-інтелектуалі. Зрештою, у герої-вбивці, миротворці й філософі. Тобто в дуже складній людині. Загадку якої не одне століття розгадують земляни. 

Та оскільки завдання перед конкретним героєм режисер поставив чітко — повернутися й помститися за олігарха, — він і робить це без складних інтелектуальних та філософських терзань. І жертви його не дуже опираються. Оскільки й вони прості та невигадливі, а іноді — аж до остраху ліниві. 

Проте, крім цінних особистих режисерських мотивів — братерства та синівського обов'язку, у виставі трапляються інколи точні й доречні сценічні деталі. Породжені у просторі театру справжнього, а не химерно-псевдоєвропейського. Думаю, навіть суворі колеги оцінять одну іронічну деталь — чайник, що зображує череп Йорика. Й інші деталі оцінять — наприклад, солдатські каски замість… голів. 

Отож у загальному театрально-регіональному контексті цей "Гамлет" має місце бути, а сам режисер надалі не повинен 20 років чекати нового осяяння, а якщо любить театр — хай іде й живе… 

До речі, Закарпатський театр чистий і доглянутий. Жінки-вахтери ввічливі та люб'язні. У театральному буфеті асортимент, як і скрізь, — терпима кава і вафлі "Артек". 

Теги:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56