ЗОРЯНі ВЕЧОРИ МАРіЇНКИ

Марина Черкашина 7 липня 2000, 00:00

Читайте також

Якщо після вечірнього спектаклю ви виходите з сяючого вогнями золотисто-блакитного залу на вулицю, де видно, як удень, – отже, вам пощастило, ви виявилися в числі глядачів одного з найпрестижніших музично- театральних фестивалів «Зірки білих ночей». Примарна чарівливість петербурзьких білих ночей назавжди пов’язана в нашому сприйнятті з пушкінськими рядками: «Одна заря сменить другую спешит, дав ночи полчаса». Вибір часу і місця проведення фестивалю, його багатообіцяюче гасло самі по собі привабливі, але ще більше інтригує та вабить ім’я його головної зірки, одного з лідерів світового диригентського олімпу Валерія Гергієва. Гергієв і російська музика, Гергієв і Петербург, Гергієв і сміливі художні проекти, – про це пишуть і говорять відтоді, як видатний музикант очолив театр, що зростив його. Він почав із найважчого – і попав у точку. Провів три грандіозних фестивалі, присвятивши їх Мусоргському, Римському-Корсакову, Прокоф’єву. Він повернув оперного Прокоф’єва вітчизняній сцені, не обмежившись одноразовою фестивальною акцією. І от сьогодні Маріїнський театр везе до Лондона нову версію «Семена Котка», опери з революційним сюжетом, котру поспішили оголосити назавжди зданою в архів. Але Гергієв і режисер Юрій Александров відтворили на сцені дивовижну прокоф’євську партитуру, гідну музичного генія її творця, тому що ними керувала віра в творчу силу справжнього мистецтва, яке ніколи не опускається до політичної кон’юнктури.

Забобони століття Гергієв сміливо долає буквально в усіх своїх починаннях. Відроджувати на Маріїнській сцені Вагнера він вирішує з найважчої для сценічного прочитання останньої роботи великого оперного реформатора, урочистої сценічної містерії «Парсіфаль». Успіх цього спектаклю, відзначеного численними преміями, який вражає точністю та глибиною розуміння авторського стилю, чудовими акторськими і вокальними роботами, надихнув на наступні кроки. Ними стали постановки «Летючого голландця», «Лоенгріна» – і ось настала черга повернення на петербурзьку сцену грандіозного вагнерівського циклу, тетралогії «Каблучка нібелунга», причому не просто повернення, адже Гергієв пам’ятав, якою незабутньою художньою подією стала в перші десятиліття ХХ століття російська версія «Каблучки», здійснена диригентом Е.Направником. Сьогодні тетралогію Вагнера почали ставити в оригінальній версії німецькою мовою, із російським підрядником, який паралельно висвічується на смужці екрана над сценою.

Прем’єра «Золото Рейну», яка відкривала небувалий вагнеровський цикл, стала однією з центральних подій «Білих ночей-2000». Гергієв здійснив її в співдружності з відомим німецьким режисером Йоханнесом Шаафом і художником Готфрідом Пільцем за фінансової підтримки впливових зарубіжних спонсорів. Діяльність Гергієва характеризує вміння переборювати не тільки небувалі художні складності, а й проблеми економічні. Як музикант він володіє величезною силою впливу. Йому притаманний той найвищий професіоналізм, за якого в безмежному світі музики, здавалося б, не залишається нічого неможливого. І водночас у Гергієві ми знаходимо виняткове поєднання артистизму, натхнення з якостями енергійного практичного діяча, спроможного мислити планетарними масштабами. З самого початку, обійнявши посаду художнього керівника театру, він зробив ставку на відкритість художнього простору, на встановлення найширших контактів із європейським і світовим музично-театральним континуумом, використовуючи свої міжнародні зв’язки, які розширюються постійно, і дедалі більший авторитет для утвердження престижу колективу, що довірив йому свою долю. У рідному театрі для нього не існує сфери, що залишилася б поза його турботою та увагою. Чого варта хоча б історія перетворення чергового стереотипного видання – багатотиражки «Радянське мистецтво» на найцікавішу фахову газету «Маріїнський театр», що виходить сьогодні понад тритисячним тиражем, має унікальний за інформативною насиченістю та якістю матеріалів додаток «Вікно в Європу».

Про майже неймовірну історію виникнення цієї газети розповів її головний редактор Дмитро Морозов. Я була знайома з цим талановитим журналістом, який з юності присвятив себе самовідданому служінню оперному мистецтву ще в ті роки, коли ми жили в спільному художньому просторі і мали змогу зустрічатися на прем’єрах і театральних фестивалях у Москві, Мінську, Пермі, Одесі і Львові. Скрізь, де б не відбувалося щось цікаве і важливе в оперному житті колишнього Союзу, неодмінно з’являвся Дмитро Морозов. Його статті звертали на себе увагу незалежністю суджень, аргументована критика в них ніколи не переростала в ядуче лихослів’я. Напевно, і Гергієв звернув увагу на молодого незалежного журналіста та запросив його на розмову, яка тривала понад шість годин. Ця зустріч виявилася вирішальною. Саме Морозову доручили очолити задумане Гергієвим серйозне фахове видання. Для цього йому довелося переїхати з Москви до Пітера й набути певних якостей, що притаманні діяльності і характерові його шефа: працювати цілодобово, не рахуючись з часом, вірити в реальність найбожевільніших намірів, добирати команду однодумців і – ніколи не йти на повідку у фінансистів і адміністраторів, котрі запевняють, що грошей на газету немає, видання її театрові не потрібне.

Серйозне ставлення до критики як до «третьої влади», що дозволяє бачити результати своєї роботи з боку, виказує в Гергієві діяча західного зразка. Він далекий від того, аби сприймати існуючу всередині театральної структури газету як рекламне видання або інструмент самозвеличування. Кожна прем’єра театру обговорюється на сторінках газети всебічно, оцінюється в живій дискусії, яка виникає із зіставлення полярних критичних суджень. Критерії цих оцінок достатньо високі, тому що формуються в порівнянні з кращими досягненнями світового оперного мистецтва, відомими авторам публікацій аж ніяк не з других рук.

Тематичні фестивалі, контакти з кращими театрами світу через спільні проекти і закордонні гастролі, своя газета як критичне дзеркало і «Вікно в Європу» – це лише частина здійснюваної Гергієвим великої художньої програми, те, що можна назвати верхівкою айсберга. Основа всього пов’язана з постійною турботою про підвищення художнього рівня головних складових складного театрального організму. Гергієв-дирижер насамперед максимально розширив можливості чудового оркестру Маріїнського театру, перетвореного його зусиллями не тільки на фундамент усієї театральної справи, а й на самостійний художній організм. Оркестр постійно виступає з великими симфонічними програмами, виходячи з оркестрової ями на велику симфонічну естраду, творчо змагаючись з кращими симфонічними колективами Європи і світу.

Сам Гергієв високо цінується не лише як оперний диригент. Нині він, працюючи головним запрошеним диригентом Нью-Йоркської Метрополітен-опера, також виступає з Північнонімецьким симфонічним оркестром, концерт якого ввійшов до програми теперішніх «Білих ночей».

Однією з кульмінацій фестивалю, безумовно, стало спільне виконання Сьомої симфонії Дмитра Шостаковича оркестром з Гамбурга та рідним для Гергієва колективом.

Як і прем’єра «Семена Котка», цей концерт ще раз довів приналежність справжнього мистецтва до вічних цінностей. Створена в блокадному Ленінграді симфонія донині трактувалася як величний пам’ятник, що оспівує подвиг радянського народу в боротьбі з фашизмом. Непорушність саме такого програмного трактування апріорі надавала факту її виконання німецькими і російськими музикантами політичного забарвлення. Але й цього разу музика перемогла політику. Зміст симфонії у видатній інтерпретації Гергієва дивовижно широкий і всеосяжний. Музика Шостаковича зачаровувала тендітним, по-дитячому чистим ліризмом, потрясала трагічною силою, полонила грандіозними наростаннями, що стрясали переповнений зал Маріїнського театру потужними кульмінаціями. Небувала міць звучання здвоєного оркестру поєдналася з пронизливою тишею, в якій народжувалися задумливо-відсторонені монологи та кришталево-світлі мотиви соліруючих інструментів, чутні були таємничі шерехи, відчужені подихи, загадкові голоси потойбічного світу.

Високе натхнення, народжене в контакті диригента з музикантами, виконавців із слухачами, усіх разом – із геніальною музикою Шостаковича (у рік написання Сьомої симфонії композитору ще не було тридцяти чотирьох років), виявилося помноженим на досконалу майстерність кожного соліста і таку ж ідеальну злютованість ансамблю. Це перетворило виконання Сьомої симфонії на абсолютно неординарну художню подію.

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92