ЗБЕРІГАЮЧИ ПРАВО ВИБОРУ

Вікторія Бурлака 28 липня 2000, 00:00

Читайте також

Людей Бібліотеки (Борхесів варіант всесвіту), котрі нишпорять сторінками книжок, сподіваючись розкрити головні таємниці людства — походження Бібліотеки й часу, — називають постмодерністами. Запеклий книголюб в особі живописця Олександра Дубовика не вважає за честь приміряти на себе цей зношений ярлик. «Навіщо говорити про постмодерн як про щось особливе, коли культура ніколи й не виходила з цієї стадії? — дивується він. — Постмодерн — режим її нормального функціонування. Перетікання ідей, образів виноски, повернення, обмірковування всього наново, переосмислення на новому рівні...»

Вавилонська бібліотека, плід фантазії Борхеса, містить у собі все, що піддається вираженню з допомогою орфографічних знаків. Усі проблеми, особисті й світові — від найдокладнішої історії майбутнього до автобіографії архангелів. Вміст усесвітньої пінакотеки Дубовика трохи менший. Колізії, які в ній зберігаються, універсальні, як і сам постмодерн: тріумфи й падіння, діалоги і зіткнення, одкровення й пророцтва — майже все, про що можна говорити мовою мистецтва. Зрештою, і це зводиться до конфлікту тих, хто поділив світ добра і зла. Мистецтво досить довго, протягом тисячоліть, розмірковує над їхнім протистоянням, але тему, виявляється, все ще не закрито.

Ми твердо переконані, що мистецтво давно переступило етичний бар’єр. І рухається все далі — той застарілий орієнтир сховався за обрієм. Мистецтво відірвалося від моралі, релігії. Завоювавши незалежність, закріпило за собою право діяти й судити себе самого тільки за законами внутрішньої доцільності. Дивлячись на «невільний» живопис Олександра Дубовика, все ще підпорядкований вищим принципам, дивуєшся: невже мистецтво повертається назад, «регресує»?

«Яким видаватиметься світ, якщо з обличчя Землі зникнуть тіні? І чого вартує добро без зла?» — парирував булгаковський Сатана в полеміці з Левієм Матвеєм. Глянемо на це з іншого кінця й заперечимо сьогоднішнім адвокатам темряви. Чи можна вивчати нічний ландшафт душі (популярна, з легкої руки Юнга, метафора), а саме цим захоплюється сучасне мистецтво, зовсім без світла?

Мистецтво світла надає естетичному баченню ясності. Іноді ми потребуємо її — якщо набридає блукати в сутінках ірраціонально-несвідомого царства Аїда. Важливі для минулих епох категорії — світло розуму, духовності — не скасовуються фактом секуляризації мистецтва і крахом просвітительського проекту, а лише втрачають буквальність, ховаються в підтекст культури. Раціональне, духовне — поєднувати ці якості з мистецтвом у пристойному й уїдливому товаристві естетів фрейдистського напряму не рекомендується. Слова ці зникли з їхнього лексикону так само, як малопомітна Божа іскра потонула в неосяжному масиві «душевного» мороку. Пошуки духовних сутностей людям занадто земним завжди видавалися заумним маренням. Кандинський і Мондріан турбували новаторством. Сьогодні ідеалістам якраз наспіло інкримінувати ретроградство, що гальмує визволення мистецтва від усіх мислимих кайданів.

Єдине їхнє виправдання, єдине зручне середовище для існування — постмодерн, який замикає, закільцьовує час. Він дозволяє Олександрові Дубовику досліджувати всю тканину гіпертексту, витканого людством.

Кочівницький спосіб існування в культурі, запропонований постмодерном, добрий для одержимих жагою мандрівок, але стомлює. Солодка отрута епох занепаду — реальність нереального. Ко- ли все стає однаково достовірним — не достовірне ніщо: «Людина перебуває в центрі космосу, який рухається, — Японія, Індія, Іран, античність і середньовіччя, Хайдеггер і стародавні манускрипти... У грі часу та простору зсуви відбуваються з неймовірною швидкістю. Головне й другорядне міняються місцями, але це неможливо відразу вловити, зафіксувати. Почуваєш себе в підвішеному стані. Не можеш сказати напевно: ти є, те, що ти робиш, — правда. Залишається прислухатися до того, як здригається земля, — щось десь відбувається».

