ЧОРНЕ ПОЛЮВАННЯ СВЯЩЕННОЇ КОРОВИ

Ігор Бахмутський 21 липня 2000, 00:00

Читайте також

Ігор БАХМУТСЬКИЙ, Агентство незалежних журналістських досліджень

Про прокуратуру в наших мас-медіа, як в Індії про священну корову, говорити не заведено. Про окремих прокурорів інформація часом і промайне. На кшталт «призначено» чи «звільнено з посади». Про окремі, резонансні справи, порушені тим чи іншим прокурором, — також. Свого часу, приміром, багато ручок було списано навколо «справи» Юхима Звягільського.

Але про прокуратуру як таку, про її місце й роль у швидко змінюваному українському суспільстві читати якось не випадало. Чи тому, що її роль усім зрозуміла й очевидна. Чи тому, що наші люди ще з часів страшної пам’яті прокурора Вишинського вважають за краще про неї загалом не думати, а тим паче говорити вголос.

Тим часом факти вже не тільки свідчать, а просто-таки волають про те, що роль прокуратури в наших перетвореннях несподівано стала визначальною. Правда, з цікавим відтінком. Конкретніше? В економічних перетвореннях. Ще конкретніше? У процесах перманентної реприватизації.

У пошуках відьом

Хоч що б там говорили, а Україна цілком самобутня держава. У тому сенсі, що в нас усе не так, як у людей. Це там, у них, перманентна реприватизація (зміна власників та менеджерів, які нею управляють) відбувається в рамках ринкових відносин, врегульованих цивільним правом. У нас — усе інакше.

Проба пера відбулася навесні 1995 року при генеральному прокурорі Владиславові Дацюку. Приватизація промислових підприємств тоді щойно розгорталася, виробництво падало шаленими темпами, а найпривабливішими для брудної конкурентної боротьби серед нуворишів, котрі несподівано з’явилися, були розжирілі на гіперінфляції комерційні банки.

Першою ластівкою, що трапила в клітку, випало стати голові правління АКБ «Відродження» Анатолію Скопенку. Цікава деталь. Його затримали келійно, у власному кабінеті, близько сьомої вечора. А вже наступного ранку в «Київських відомостях» з’явилося повідомлення про арешт банкіра (першого в незалежній Україні!) та пред’явлення йому обвинувачення в хабарництві.

Вдумливі аналітики тільки за цим, на перший погляд незначним, фактом оцінили подію, по-перше, як знакову, а по-друге, як замовлену. І не помилилися. Пред’явлене А.Скопенку обвинувачення було настільки абсурдним з погляду правової, побутової та формальної логіки, що здавалося, день-два — і банкір вийде на волю. Нагадаємо, коротко, його суть.

1994 року якийсь підприємець одержує у львівській філії банку «Відродження» (а в різних областях України банк мав понад 40 філій) близько 8 млрд. купоно-карбованців кредиту під організацію міжнародних змагань з бальних танців. Повернення кредиту гарантував Держкомпраці, який тримає в АКБ «Відродження» свої рахунки й величезні депозити. На засіданні кредитної ради банку, де обговорювалося питання, А.Скопенка не було через закордонне відрядження. Та й у будь-якому випадку ця банківська операція була настільки рутинною та буденною, а гарант повернення кредиту настільки надійним, що видача грошей позичальнику пройшла як цілком пересічний випадок.

Позичальник, утім, переказав гроші на свій розрахунковий рахунок в інший банк (що законом не забороняється), там їх проконвертував (у 000, що є порушенням валютного законодавства) і за всі послуги з організації змагань у європейському граді Львові любитель танго й фокстротів почав платити наявною «зеленню».

А причому тут банкір з Києва, запитаєте ви, і не матимете рації. Як протягом восьми місяців залишалися в дурнях адвокати А.Скопенка. На їхні звернення до генерального прокурора з вимогою змінити запобіжний захід через абсурдність пред’явленого обвинувачення (випустити банкіра зі львівського СІЗО під розписку про невиїзд) В.Дацюк лише продовжував перебування підслідного за гратами.

Справа, шита білими нитками, тим часом розбухала. Крім хабарництва (ст. 168 КК), слідчі намагались обвинуватити А.Скопенка за вбивчими для будь-якого господарського керівника статтями: 86-1 (розкрадання в особливо великих розмірах); 165 (зловживання службовим становищем); 172 (службова фальсифікація); 80-1 (приховування валютної виручки) і, нарешті, за ст. 80 — порушення правил про валютні операції. Запам’ятаємо цей «джентльменський набір» статей КК України.

Тим часом на волі навколо раніше сильного банку точилася відверто загарбницька битва. Так, рішенням загальних зборів акціонерів (котрі були приголомшені арештом першого керівника, тож легко піддалися обі- цянкам), головою ради акціонерів банку стає Олег Іщенко, творець і фактичний власник конгломерату комерційних структур із префіксом «OL» — OL- Банку, OL-Газу, OL-Нафти, OL-Аудиту тощо. Показово, що співвласником «Відродження» Олег Іщенко став буквально напередодні зборів, ... придбавши за лише одну акцію! Ну та Бог із ним. Головою правління стає Юрій Духота. І десь до осені розорення й цілковите банкрутство АКБ «Відродження» набирає необоротного характеру. Тільки тепер В.Дацюк змінює для підслідного А.Скопенка перебування в СІЗО на підписку про невиїзд. Ще місяців через два справу припинено за відсутністю... події злочину!

Прем’єра відбулася. АКБ «Відродження» наказав довго жити. Його львівська філія за безцінь перейшла в комерційну імперію Олега Іщенка і стала філією OL-Банку. Величезних фінансових втрат зазнали акціонери та вкладники. Зате збагатилися ті, хто цілеспрямовано банкрутував банк, спершу обезголовивши його чужими руками. Трагічно, під кулями кілера, закінчив свій життєвий шлях Юрій Духота і, хтозна (?!), можливо, саме тому, що не зумів поділити гонорар за розорення АКБ «Відродження». Анатолій Скопенко, фінансовий менеджер високого класу, доктор економічних наук, який міг би ще чималу користь принести Україні, після восьмимісячного перебування в СІЗО відійшов від справ, по суті залишився непотрібним країні. Зате прокуратура наша виявилася ні при чому. З чистими, як у Пілата Понтійського, руками.

У Нью-Йорку буза, а в Києві — кримінальна справа

Тільки після такої прем’єри практично скрізь, де відбувається зміна власника, — процес загалом-то природний для ліберальної ринкової економіки, — без нашої всюдисущої прокуратури й силових структур не обходиться. Причому процес іде по наростаючій паралельно з економічною стабілізацією. Не дуже помилюся, сказавши, що в Україні не залишилося практично жодного хоч трохи привабливого (у значенні: працює та приносить прибуток) промислового чи комерційного підприєм- ства, навколо якого не плелося б павутиння кримінальних процесів. Пригадаємо перше, що спаде на думку: Миколаївський глиноземний завод, «Луганськобленерго», долю відомого кримського підприємця Сергія Воронкова, концерну та банку «Денді», Слов’янського хімічного комбінату. Ряд цей можна продовжувати до нескінченності й поповнювати щодня, гортаючи шпальти газет. Складається враження, що в Україні вже не залишилося чесних промисловців і підприємців. Отакий своєрідний менталітет нації.

Сценарій тут до болю знайомий і з невеличкими варіаціями повторюється до огидного одноманітно. Проти перших керівників або власників привабливого підприємства нашою незаплямованою прокуратурою порушується кримінальна справа. З обов’язковою їхньою ізоляцією в СІЗО. Виробництво, природно, лихоманить. Тому що це тільки при соціалізмі не було незамінних людей. При капіталізмі — людина і її справа невіддільні. Далі — більше. Заарештованим висувають одне обвинувачення за другим із вищезгаданого «джентльменського набору» статей КК. Чисто за випадковим збігом на підприємство накочується цунамі безкінечних виснажливих перевірок із закриттям банківських рахунків, виїмкою оперативних документів і т.п. І в найкритичніший момент з’являються, як правило, нові особи з рятівними рецептами. Тут можливі два виходи: або фірма припиняє своє існування взагалі (як це було з банком «Відродження»), або до влади в ній приходять автори всієї багатоходової комбінації.

А заарештовані? У 80 випадках із 100 їх випускають на свободу за відсутністю складу злочину — втративши владу і власність, кому вони можуть стати на заваді? А якщо і засуджують, то за сміховинними приводами. Сергія Воронкова, про якого я вже згадував і хобі якого було колекціонування зброї, приміром, засудили на два роки за незаконне зберігання дюжини бойових патронів, які з’явилися в справі на третій день після офіційно проведеного обшуку. Можна повірити, щоб людина з таким хобі не знала, як або забула своєчасно узаконити цю фатальну дюжину?

Тут можна було б порозмірковувати не про юридичну, а про фактичну роль української прокуратури в процесах природної для ринкової економіки реприватизації. Але спочатку хочеться розглянути ще один показовий для оцінок факт.

1997 року за заявою американських громадян, колишніх наших співвітчизників, президента і нібито віце-президента компанії R&J Trading International Inc. панів Ямпеля і Фурмана прокуратурою було порушено справу за ст. 148-8, ч. 2 КК за порушення, що нібито були при емісії цінних паперів СП «Борщагівський хімфармзавод» (СП «БХФЗ»).

У принципі, подібне може трапитися, коли на ринок викидаються порожні, нічим не забезпечені акції — достатньо згадати горезвісні трасти. Проте діючому промисловому підприємству випустити в обіг і тим більше зареєструвати емісію акцій, не пройшовши ретельного сита Антимонопольного комітету і тоді ще й Мінфіну, а тепер Держкомітету з цінних паперів і фондового ринку, практично неможливо. Хто емітував акції, того в цьому переконувати не треба.

Через це, за здоровим глуздом, слідчому достатньо було перевірити реєстраційні та дозвільні документи на відповідність чинному законодавству, і справу можна було або припиняти, або передавати в суд. Скільки для цього потрібно часу? Ну, місяць, ну, від сили, два. Ну, три. Але у прокуратури своя логіка. І керівників БХФЗ трясли протягом трьох років (правда, того разу не заганяючи до СІЗО) за всіма статтями «джентльменського набору» КК, намагаючись звинуватити їх у порушенні валютних операцій, перевищенні повноважень, зловживанні службовим становищем, у хабарництві, розкраданнях і т.п.

Не вийшло. Всі арбітражні суди і суди загальної юрисдикції борщагівські фармацевти проти американських громадян виграли. Кримінальну ж справу по емісії акцій було припинено за відсутністю навіть не складу, а, цитую, «події злочину як такого».

Показова деталь. Зустрічні заяви борщагівських фармацевтів про незаконну інвестиційну діяльність Ямпеля і Фурмана прокуратурою не приймалися, а казуїстично відсилалися слідчим для розгляду в рамках уже порушеної кримінальної справи. А даремно. Заяви ж були досить обгрунтовані. Справа в тому, що американські фігуранти 1994 року виступили співзасновниками СП, у яке БХФЗ увійшов 6% своєї власності, оціненої в 0 тисяч. Стільки ж мали внести у вигляді іноземних інвестицій добродії Ямпель та Фурман. