Жінка, яка хотіла океан

Олег Вергеліс 21 квітня, 17:26
123

Читайте також

У Києві одразу п'ять театрів наввипередки зайняті дослідженням творчості Генріка Ібсена (п'єси різні). А буквально недавно в Королівському національному театрі (Британія) вийшла вистава "Гедда Габлер" (режисер Іво ван Хове, у головній ролі Рут Вілсон), що використовує "ібсенізм" для дослідження природи сучасної європейської людини.

Раніше Іво ван Хове в усіх релізах називали "фламандським" режисером. Оскільки він справді керував кількома фламандськими театральними компаніями. Останнім часом до нього клеїться титул успішного британського постановника. Оскільки його останні гучні прем'єри прописані на англійських сценах (з найкращими британськими акторами). 

Він і зараз безпросвітно трудиться у Британії, випускає "Одержимість" із Джудом Лоу (на основі фільму Лукіно Вісконті). А в Голландії та інших країнах ван Хове колись ствердив свою репутацію режисера-"текстовика" і прибічника психологічного театру. Його завжди й повсюди хвилювали тексти глибокі, серйозні, класика XIX і XX ст. Трагедії Шекспіра; сюжети Бергмана; п'єси Чехова, Горького, Міллера ("Краєвид з мосту", що недавно став справжньою театральною сенсацією). 

Тепер ось Генрік Ібсен, одна з найкращих його п'єс, по суті, велика п'єса позаминулого століття про дивну жінку та фатальну загадку її безпритульної душі. 

Текст автора — персонально для Іво ван Хове — зовсім не те, що текст для якогось рядженого постпостдраматиста. Авторський текст для фламандця (суджу з побаченого) — не засіб для вигадливого сервірування сценічного столу, а, швидше, жива плоть, такий собі шмат м'яса. Те, що він потім прилаштує в режисерську мікрохвильову піч. І вже готовий сценічний продукт набуде запаху прянощів, аромату. 

Мені здається, що до окремих текстів у режисера фізіологічний апетит (він хоче їх з'їсти), а не тільки естетичний потяг. Тому в найкращих його виставах давні тексти Міллера чи Ібсена просякнуті енергією сьогодення, присмачені лірикою і гумором нашого дня. 

Ван Хове — і у "Краєвиді з мосту", і в "Гедді" — не тільки осучаснює старі сюжети зовнішніми (актуальними) віньєтками ХХI ст., — його насамперед цікавлять люди. І він свідомо підштовхує у своїх сценічних сюжетах одну людину до іншої. Виявляючи в такому зіткненні їхню сумісність, їхню потребу чи неможливість взаємного існування. 

Режисер розглядає повороти тіл і душ сучасних європейських людей, формально прописаних у дискурсі класичної драматургії. І, можливо, тому в його виставах немає прикмет ребусної стилістики та мало яскравих сценічних метафор. 

Його режисерський почерк гранично ясний і чіткий. І його зрозуміє навіть підсліпуватий слідопит, що вважає себе вузьколобим театральним поціновувачем. Вистави фламандця утворюють потужне енергетичне поле, всередині якого глядач — не спостерігач і не оцінювач, а, безумовно, необхідна монада всередині того ж поля. 

Дію "Гедди Габлер", норвезького сюжету кінця ХІХ ст., ван Хове переносить у лофт, в інтер'єр ХХІ ст. У простір без дверей: тільки одне вікно (з жалюзями) і гуркітливий ліфт (десь унизу). Тому всі герої Г.Ібсена добираються в цей лофт з глядацької зали. 

Нове помешкання Гедди Габлер — не юної, але ще красуні (дружини скромного аспіранта) — в уявленні ван Хове, тільки білі-білі стіни у стані недоремонту або очевидного запустіння. Природно, такі стіни — як білий аркуш: пиши — не хочу. І кожен ібсенівський герой, з волі режисера, має написати тут свою особисту історію і свою ж версію близької трагедії. 

Ібсенівське суспільство тут, у ван Хове, за зовнішніми ознаками — сучасна європейська мультикультурна компанія. Серед якої, певна річ, є хлопець темношкірий — важливий ібсенівський персонаж Ейлерт Левборг. Це колишній коханий Гедди, геніальний учений, автор нової книжки, яка вже приречена. Взаємодія їх усіх, мешканців ібсенівської планети, — Гедди, Ейлерта, Йоргана, Теа — тепер нагадує сучасні хіпстерські посиденьки: бравада, пихатість, кар'єри, гранти, конкуренти. 

Саму Гедду режисер на початку дії буквально силоміць укладає спати — за рояль. Музика її душі поки ще дрімає, звук вимкнено. І вона сама спочатку відключена від того, що відбувається в лофті. Ні чоловік, ні тітка, ні наука, ні життя — ніщо не хвилює її. З нахабнуватою усмішкою вона тягнеться до єдиного вікна в будинку-акваріумі. І щось там пильно роздивляється. 

Гедда, як грає її Рут Вілсон, зовсім не жінка-вамп і не патологічне стерво (в історії світового театру траплялися різні акторські трактування). У цій не помітно червоточини хвороби, а її гострий розум, здається, далекий від можливих комбінацій подальших випадкових і невипадкових злочинів. Судячи з вишколу й флегматичної зверхності, ця Гедда — колишня модель, списана з подіуму "у запас" через свій критичний вік. І коли вона промовляє знамениті ібсенівські репліки про тата-генерала або любов до коней, то чомусь під татом припускається "папік" (у нашому розумінні), а коні для неї, звісно, зовсім не те, що для Ніни Зарєчної в "Чайці". Можна сказати, що для Гедди ці коні — виключно жеребці. 

Габлер як жінка вільного й відкритого ХХІ ст., що звикла підкоряти океан життя, раптом, через безглуздий збіг обставин, виявляється навіть не в озері, не в калюжі, а в акваріумі. У скляній коробці, з якої виходу немає. 

Так буває. Жінка, яка почувається вільною золотоперою рибою у воді, ненавмисне потрапляє в незвичний акваріум: в обмежений простір можливостей і бажань. І задихається там. Те, що грає Рут Вілсон в "своїй" Гедді, — ніяка не екзальтація, не химерні симптоми вагітної жінки, не соціальний бунт, не феміністський протест (чого раптом?), а, швидше, безсиле томління і безцільне споглядання, відсутність повітря і зневага до "них". 

Лише в окремі хвилини нервової судоми всередині неї (в голові її) починає звучати якась маніакальна сумна пісня про… лазур (так у титрах). Тобто пісня про нескінченність, із якої риба вже викинута — навіть не на берег, а у домовину. Широко розплющеними очима вона постійно хоче "з'їсти" цей обмежений інтер'єр несвободи. Їй самій інколи здається, що замість зябер і луски в цієї "риби" раптом на тілі виросте пір'я — і вона полетить (якщо попливти не може). 

Вона й ходить по своєму палацу босоніж, як по пляжу, постійно імітує якийсь неминущий болісний сонячний удар. Іво ван Хове вкотре зіштовхує у своїй черговій виставі особистість і долю, призначення й неминучість. Режисер зважується на ніжну реабілітацію Гедди.

Ще 1891-го, коли п'єса М.Ібсена тільки-но торувала шлях на європейські сцени, наївні чесні люди в Норвегії кинулися оскаржувати саму можливість існування такої жінки на білому світі. Нордичні земляни тоді вирішили, що фантазер Ібсен просто вигадав цю жінку-фурію, дітовбивцю, даму з минулим і без теперішнього. (Цікаві, однак, були часи). 

Своєю чергою, ван Хове йде врозріз з ідеологією Г.Ібсена. Він опирається тому ібсенівському постулату, який стверджує, що головне в житті персонажів — тільки і тільки минуле, а в їхньому сьогоденні — лише відлуння давніх драм. 

Режисер взагалі викидає зі сцени всі шафи зі скелетами. Що йому минуле? Тільки музика, яка звучить у голові героїні й нагадує про океан. А сьогодення — дієва лінія сценічного тексту — переходить у "формат" конфлікту темпераментів. 

Не лиха долоня минулого штовхає до прірви окремих героїв. У всьому винні імпульси, примхи й химери сьогодення. Левборг — холерик, Тес ман — флегматик, Бракк — сангвінік… Сама вона (Гедда) — гримуча суміш меланхоліка й флегматика і всього іншого. 

У п'єсі Ібсена режисер розкриває не "жанр", не характери (героїв), а задану гру темпераментів. Яка тут, у його виставі, зчитується як боротьба за владу — кожного над кожним, кожного над чимось. Гедда прагне влади над океаном, але можливості обмежені. Бракк хоче влади над Геддою, але піранья постійно вислизає з рук. Левборг мріє про владу над умами, але Гедда вже підсунула йому револьвер. А затюканий Тесман хоче влади хоча б над самим собою, тому він і противний дружині. 

У стильній, чіткій, зовні "простій" трагікомічній виставі практично немає яскравих режисерських ефектів. Тут — говорять-говорять-говорять. А тим часом з неї повільно витікає життя, неспішно випаровуються мрії й бажання. Мабуть, лише у двох епізодах фламандець дозволяє собі лютий виплеск експресії. Коли Гедда розкидає живі квіти, а потім цвяхами забиває ще живі стебла на білих стінах лофта-труни. І у фіналі, коли її шантажує Бракк, виливаючи на обличчя томатний сік, який по тілу Гедди та по її білій сорочці розповзається зловісною кривавою плямою. (Тут ван Хове підсміюється над собою: у виставі "Краєвид з мосту" він обмивав у фіналі героїв Міллера кривавим небесним дощем, а для Ібсена припас лише пакетик томатного соку). 

У "Гедді Габлер" Генріка Ібсена головна героїня йде на подвійне дітовбивство, спочатку вбивши "дитину" колишнього коханого (наукова праця всього його життя), потім убивши дитину в собі ж — фінальним пострілом. 

У "Гедді Габлер" Іво ван Хове героїня Рут Вілсон зовсім і не планувала щось чи когось убивати. Просто одного разу вона втомилася чекати. Втомилася шукати колись втрачений рай, усвідомивши, що будь-які спроби підкорити океан — тільки утопія. Отже, спіткнулася, помилилася, зірвалася. Не передбачила, що потоне не в океані, а в чайній ложці. 

Постановка Королівського національного театру. Режисер — Іво ван Хове. Художник — Ян Версвейвелд. У головних ролях: Рут Вілсон, Кайл Соллер, Рейф Сполл, Чаквуді Івуджі. Вистава показана в Києві у рамках театрального кінопоказу за сприяння Британської Ради в Україні. 

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.59
EUR 28.96