Усвідомлюючи неминучість повторень, художник позбавлений хворобливих амбіцій оригіналу. Будь-який автор, котрий висловлюється в «кінці часів», знає, що говорити — це загрузати в тавтологіях. Дубовик вважає своє мистецтво лише верхнім інформаційним пластом на палімпсесті історії, частиною величезного літургійного тексту, архіву думки. «На вершинах духу немає непроторених стежин» — але саме на тих висотах найкраще усвідомлюється сенс сьогодення. Під кубістичними уламками потрощеного сучасною свідомістю світу на полотнах Дубовика видніється його непорушна основа. Світ, як і раніше, ієрархічний і структурований, поділений на гірський і долинний, земний і небесний, божественний і людський — ніякі поверхневі зміщення не в змозі цього змінити. У мистецтві Олександра Дубовика, як і раніше, наявна предметність, або, як він сам її визначає, луна предметності — понятійність. «Усе мистецтво ХХ століття було, хоч як це дивно, мистецтвом предмета. Сезанн і Ван Гог, закладаючи його передумови, нікого не хотіли шокувати, вони працювали в класичній традиції, виходячи з того, що природа — це досконалість, а мистецтво підкоряється її законам. Авангард початку століття змінив мистецтво зовнішньо, але не внутрішньо. У кубізмі річ існує в часі та просторі, нехай навіть викривленому. Малевич розмірковував про матеріальність. Поллок кодував у своїх абстракціях конкретні враження. Вперше річ відірвали від мистецтва концептуали. Що залишається в розречевленому мистецтві? Запах речі, ідея речі, її зміст. Поняття заміщає предмет. Причому поняття не як уявлення про річ, ситуацію, а як якась з’ява, побачена вперше. Люди, дивлячись на мої картини, спостерігають поняття. І я хочу, щоб вони побачили їх ніби вперше, очима позаземних істот, відірвавшись від забобонів свого часу».

Понятійні аури персонажів Дубовика, що безстроково фігурують, проходять по всій історії мистецтва з початку і до кінця, — знайомі незнайомці, котрі повернулися здалеку в новому вигляді. Узагальнення до поняття звільняє його від лушпиння літературних подробиць. Оголює енергетичну правду образу. Залишаються взаємодіючі згустки енергії — теплі або холодні, які люблять або ненавидять, притягуються або відштовхуються одне від одного. Ритмічна тема пружних арок іконних силуетів пророків підхоплюється німбами, аркадами античного палацу — розречевлений образ ще лишається впізнаним і без перешкод вплітається в канву гіпертексту. Але ще правдивіша сугестія кольору. Насичений умоглядними значеннями, він розповідає про головне. Білий — сяйвопреображаючого фаворського світла, синій — мудрість Бога, жовтий — багатство його задуму, пурпур — знак царської гідності, червоний — кров Спасителя. Олександр Дубовик розгортає давно призабуту, притрушену пилом на полиці книгу. Намагається розшифрувати мертву мову сакральних символів, вдихнути в неї нове життя — цей намір погано узгоджується з прямо протилежними тенденціями часу, звужує коло співпричетних.

До відсутності масової популярності живий класик Олександр Дубовик ставиться з патриціанським спокоєм. Він ніколи не намагався розширити свою аудиторію — прогинатися під по- треби часу йому немає потреби. Він не робив цього й у більш скрутні часи — у 60-ті , 70-ті, 80-ті роки, коли його модерністські викрути не викликали захоплення в офіційного мистецтва. Чим і заслужив нині стабільне становище серед еліти українського мистецтва. Привілей еліти — медитативна самозаглибленість. Їй дозволено гортати старі книги, а не фабрикувати бестселери. Звертатися до людей власною мовою, а не опускатися до мови натовпу. Висловлювати власні думки, а не те, що від тебе хочуть почути. В еліти є право вибору: «Людина при народженні вибирає одне з чотирьох життів — ранкове, денне, вечірнє або нічне, закриваючи собі доступ в інші. Знання того, що ти живеш у певний час доби і що зрозуміти тебе можуть тільки люди твого життя, має свої переваги. Ти усвідомлюєш, ким ти є і що повинен побачити в інших».

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56