Півроку після "Грибовичів". Quo vadis, Львове?

Поділитися
Півроку після "Грибовичів". Quo vadis, Львове?
Той (чи ті), хто майже шість десятиліть тому приймав рішення вивозити і скидати нечистоти Львова та околиць в одному з ярів Українського Розточчя поблизу села Грибовичі, мабуть, керувався сумнозвісним мічурінським імперативом - "Ми не можемо чекати на милості від природи; взяти їх у неї - наше завдання".

Той (чи ті), хто майже шість десятиліть тому приймав рішення вивозити і скидати нечистоти Львова та околиць в одному з ярів Українського Розточчя поблизу села Грибовичі, мабуть, керувався сумнозвісним мічурінським імперативом - "Ми не можемо чекати на милості від природи; взяти їх у неї - наше завдання".

Окрім цього, у вжитку був (і продовжує бути) ще один неписаний "імператив" - "так зі сміттям поводяться всі!" В усьому світі панувало аксіоматичне неписане правило поведінки з відходами - видалити з-перед очей, дистанціюватися від них.

Пригадалася у зв'язку з цим драматична американська "сміттєва" пригода, описана француженкою Катрін де Сільгі в її "Історії сміття", про запаморочливе блукання між портом Нью-Йорка і Мексиканською затокою баржі з трьома тисячами тонн нечистот із наміром десь їх вивантажити навесні 1987 р. Після 50-ти днів "сміттєвих мандрів" незручний вантаж повернувся до порту відправлення (шість країн Центральної Америки відмовилися його прийняти). Тепер, коли найбільше у світі нью-йоркське звалище закрите, щоденна евакуація відходів цього мегаполіса за складністю прирівнюється до військових операцій автоконвоями з десятками вантажівок, що долають віддалі до 400 км.

Схожі на американські сміттєві митарства переживає нині наш Львів. Точніше, не весь Львів, а мерія, з якою (чи, може, з "Самопоміччю", чи з А.Садовим?) ведеться справжня сміттєва війна, заручником якої стає все місто.

Не знаю, чи усвідомлюють "палії" цієї війни, що й вони є її заручниками - заручниками нашого спільного екологічного невігластва у сфері поводження з муніципальними (комунальними) відходами.

Чому так склалося? Тому, що впродовж багатьох десятиліть функціонування державної влади (як совітської, так і радянської незалежної) посутнім розв'язанням питань знешкодження комунальних відходів (які чомусь називають сміттям, чи, ще гірше, - "твердими побутовими відходами") відповідні органи на всіх рівнях не займалися. Скажу більше - цією проблемою легковажили. На слуху в пересічного громадянина завжди були питання вивезення сміття. Отож, це сумнозвісне "вивезення сміття" було по суті вивезенням проблеми якнайдалі від себе любимих (я це називаю втечею від проблеми). Така втеча від проблеми супроводжувалася позірним її перенесенням на плечі громад, на землях яких із дозволу (?!) влади розміщували ті сотні й десятки тисяч сміттєзвалищ України, над якими нині витає загроза "грибовицького" лиха.

Вагома причина того, що сталося на Львівщині, - це тотальне ігнорування всіма (!!!) комунальними власниками українських сміттєзвалищ усіх приписів (і совітських, і "незалежницьких"), які стосуються організації належної експлуатації цих звалищ (утрамбовування, присипання, дегазація, відведення стоків/фільтрату) і, власне, скеровані на знешкодження накопичуваних відходів. Наголошую: те, що сталося на Грибовицькому звалищі, могло статися на будь-якому іншому в Україні. З понад п'яти тисяч сміттєзвалищ України, які, за самим означенням, не відповідають санітарним нормам, близько однієї тисячі - надзвичайно небезпечні для довкілля. Тобто для кожного з цих "надзвичайників" є ймовірність вибуху "власної сміттєвої бомби", і становить вона лише (?) 0,001 або 0,1%. Але вибухнуло у Львові, на львівському звалищі. Випадковість?...

Природознавче тлумачення реалізації такої малоймовірної пригоди є. Так званий звалищний газ (суміш метану і вуглекислого газу), що утворюється на всіх сміттєзвалищах пропорційно до обсягів відходів та віку звалища, має дуже небезпечну властивість - самозагорятися при доповненні цієї суміші певною концентрацією кисню. Тож, якщо не дотримуватися відповідних будівельних норм (ДБН) складування відходів на звалищах, імовірність самозагоряння звалищного газу існує на всіх звалищах. Воно досить часто стається й на європейських полігонах, на яких, для зниження ймовірності потужного самозапалювання відходів, обладнують спеціальні свічки (факели), щоб спалювати звалищний газ без участі в цьому процесі навколишніх відходів.

