ЗБУДЖЕННЯ РУДОГО МОРТИДО

Важко бути плоттю від плоті, генетично приреченою на пожиттєве прагнення злитися зі своєю біологічною матрицею і тим здобути нарешті упокорення усіх бажань. Задовольнити те прагнення щастить не багатьом. Картини молодої чернівецької художниці Наталії Кошелюк про тих, кому не пощастило.

У її героїнь вогненно-руде волосся. Воно аж пломенить на похмурому тлі полотен серед скособочених старих будинків, кривих безлюдних вулиць, зів’ялого осіннього парку і агресивної напівтемряви третьосортних барів з брудними столиками і непристойними написами на облуплених стінах. (Вдало помічено: хоч би якою жінка була від природи чи від перукаря, по суті вона все одно руда). А ще у них розкосі очі кішки, витончені пальці в нервовому зламі стискають цигарку (Наталя сама палить одну по одній) — єдине, що ще дає надію, спокій і задоволення. Лише Міра без цигарки. І очі в неї округлено-радісні, по-дитячому наївно дивляться на світ з виміру легкого божевілля.

— Міра, як ніхто більше з моїх героїв, має реальний прототип, — розповідає Наталія. — Це наша сусідка, що залишилася самотньою після смерті матері, яку доглядала. Вона була на тоді ще надто молодою, аби також померти, і надто старою для першого поцілунку. Катастрофа жінки, яка не справдилася як жінка. Але Міра знайшла вихід. Вона не стала сперечатися з бажаннями і роками, а просто повернула їх у своїй уяві в дитинство, де їй було добре й затишно. Недільним літнім днем вона одягає блакитну сукню з мереживом, білі шкарпетки й червоні черевички, чіпляє бант, намисто і йде у парк на прогулянку — завжди усміхнена, хоча й руда.

А ось інша руда з триптиха «Безлюбов’я» вирішила було кинути виклик екзистенційній катастрофі свого жіночого его, що почало перетворюватись на крижинку самотності. Сповнена світлих сподівань гарненька дівчина на першій картині, вона ж, але вже змарніла жінка з пошерхлими від спраги за коханням вустами на другій, і — логічна фінальна метаморфоза: на металевому столі бездиханне тіло, так ніким і не люблене, біле і безформне, як купа парафіну з обгорілої свічки (уся кров, видно, витекла в теплу ванну крізь розтяті вени).

Друга персональна виставка Наталії Кошелюк, що проходила днями у залі Спілки художників Буковини (ще кілька відбулося нещодавно в Москві в доволі престижних галереях), зчинила трохи галасу серед напівсонної чернівецької богеми, сколихнувши зморений реалізмом і сувенірною естетикою творчий провінційний простір. Роботи Наталії не вписуються ні в сухозлітні пишні рамки, ні у вуличні ряди торгівлі живописом, ані в інтер’єри приватних квартир, власники яких колись полюбляли прикрашати помешкання килимами, а тепер картинами — також для колірного урізноманітнення. Випадають вони й зі звичного контексту чернівецьких художніх експозицій, де зазвичай єлейно оспівується замилування красою в усіх її іпостасях (інколи для розбивки присутні й соціально актуальні теми).

У Кошелюк — інші теми, які заведено називати вічними: єдність і протилежність еросу й танатосу, поєдинок між якими розгортається завжди на арені людського життя. Коли воно в любові — наповнюється енергією лібідо, коли самотнє — руйнівними пристрастями мортидо. Про останнє на виставці сказано більше — цілком природні пропорції. Але сказано розумно й емоційно водночас, як уміють тільки жінки. Таких розмов — словесних чи художньо образних — чоловіки, як правило, не витримують. Не дивно, що, за свідченням співробітників виставкової зали, багато хто з представників сильної статі прожогом утікав з виставки, тільки окинувши її, далеку від футбольно-плейбойних почуттів, поглядом.

Але були й такі, хто не тільки захоплено дивився на картини Наталії, а й зважився їх придбати. «Міра в парку з віялом і бантом» уже помандрувала в Австрію услід за молодим віденським бізнесменом. Інший чоловік, цього разу з місцевих шанувальників, уподобав чуттєвий натюрморт із двома зламаними, але ще палаючими червоними жоржинами у довгій фалічній вазі, однак попросив домалювати третю. А ось «Жінку з собакою» (цілковитий антипод дами з песиком) Наталя нікому не продає. Ця жінка — вона сама.

Чоловічих портретних образів, між іншим, усього два, і вони ніби обрамляють провідну тему жіночої самоти. Порочний, еротичний юнак на картині «Барабанщик», крізь фарби якої просочується кокаїн. І лікар Поліщук з однойменного полотна, що збагнув потаємний сенс знаку безкінечності. Першому жінка ще не потрібна — він нарцистично закоханий у себе і свої ритми. Другому вже не потрібна — об’єктом сублімованої любові хірурга Поліщука (без сумніву, хірурга, бо для паталогоанатома чи судмедексперта він надто тверезий) стала цигарка і біла миша, безвідмовна й покірна в експериментах з життям і смертю.

Метафорично, що обидві «чоловічі» картини виписано у блякло-зелених, якихось трупних тонах. В картинах про невизнаних і самотніх жінок — палітра яскраво насичена — від кривавого багрянцю до брудно-коричневого. Але всі роботи Наталії Кошелюк мають енергійний сильний мазок — такий собі розчавлений мастихіном згусток фарби, як згусток болю.

І тільки на одному полотні їх двоє. Чоловік і жінка, що завмерли на самому краєчку картини, ніби на узбіччі життя, в ніжному доторку облич та рук. І світ від того ось-ось перекинеться.