Ланцюгова реакція

Анатолій Грицак 25 квітня 2014, 18:15
фото

Читайте також

Незалежні міжнародні експерти з ядерної безпеки ще 1993 р. (доповідь МАГАТЕ (INSAG-7). Витяг із документа— нижче. А.Г.) заявили, що винними в Чорнобильській катастрофі слід вважати не тільки експлуатаційний персонал ЧАЕС, а весь "ланцюжок", починаючи від конструкторів реактора. Висновок представників незалежної міжнародної  організації кардинально відрізняється від рішення Верховного суду СРСР, який на підставі експертизи в основному співробітників Курчатовського інституту (саме він є творцем реактора РБМК-1000) 1987 р. визначив винуватцями катастрофи тільки персонал станції.  

 Минуло вже понад 20 років (!), а правонаступник СРСР — Росія удає, начебто немає доповіді МАГАТЕ INSAG-7, і переглядати результати упередженого суду (м'яко кажучи) не треба. Цей перегляд цілком лежить на совісті Росії, бо в часи СРСР за межами Росії не було жодної проектної конструкторської установи з ядерних технологій. Хоча погляд Москви зрозумілий: юридичне визнання істинних причин Чорнобильської катастрофи призведе до того, що з нею перестануть співпрацювати в галузі атомних технологій навіть країни третього світу. Тому й удає, що про причини аварії на ЧАЕС усе сказано на суді 1987 р. і в доповіді МАГАТЕ INSAG-1. І це попри те, що є доповідь МАГАТЕ INSAG-7.  Потреба в такому доповненні виникла у зв'язку з тим, що в доповіді INSAG-1 (1986 р.), написаній на основі матеріалів комісії В.Легасова, МАГАТЕ із застереженнями прийняло версію комісії щодо винуватості в основному експлуатаційного персоналу. Але до 1993 р. накопичилися матеріали, що свідчать про тенденційність і навіть фальсифікацію подій на 4-му блоці ЧАЕС заради того, щоб звалити всю провину на персонал. Тому МАГАТЕ було змушене знову повернутися до цього питання.

Ясно, що так багато негативу в атомній галузі не могло виникнути в один момент, він накопичувався протягом тривалого часу і, в остаточному підсумку, призвів до катастрофи планетарного масштабу.

Власне, мирне використання атомної енергії в СРСР почалося 1954 р. з пуском в Обнінську АЕС потужністю всього 5 МВт. Далі, в руслі загальносвітової тенденції розвитку атомної енергетики в мирних цілях, відбулися пуски АЕС з потужнішими реакторами (Білоярської, Нововоронезької та ін.). А наприкінці 1960-х з'явився проект реактора РБМК-1000, реалізований 1973 р. на Ленінградській АЕС.

Тоді ж компартія і уряд СРСР ухвалили рішення щодо масового будівництва АЕС, а саму атомну енергетику визнали однією з пріоритетних галузей промисловості. На об'єктах атомної енергетики було поліпшене постачання товарами, підвищена зарплата, інші пільги, що було досить важливо в країні з абсолютним дефіцитом. Тому на АЕС усіма правдами й неправдами влаштовувалися люди, далекі від мирного атома.

А для отримання кадрів, потрібних для експлуатації АЕС, що їх вводили в дію, запровадили спеціальність "Атомні електростанції й установки (0310)". Це були  міста й виші, які мали викладацькі кадри такого профілю й матеріально-технічну базу: Москва, Ленінград, Горький, Томськ, Свердловськ. Попри те що в Харкові є фізико-технічний інститут (тут починав свою кар'єру знаменитий Л.Ландау), в Києві — інститут ядерних досліджень, відкрили цю спеціальність в Одесі. Спочатку в інституті хлібопекарської й борошномельної промисловості (!), потім перевели до інституту холодильної промисловості (!) і тільки потім остаточно — до політехнічного інституту. Ну а де в сонячній Одесі змогли знайти фахівців для якісного навчання, наприклад, з курсу "Нейтронно-фізична теорія ядерних реакторів"? Усе це більше схоже на чорний одеський гумор. Подальше знецінювання цієї спеціальності продовжили, ввівши її в заочну форму навчання.

Перші АЕС проектували, будували й експлуатували в рамках Міністерства середнього машинобудування (Мінсередмашу), що відало всім циклом виробництва ядерної зброї. Оскільки цей різновид діяльності міністерства був пріоритетним для компартійного керівництва (захист завоювань Жовтня!), то надалі експлуатацію АЕС передали у відання Міненерго, залишивши при цьому проектні й наукові інститути з атомних технологій у Мінсередмаші. Але річ у тім, що Міненерго до цього не займалося такими специфічними питаннями, як експлуатація ядерних реакторів, і, відповідно, не мало фахівців у цій галузі. Тому й утворився "розрив" між науковим супроводом та експлуатацією ядерних реакторів. Цей факт відзначено в доповіді МАГАТЕ як такий, що негативно вплинув на безпеку експлуатації. 