На жаль, усі ми без винятку виявилися причетними до настання в Україні "кризи звалищ". Причетний кожен обсягами утворюваних ним відходів споживання і небажанням їх не створювати. Тому блюзнірськими видаються нинішні намагання відразу ж після грибовицької трагедії назвати й засудити винних. Я не маю наміру цим твердженням виправдати бездіяльність органів влади, які покликані розв'язувати проблеми знешкодження відходів на відповідних територіях. Навпаки, ще раз наголошую, що в питаннях організації приязного до довкілля поводження з відходами українська влада була й залишається, фактично, бездіяльною. Але так склалося, при фактичному нашому громадському потуранні цій бездіяльності. Нас не вчили не смітити - у кращому разі, вчили прибирати за собою, але прибирати з-перед очей, тобто дистанціюватися від майбутнього лиха. Ось така парадигма нашого поводження з відходами нашого споживання і є базовою причиною того, що сталося у Грибовичах, і того, що ще може (не дай Боже!) статися.

Імовірність того, що біда ще може статися, на жаль, залишається високою. Така оцінка зумовлена, зокрема, й аналізом "післягрибовицьких" заяв і львівських, і київських урядників, у яких, на жаль, не бачимо якоїсь стратегічної визначеності щодо загальнонаціональних та регіональних планів знешкодження комунальних відходів.

Почну з київських можновладців. Вразила блискавична порада президента керівництву Львова у критичній ситуації не політикувати, а зайнятися прибиранням сміття. Наважуся виправити пана президента, - у розвинених країнах стараються сміття не створювати, щоб менше його прибирати. Окрім цього, знешкодження відходів там досить давно вже є предметом саме політичних дискусій і рішень, гуманітарною проблемою, а не постійними наріканнями на сумнозвісних ЖЕКів та двірників.

Кожна з тих країн має покроково впроваджувану стратегічну програму поводження з відходами. Роботу в такому руслі в Україні уряди банально ігнорували. Підтвердженням слушності цього висновку мав би слугувати заявлений намір нового міністра екології розробити національну стратегію поводження з відходами як реакція на грибовицьку трагедію. Якось незручно зауважувати, що така стратегія в Україні є (!) - вона вже понад 11 років (з 2005 р.) вилежується (точніше - похована) в урядових шухлядах. Наведу тут розробників і назву цієї розробки:

Данське екологічне співробітництво з країнами Східної Європи (DANCEE),

Міністерство навколишнього середовища (Данія),

Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства

Національна стратегія поводження з твердими побутовими відходами в Україні

Стратегія та План дій

Грудень 2004.

Тож що має намір розробляти міністерство - ще один "шухлядний манускрипт"?! Чи не краще було б пильніше вчитатися в уже напрацьоване спільно з данцями (та ще й за їхні гроші) і актуалізувати п'ять стратегічних напрямів розвитку українського суспільства у сфері поводження з комунальними відходами (технічний, фінансовий, інституціональний, законодавчий та просвітницько-виховний), які докладно розглянуті в зазначеному проекті.

Зрозуміло, що вчитуватися в детально розписаний поетапний план дій, проектувати їх на рівень кожного регіону, громади - це марудна, невдячна та й не дуже прибуткова справа. Яку, очевидно, через її "непривабливість" упродовж 11-ти років ніхто з урядників так і не "приголубив".

Заради об'єктивності, суспільство має потішити проголошений недавно стратегічний намір міністерства, яке нібито представило на обговорення громадськості проект змісту майбутньої, розширеної за обсягами, стратегії поводження з усіма видами відходів в Україні. Лише проект змісту займає 54 сторінки. Якою ж за обсягом буде вся "стратегія"?! Цікаво, скільки часу триватиме її остаточна розробка, а ще цікавішими будуть імплементаційні заходи й наміри розробників такого об'ємного і складного документа, зважаючи на відверту алергію до таких проектів місцевих "еліт".

Небажання попередніх урядів діяти в рамках відкритих цивілізованих підходів до вирішення проблем знешкодження комунальних відходів успішно транслювалося на рівень регіональних урядників. Особливу і специфічну активність вони виявляють в одному - технічному - напрямі, прожектуючи будівництво так званих надсучасних сміттєпереробних заводів. Таке прожектерство зумовлене і тотальною активізацією протестів "громадськості" проти неналежної експлуатації українських сміттєзвалищ, які спонтанно трансформуються в "рух опору" будівництву санітарно захищених полігонів. При цьому, щонайменше, без ентузіазму зустрічає ця ж громадськість ініціативи зі спорудження сміттєспалювальних заводів.

