Закарпаття: від краю до Краю?

Олена Розвадовська 17 жовтня 2014, 21:15
Закарпатье

Читайте також

Ще рік тому слово "сепаратизм" не викликало особливих емоцій ні в простих людей, ні у спецслужб. Сьогодні ж на саме його згадування перед очима постають сотні солдатів, полеглих на війні. Увагу країни прикуто до південного сходу. Але не слід забувати й про інші регіони Вітчизни. Досить згадати березневі офіційні листи депутата Держдуми РФ В.Жириновського до представників влади Польщі, Угорщини та Румунії з пропозиціями про перерозподіл нинішньої території України. Зокрема, одіозний російський політик серйозно вважав, що Угорщина має привласнити Закарпаття.

На тлі російського вторгнення і проведення АТО там справді трохи активізувалися так звані представники "закарпатських русинів" і "закарпатських угорців", чимало яких на Закарпатті не живуть, але заявляють, що представляють 90% населення регіону. Головна їхня претензія до української влади — "геноцид" національних меншин Закарпаття та невизнання результатів референдуму 1991 р. в області про автономію регіону. Закарпатські сепаратисти розраховують на підтримку РФ й угорської ультраправої партії "Йоббік", яка активно пропагує ідею "Закарпатської угорської автономії". Приймальня депутата Європарламенту від цієї партії Белла Ковача, до речі, кілька років працювала на Берегівщині. Офіс, який офіційно значився благодійним фондом депутата, обласна прокуратура закрила кілька тижнів тому. Після того, як було виявлено, що Ковач брав участь у референдумі в Криму. Але представники партії "Йоббік" регулярно відвідують Берегівщину. 

І хоча в Береговому, Мукачевому та Ужгороді, які мені довелося відвідати минулого тижня, духом сепаратизму сьогодні відчутно не тхне, це не означає, що в регіоні немає планів із розхитування ситуації. Ще в пам'ятку недавня грубо організована акція проти мобілізації в армію на Закарпатті — протест матерів. А потім — жодних підтверджень, наслідків чи продовження. Нічого, як і буває з проплаченими мітингами. Відпрацювали картинку для російського "Путін-ТБ" — і закрили тему. Ворог не спить — де хитко, там і розхитує…

На жаль, українська влада чомусь досі не прокинулася.

Патріоти краю

Як ви пам'ятаєте, до складу УРСР Закарпаття увійшло лише в 1945-му. Доти там панували угорці, чехи, і зовсім мимолітною була самостійність — у березні 1939-го. Історія краю залишилася в безлічі архітектурних пам'яток. Наприклад, Мукачівський замок "Паланок" був володінням старовинного трансільванського роду Ракоці, дуже шанованого в Угорщині. І досі закарпатський край — а місцеві жителі саме так називають свою бережно заховану в горах і низинах область — живе своїм самобутнім життям, пишається неоднаковістю міст і сіл, багатонаціональністю, культурою, розмаїттям традицій. 

Після буремного Києва навіть може видатися, що цей край живе ще й життям відособленим. А війна — десь там, у великій Україні, за горами. Дехто напівжартома називає закарпатців патріотами краю, а не країни. Однак усе це тільки на перший погляд. За Україну звідси пішли воювати і етнічні угорці, і німці. Хтось із них загинув. Молодого солдата Роберта Кіса з міста Мукачевого в останню путь проводили всією громадою. Як і першого полеглого мукачівця — Вільгельма Штольцеля. Це нова сторінка історії України, як і історії Закарпаття, зокрема. Питання про від'єднання від України навіть спантеличує місцевих: "Та ну, ви що..". Закарпаття —
це Україна. Цим і живуть. Паркани тут так само пофарбовані у синьо-жовтий.

Водночас закарпатці нерозривно пов'язують своє життя з "відкритим кордоном". І принизливою, як для громадянина України, перспективою — або оформити угорський паспорт, або назавжди виїхати у Словаччину. Така от євроінтеграція. Навіть патріоти усвідомлюють, що це шанс дати своїм дітям майбутнє. А особливо тепер, коли йде війна… Реальні переваги є просто зараз. Окрім того, що всі охочі вже придбали за близьким кордоном дешеві авто. Уряд Угорщини, наприклад, видає істотні дотації на навчання дітей угорців, які проживають за кордоном. І це не порожня обіцянка, а нинішня реальність. 

Половина населення прикордонних з Угорщиною міст та сіл Закарпатської області (за різними даними, від 9 до понад 60 тис. чоловік) уже має громадянство цієї країни, яке видається за спрощеною процедурою, і спокійно живе з двома паспортами. Відбувається неприхована мадяризація (мадярами тут називають угорців).

Край не однотонний, але в симфонії кольорів, попри те, що життя всієї південно-західної частини повернуте більшою мірою у бік кордону, українські синьо-жовті все ж таки домінують. Поки що. Очільники будь-яких сепаратистських рухів для закарпатців не є лідерами думки. Проекстремістськи радикальні настрої на роз'єднання чи автономію навіть не зародились у головах простих людей. Акції русинів, які вважають себе не українцями, а окремою нацією, наприклад, називають проплаченими й такими, що не мають реальної підтримки серед людей.

Мукачеве

Колоритне Мукачеве можна назвати неофіційною столицею Закарпаття. Атмосферу затишного європейського містечка створює багата архітектура, горизонти старовинних будівель не псує висотна, хаотична забудова, велопарковки, акуратно вимощені бруківкою центральні вулиці, відсутність набридливих кіосків і облаштовані зелені зони для відпочинку.

Міський голова Золтан Ленд'єл каже, що гармонійний розвиток багатонаціонального міста вдається забезпечити, дотримуючись залізного правила: "Багатонаціональність — не вада, а перевага. Моя мама — українка, батько — угорець, дружина — росіянка, син одружився з австріячкою. Я ніколи не запитував себе, хто я за національністю. Я — громадянин України". На практиці це втілюється у відкритті угорської, російської шкіл, школи для ромів та угорськомовних класів у ліцеї.

Водночас у Мукачевому регулярно відбуваються з'їзди русинських організацій. І, хоча мер міста заспокоює, що про сепаратизм не йдеться, русини, які все-таки не численно населяють край, вимагають визнати себе корінним народом і хочуть автономії. Найбільш екстремістські з них запам'яталися радикальними сепаратистськими виступами, за що були притягнуті до відповідальності. "Перше на конференції русинів — московське телебачення, — каже Золтан Ленд'єл. — Але молоді на їхніх зібраннях немає".

Мукачеве є й найбільш мілітаризованим містом краю. Тут базується 128-ма гірсько-піхотинна бригада, солдати якої воюють у зоні АТО. Серед інших військових об'єктів — Мукачівський військовий госпіталь, у якому сьогодні лікуються понад 60 бійців. Як уже повелося в Україні, волонтери допомагають закривати гострі потреби в ліках, шиють наматрацники в реанімаційну, возять бійців на екскурсії. Проте сам госпіталь увагою Міноборони та меценатів не балуваний. Так, необхідних медичних апаратів, зокрема рентгенологічних, або просто немає, або вони дуже застарілі. А для того, щоб, наприклад, 23-річний боєць Тарас, який отримав поранення на передовій, повноцінно став на ноги, сучасне обладнання конче потрібне.

Ужгород

Про Тараса я мимоволі згадувала щоразу, як проходила в Ужгороді повз передвиборну агітацію кандидата від Блоку Петра Порошенка Роберта Горвата. Через аномально велику кількість його плакатів, бордів, сіті-лайтів — агітація видніється в кожному закутку міста — за кілька днів мені вже здавалося, що я живу разом із кандидатом. І важко було не думати про те, що гроші, викинуті на агітацію, можна було потратити, наприклад, на медичне обладнання для мукачівського госпіталю…

Взагалі, столиця області прогресивною не видається. Місто живе розміреним, спокійним життям. Ділова активність обласного центру навіть поблизу приміщення облдержадміністрації після шостої вечора опускається до нуля. Дехто називає Ужгород вікном у Європу. Та це, швидше, про максимальну близькість до прикордонного зі Словаччиною й Угорщиною Чопу (20 км), аніж про спосіб життя містян. Одна кандидатка в нардепи, наприклад, організовує на центральній площі міста караоке, — поспівати російської попси може будь-який перехожий, чим радо й користується…

Концентрація ромів на Закарпатті справді величезна. Та з часом молодих ромських мам, як клунками, обвішаних замурзаними дітьми, вже перестаєш вирізняти стривоженим поглядом із людської гущі. І згодом уже не так напружуєшся, бачачи, як десятилітня ромська дитина тягне на макулатуру більший за себе ящик… Вирішити проблеми волелюбних ромів (кажуть, щастя рома — у свободі, зокрема і в свободі, наприклад, від обов'язку водити дітей до школи…) державні чиновники без особливого успіху намагаються роками. Є навіть спеціальна концепція. За підрахунками правозахисників, тільки в Мукачевому проживає 15 тис. ромів. Офіційна цифра менша — до 7 тис.

Берегове

Уже в транспорті на прикордонне місто Берегове, яке називають Береѓзас (угорською), всі між собою розмовляють угорською мовою. Більшість мешканців міста — угорці. Два роки тому угорській мові тут надано статус регіональної. Отже, всі офіційні тексти й вивіски на вулицях повинні дублюватися двома мовами. Кожен другий житель міста має угорський паспорт, а в Берегівському районі є цілі угорські села. 

На початку червня Закарпаття струснула загибель у зоні АТО 19-річного уродженця міста Берегове Роланда Поповича. В останню путь його проводили всією громадою. Дорогу, якою несли труну з тілом солдата, тисячі людей вистелили квітами. Тоді Закарпаття втратило на війні свого першого сина.

Місцеві розповідають, що угорці (так тут називають громадян України, котрі мають угорський паспорт), щойно почалися заворушення на Сході України, перебралися перечекати неспокійний час за кордон, аби уникнути мобілізації. Думали, що все скоро скінчиться. Та лінія фронту все-таки "пройшла" й тут. У центрі міста велике фото трьох бійців, які загинули в АТО. Двоє з них були угорцями. Герої, які не втекли...

На своїх авто з угорськими номерами (в Угорщині користовані машини значно дешевші) жителі Берегівщини частіше їздять у Будапешт, ніж до Києва. В центрі міста вулиці Зрін'і та Верешмарті перетинають вулицю Б.Хмельницького, угорські школи сусідять із українськими.

Якщо спитати в місцевих про дорогу українською, вони відповідатимуть або закарпатським говором, або ламаною російською, думаючи, що ви приїхали на оздоровлення на місцеві термальні води. 

І ось, коли, пройшовши повз Угорський педінститут або угорський театр, уже геть втратиш зв'язок з Україною, раптом помічаєш трьох хлопців, що фарбують перила на невеличкому мосту в синьо-жовтий і при цьому мадярською мовою обговорюють, як це зробити якомога рівніше.

Такий уже "букет" цього краю. Українського краю.

Але хіба ми вже забули, як штучно зароджені проросійські рухи на Донбасі за декілька місяців втопили в крові всю Україну? І річ не в Закарпатті, яке є українським, і навіть не в деструктивних силах, які, коли настане слушний час, справді можуть вдало використати підготовлений — не без "доброї волі" Кремля — на той час ґрунт. Річ у нас.

Розхитати Закарпаття можна буде тільки за однієї умови: якщо ми не змінимося. Всі разом. На Сході. На Закарпатті. В Києві. Якщо не побудуємо іншу країну. Ту, паспорт якої не захочеться поміняти на чужий. Ту, яку ні за що не кинеш. І це тільки так здається, що люди, які живуть тут, на Закарпатті, вже не розвернуться до України — не тільки пофарбованими в патріотичні кольори парканами, а душею і майбутнім. Хай тільки влада дасть знати, що цього разу не бреше. Після Роберта Кіса, Вільгельма Штольцеля, Роланда Поповича... які вже ніколи сюди не повернуться. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
1 коментар
  • Василина Іванина 19 октября, 12:07 Пані Олено, стаття непогана, у Вас хороший стиль, грамотно, цікаво пишете.Спасибі за увагу до нашого краю. Але прикро, що деякі деталі вказані настільки неточно, що добре в цілому враження цілком врешті псується... Це так ,як крапля дьогтю... Невже не можна було показати матеріал комусь із обізнаних місцевих? З повагою Відповісти Цитувати Поскаржитись
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 26.08
EUR 29.03