А взагалі радянський уряд вирішив, що під керівництвом КПРС він скорив могутні сили природи, керуючись гаслом 
І.Мічуріна: "Нема чого чекати милостей від природи — треба брати їх самим". При цьому особливо наголошувалося, що радянській людині до снаги все. Це вилилося в те, що до атомної енергії почали ставитися як до якогось звичайного й безпечного джерела енергії, а до ядерного реактора — як до самовара або чайника, забувши при цьому, що з могутніми силами природи, до яких, безперечно, належить і атом, не можна "спілкуватися" на "ти".

Незадовго до Чорнобильської катастрофи один з творців реактора РБМК-1000 співробітник Курчатовського інституту академік М.Доллежаль заявив, що цей реактор такий надійний і безпечний, що хоч став його на Красній площі в Москві. Ціна його заяви відома всім. Психоз із "безпечною" атомною енергією зайшов так далеко, що навіть висунули всесоюзне гасло: "Мирний атом — у кожен дім". Очевидно, це єдине гасло, яке Радянська влада втілила в життя за роки свого існування, влаштувавши вселенську катастрофу.

Це коротко про стан речей на загальносоюзному рівні. Але чому ж аварія сталася саме на Чорнобильській АЕС? Чому саме вона стала "слабкою ланкою" з  чотирьох АЕС із реакторами РБМК? 

Приказка "риба гниє з голови" якраз підходить до цього випадку. На єдиній із чотирьох АЕС з РБМК і директор, і головний інженер були з фахівців, що до призначення на свої посади не мали жодного стосунку до атомної енергетики (на сленгу Мінсередмашу — "паровозники"). Тому на ЧАЕС було вибудувано управлінську вертикаль переважно з вихідців з теплових електростанцій. Правда, головний інженер до свого призначення попрацював ще й парторгом електроцеху… Очевидно, тому директор заявляв, що основна виробнича одиниця на станції — це машиніст парової турбіни турбінного цеху. (Це заява керівника АЕС!) Такою була тогочаснаСИСТЕМА, коли мірилом призначення на посаду був не професіоналізм, а зовсім інші критерії, що, в результаті, й призвело до самознищення самої системи. До речі, ця тема досить актуальна й у наш час. 

На всіх АЕС із реакторами РБМК посада старшого інженера управління блоком (СІУБ) перебувала в оперативній групі управління (ОГУ), і призначався на неї фахівець із відповідною освітою після стажування й складання іспиту на посаду старшого інженера управління реактором (СІУР). На ЧАЕС же ця посада значилася в турбінному цеху (ТЦ), і тільки після аварії її перевели в ОГУ (один з післяаварійних заходів). А первісна "дислокація" посади СІУБ у ТЦ пов'язана з тим, що начальник ТЦ був украй амбіційним, до того ж — старим товаришем по службі й протеже директора ЧАЕС. А про ступінь професіоналізму цього начальника ТЦ в атомній енергетиці можна судити лише з одного факту: на посаду СІУБ він призначив, можна сказати, льотчика, тобто випускника інституту інженерів цивільної авіації — людину, яка апріорі не знає, що таке АЕС і, тим більше, атомний реактор.

Виходить, що навіть при поверховому погляді вимальовується картина, з якої видно, що аварія на ЧАЕС не випадкова. І що наче йшли до неї впевнено, хоч і гірко це усвідомлювати. Аварія з реактором, аналогічним чорнобильському, все одно мала статися колись і десь, бо фахівці, які критикували проект РБМК-1000, нарахували в ньому майже 32 (!) помилки. Особливо  варто звернути увагу на думку А.Ядрихінського, який працював тоді інспектором Держатомнагляду СРСР з ядерної безпеки на Курській АЕС, де стоять реактори РБМК-1000. Ще до аварії на ЧАЕС він підготував службову записку, в якій обґрунтував, що РБМК-1000 спроектовано з помилками, і тому вони ядерно небезпечні. На щастя, він зареєстрував цю службову записку, і вона не змогла непомітно "зникнути". А невдовзі аварія на Чорнобильської АЕС підтвердила його викладки.  Ядрихінський виявився прозірливішим за цілий колектив академіків і докторів наук Курчатовського інституту! Після аварії на ЧАЕС, на піку гласності, він опублікував свою роботу ("Ядерна аварія на 4-му блоці Чорнобильської АЕС і ядерна безпека реакторів РБМК", Курчатов, 1989 р.). Цитата з неї: "Чорнобильська аварія — наша національна трагедія і наша всесвітня ганьба за ядерну енергетику, від якої постраждали не тільки ми, а й багато інших країн, і це має змусити нас провести ретельне, незалежне, об'єктивне розслідування, в якому автори проекту повинні бути відповідачами, а не позивачами, як це має місце тепер". Як бачимо, вийшов голос волаючого в пустелі... 

Є ще одна тема, якої не можна не торкнутися. Хоча вона й небезперечна, але є деякі факти, що змушують замислитися. З 1970 р., коли розпочалося будівництво Чорнобильської АЕС, а персонал курирував це будівництво, і його робочим місцем були будиночки (ПДУшки) в селищі Лісовому, в бесідах із місцевими старожилами виникала тема, що атомна станція будується в недоброму (заговореному, гнилому, проклятому) місці, і тому ця витівка нічим хорошим не скінчиться. Однак атеїстичне виховання працівників АЕС не дозволяло вірити в "чортівню".

Та, озираючись назад і знаючи долю ЧАЕС, доводиться визнати, що є якісь підстави говорити про "недобре" місце, де побудовано станцію. 

Річ у тім, що всі чотири блоки Чорнобильської АЕС мали кожен свій "недобрий" посил, дефект. 

На першому блоці це були технологічні канали реактора, які іноді розривалися, тому при кожній зупинці на початку 1980-х їх вирізали й замінювали новими. А 1982 р. був навіть великий викид радіоактивності через те, що в каналі, який лопнув, було пошкоджено ТВЗ (тепловидільну збірку). 

На другому блоці це був так і не знайдений дефект у системі захисту, через який блок неодноразово зупинявся за сигналом АЗ-5 (глушіння реактора до "0"). Ніби "барабашка" пробігав по автоматиці, і блок зупинявся. А 1992 р. через пожежу блок зупинили назавжди. Тоді той-таки "барабашка" ввімкнув вимикач генератора в мережу при його вибігу, в результаті чого генератор зруйнувався, і через витік водню з його системи охолодження виникла серйозна пожежа.

На третьому блоці під час його монтажу стався такий інцидент. Барабан — сепаратори для нього виготовляли в Югославії, і при транспортуванні один з них (а всього їх чотири) при перевантаженні з морського судна на залізницю в Одеському порту впустили в море. Тому після підйому довелося перевіряти додатково придатність його до роботи. 

А вже про четвертий блок жодної додаткової інформації не потрібно. 

Отже, мимоволі складається враження, що якась невідома сила противилася появі атомного гіганта на цій землі й подавала людям певні знаки, а потім покарала їх за неслухняність. 

Та повернімося в реальний світ. В.Сидоренко (членкор РАН; НДЦ "Курчатовський інститут"): "На жаль, сьогодні, ми можемо констатувати в Росії дефіцит культури безпеки, близький до її зникнення, на рівні органів влади. Багаторічна чехарда в законодавстві й структурі уряду пов'язана як із комерціалізацією атомної галузі, так і з "оптимізацією" державного управління. Всі проведені перетворення прямо стосуються безпеки використання атомної енергії, що насамперед проявляється в якісному ослабленні державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки — неодмінною, за міжнародно-визнаними канонами, функцією держави, що стала на шлях використання атомної енергії. Своєю чергою, дефіцит культури безпеки на рівні органів влади руйнує культуру безпеки на всіх нижчих рівнях". 

Б.Нігматуллін (екс-заступник міністра атомної енергетики Росії): "Але саме Росія є сьогодні "слабкою ланкою" світової атомної енергетики, і, щоб заклик "Ніколи більше!" (йдеться про Чорнобильську катастрофу. — А.Г.) почуло світове співтовариство, наш обов'язок як фахівців, — викривати корпоративні хитрощі, говорити правду своєму народу й уряду про негаразди в галузі. Нинішній рівень компетентності керівництва Росатома, Росенергоатома, "незалежності" атомного нагляду несе пряму загрозу безпеці країни". Обидві цитати наведено з книжки Г.Копчинського, Н.Штейнберга "Чернобыль: как это было. Предупреждение" (Москва, "Литтерра", 2011), і вони характеризують нинішній стан речей в атомній енергетиці Росії. 

Легко помітити, що проблеми, які призвели до Чорнобильської катастрофи і які викладено в доповіді МАГАТЕ, абсолютно кореспондуються з нинішніми проблемами в атомній галузі Росії. Висновок напрошується один: Чорнобильська аваріянічому не навчила Москву, хоча минуло вже майже 30 років! Особливо промовистим є той факт, що імена головних творців реактора РБМК-1000 академіків А.Александрова і М.Доллежаля присвоєно провідним конструкторським інститутам у галузі атомних технологій Росії, чим підкреслено спадкоємність — але яку: атомний реактор, який вибухнув! А от упереджене рішення Верховного суду 1987 р. досі залишається в силі. Навіть якщо розібратися по-людськи, емоційно, то нащадки цих засуджених за найбільшу техногенну катастрофу в історії людства будуть змушені думати, що все було саме так і їм є чого соромитися. А нащадки тих, чиїми іменами названо інститути, вважатимуть, що їхні предки  абсолютно не причетні до цієї катастрофи і ними можна пишатися. А насправді ж усе навпаки! 

Підсумовуючи все сказане, треба підходити до співпраці в атомній галузі з Росією вкрай обережно, максимально мінімізувати ці відносини, а робити її монополістом категорично не можна. Мало того, що всі АЕС в Україні фактично російські, так іще атомне лобі України зуміло "завести" сюди монополіста з виготовлення ядерного палива для АЕС. Щоб це зрозуміти, слід хоч трохи пояснити технологію його виготовлення. Паливом для атомного реактора (як дрова, вугілля для грубки) є тільки ізотоп уран-235. У добутій урановій руді містяться лише соті частки відсотка цього ізотопу, тому цю руду на спеціальному заводі збагачують за спеціальними технологіями до потрібного (приблизно 3–4%) вмісту ізотопу урану-235 (низькозбагачений уран). Далі його включають у матрицю, що складається в основному з гексафториду урану, а потім уже з цього складу фабрикують паливні касети для реактора. Отже, завод у Дніпропетровській області фабрикуватиме касети, а низькозбагачений уран (тобто власне паливо для реактора) виробляється в Росії  (м. Ангарськ Іркутської області). Жодних контрактів на виробництво низькозбагаченого урану в Україні немає. Таким чином, робота заводу з фабрикації палива для АЕС в Україні цілком залежить від поставок низькозбагаченого урану з РФ, тобто монополія повністю зберігається, і Росія з політичних або економічних причин може припинити поставки. Згадаємо ситуацію і з газом, і з заборонами на сир, шоколад тощо. Більше того, Росія вже конкретно проілюструвала свої права монополіста. Так, перед самітом у Вільнюсі в листопаді 2013 р., де Україна могла підписати угоду про зону вільної торгівлі з Євросоюзом, радник президента Росії С.Глазьєв озвучив галузі промисловості в Україні (серед них і атомна), де можуть виникнути проблеми у разі підписання цієї угоди. Це яскравий приклад поведінки монополіста, причому для України це зовнішній монополіст і тому більш небезпечний з погляду національної безпеки. Таку ціну платить Україна, а ядерне лобі тим часом набиває собі кишені грішми, абсолютно ігноруючи державні інтереси. Докладніше цю тему розкрито в статті "Мало одного Чорнобиля?" (DT.UA, №16, 2013 р.). 

Навіть смішно слухати тріскотню наших чиновників з Мінвуглепрому й Енергоатома України про те, що з пуском заводу в Дніпропетровській області вони повністю забезпечать ядерним паливом наші АЕС, а потім "завалять" дешевою електроенергією Європу. Поки Україна не стане повноправним хазяїном усієї атомної галузі, зокрема й виробництва слабозбагаченого урану, стан речей у ній залежатиме від "зговірливості" України у відносинах з Росією, аж до питань національної безпеки. Тому відповідь лежить на поверхні: треба позбуватися монополіста. Тим більше з заплямованою репутацією. 

 

Для довідки

"Поява нової інформації (1993 р. — А.Г.) спонукала Міжнародну консультативну групу з ядерної безпеки МАГАТЕ (INSAG) переглянути свої колишні висновки щодо причин Чорнобильської аварії у квітні 1986 р.".

"...Нова інформація виявила низку ширших проблем, що призвели до виникнення аварії. До них належать:

— установка (тобто реактор РБМК-1000. — А.Г.) фактично не відповідала чинним нормам безпеки під час проектування і навіть мала небезпечні конструктивні особливості" (стор. 31, п. 8)…

 "Можна сказати, що аварія стала наслідком низької культури безпеки не тільки на Чорнобильської АЕС, а й у всіх радянських проектних, експлуатуючих і регулюючих організаціях атомної енергетики, що існували в той час" (стор. 30, п. 5).

"У зв'язку з нинішнім сприйняттям подій є потреба змістити акцент таким чином, щоб він більшою мірою стосувався вад засобів безпеки конструкції ... а також визнати проблеми, зумовлені структурою, у рамках якої здійснювалася експлуатація станції". 

З Доповіді міжнародної консультативної групи з ядерної безпеки "INSAG-7 Чорнобильська аварія: доповнення до INSAG-1"

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
Курс валют
USD 25.92
EUR 29.13