А чого ж вона хоче, ця "сміттєтворча громадськість"? Вона хоче, щоб наслідки її сміттєтворчої діяльності ліквідовувала якась "чудо-техніка". І вона "майже переконана", що така техніка справді існує десь там - у багатших і розвиненіших. Її продовжують і далі в цьому переконувати "індустріалізатори відходів регіонального розливу". Потрібно перестати зомбувати людей поняттями сумнівних "сміттєпереробок", "утилізацій", яких (як інженер) зовсім не ігнорую, - які вважаю останньою, кінцевою дією при поводженні людини з відходами.

"Екологічним" призначенням місцевого самоврядування має стати утвердження іншого способу мислення у стосунках громади з довкіллям. Потрібно перестати мислити міфологічними індустріальними категоріями і ввімкнути мислення здорового глузду та розуміння проблеми.

Цю проблему можна розв'язувати за єдиної умови - наявності консолідованої волі громади. Така воля може сформуватися, якщо громаду належно інформувати про засади приязного до довкілля поводження з відходами і раціонального господарювання з ними. Переконувати в особливій як екологічній, так і економічній значущості розділення відходів споживання безпосередньо вдома, на роботі (біля джерел їх утворення) для майбутньої їх ефективної переробки/обробки на спеціалізованих підприємствах. Пояснювати, що без системи роздільного збирання відходів їх переробка є неефективною (сізіфовою працею, "фейком"). Інвестування у проекологічну поведінку людини дасть відчутніший позитивний ефект, ніж у спорудження так званого сміттєпереробного заводу, якому також властивий певний життєвий цикл, і якого самого також чекає сумна доля відходів. На жаль, нашій владі це не дуже до смаку. Апетитнішим видається будівництво сміттєспалювальних заводів, - буде біля чого погрітися….

Виконуючи дві вище названі дії, кожен залучається до захисту довкілля, бо відділена органіка скеровується на компостування (такий об'єкт обробки відходів незрівнянно дешевший і безпечніший за будь-який сміттєпереробний завод). Компостування комунальних відходів дає подвійний позитивний ефект - по-перше, майже вдвічі знижується обсяг відходів, що скеровуються на складування, і, по-друге, отриманий компост конче потрібен для виконання рекультиваційних робіт на звалищах, які мають бути закриті, а площі з-під них - ревіталізовані.

Та частина відходів, що залишається після відділення органіки (так звані "сухі відходи"), має скеровуватися на сортувальні конвеєри, де лише видобувається вторинна сировина для відправки її на переробку або для повторного вжитку. Такий процес і називається утилізацією відходів (використанням з користю). Навмисне тут вдаюся до тлумачення поняття "утилізація", бо неодноразово чув, як наші "управлінці відходами" утилізацією вважають також складування відходів на звалищах.

Описані вище прості засади поводження з комунальними відходами (господарювання з відходами) і являють собою вагому складову альтернативи сміттєзвалищам і "сміттєспалювальним заводам".

Таким чином, організацію і впровадження на територіях громад системи дво-, три- чи чотирипотокового роздільного збирання комунальних відходів якомога ближче до джерел їх утворення для спрямування на переробку чи повторне використання можна вважати дієвою альтернативою системі видалення і переробки відходів "сучасними" індустріальними термічними методами. Прикметник "сучасними" поданий у лапках, оскільки очікувана прогресивність згаданих методів - завищена, з міркувань як екологічних (через контроверсійність рівня шкідливості відходів самої переробки), так і економічних (обмежена рентабельність).

Не претендуючи на роль виняткового експерта порушеної проблеми, особливо наголошую на обов'язковості розгляду громадськістю саме альтернативних концептуальних рішень знешкодження комунальних відходів при виборі шляху модернізації системи поводження з ними.Лише після розгляду результатів порівняння засадничих відмінностей між кількома альтернативами громада може приймати рішення про запровадження на своїй території тієї чи іншої системи поводження з відходами. Зокрема, громадою можуть розглядатися два підходи. Перший орієнтуватиме на домінування різних механізмів "утилізаційного" розділення відходів у територіальній системі господарювання з ними, на основі чого й визначатимуться реалістичні потреби використання "надсучасних" індустріальних методів обробки комунальних відходів. Другий - визначально націлений на організацію системи видалення/вивезення відходів для їх обробки на "модерних сміттєпереробних комплексах".

Викладені засади модернізації поведінки громад зі своїми відходами можуть досить швидко стати успішними при їх застосуванні на територіально невеликих поселеннях громадян - села, селища, міста й містечка. Великі міські агломерації (100 і більше тисяч мешканців) не конче відразу зараховувати до екологічно "пропащих" у цьому плані. Вони можуть реалізувати свою приязнь до довкілля, поділившись на мережу дрібніших об'єднань власників комунальних відходів, на рівні яких і розпочнеться впровадження принципів сталого розвитку при поводженні з відходами (біля джерел!) шляхом побудови відповідної мережі санітарно безпечних майданчиків попереднього розділення комунальних відходів.

Місцева влада, якій ми нібито доручили управляти нашою спільною територією, перед прийняттям рішення щодо реалізації конкретного технічного проекту, націленого на знешкодження комунальних відходів, мусить (на мій погляд) докладно розкрити (якщо це не державна таємниця) всі техніко-економічні та екологічні передумови й наслідки такого рішення, розмістивши його (концепцію, проект) на відповідній веб-сторінці чи у ЗМІ . Громаді при акцептації таких рішень замало тільки посилання на високий зарубіжний авторитет і рівень кредиторів та їхніх експертів.

У зв'язку з цим наведу такий приклад з високого європейського досвіду. Для доведення до робочого стану сміттєспалювального заводу потрібно 7- 8 років, а систему переробки відходів на основі чотирьох розділених потоків можна почати здійснювати впродовж одного року.

Ще один приклад - із сусідньої Польщі, де почали з'являтися тривожні сумніви в ефективності запровадження сміттєспалювання. Недавнє будівництво в цій країні сміттєспалювального заводу потужністю 100 тис тонн на рік (приблизно половина річних обсягів Львова) вилилося в один мільярд злотих, спалювання однієї тони відходів на цьому заводі коштує близько одного мільйона злотих.

Наведені вище приклади спонукають поставити, мабуть, правомірне запитання: на основі яких саме техніко-економічних параметрів відбувається погодження з Кабінетом міністрів угоди мерії Львова з Європейським інвестиційним банком про кредитування так званого львівського проекту сміттєпереробки, про що ведуться розмови впродовж декількох місяців, які переростають ще й у "сміттєву війну" між мерією та облдержадміністрацією?

Неможливо стриматися, щоб не процитувати тут міського голову Львова: "Наша амбіція - збудувати найсучасніший завод в Україні. Нічого подібного в Україні нема. 99% сміття в Україні ховають, ніхто його не сортує належно. Ми хочемо показати на прикладі Львова, як це треба зробити".

Як складеться з проголошеною амбіцією львівської мерії? Це залежить і від мерії, і від небайдужих львів'ян. Перша має для цього "вийняти кота з мішка" - показати громадськості розроблений проект чи концепцію, з якими вона вирушила у важкий путь по кошти кредиту від Європейського інвестиційного банку, і провести їх публічне обговорення, краще - з участю фахових закордонних експертів.

А львів'яни мають організувати громадську експертну групу (раду, комітет…) з питань впровадження на теренах міста і області системи поводження з комунальними відходами на засадах сталого розвитку. Таку групу мали б створити науковці львівських вишів, академічних, дослідних установ, екологічні громадські організації для відкритого розгляду, обговорення й оцінювання відповідних проектів місцевої влади, щоб сприяти посутньому розв'язанню проблем знешкодження відходів територіальних громад.

Від самих львів'ян значною мірою залежить, чи підуть вони шляхом відомого швейцарського досвіду розділення відходів перед скеруванням їх на обробку/переробку, чи волітимуть залишатися довголітніми бранцями індустріальної економіки у сфері поводження з відходами. Як на мене, не пасує громадянам європейського міста залишатися в полоні уявлень "економіки смерті". Так, зокрема, американські вчені-екологи окреслюють індустріальну економіку, кінцевим продуктом якої виявилися відходи виробництва й споживання, а роль кінцевої ланки в управлінському ланцюзі якої відведена "сміттєспалювальному заводу".

Настає і набуває всебічного суспільного схвалення епоха "економіки знань". У сфері поводження з відходами розділення останніх біля джерел утворення, адекватне використання нашого знання про їх морфологічний та фракційний склад для розробки відповідних стратегічних планів господарювання - це елементи, складові економіки знань, або "економіки життя", перехід до якої відбувається на наших очах і може відбутися ще й за нашої безпосередньої участі.

Щоб часом не заблукати в цьому переході, потрібне філософськи розширене тлумачення цього сучасного гуманітарного явища - "економіки знань". Адже йдеться не про звичне, механістичне накопичення знань, інформації як інструментів економічного поступу, а про "економіку розуму - економіку моральності". У такому контексті природно напрошується моя улюблена цитата з Якоба Нідельмана, з його "Серця філософії": "Інтелект сам собою не є розумом, розум - це різноманітні складові людської структури, і тільки розум спроможний відповідати на справжні запитання, тільки розум здатний спрямовувати діяльність людини. Нам бракує моральності тому, що ми не маємо розуму, бо маємо тільки ізольований інтелект, який найняли на роботу, він є імітацією розуму…"

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі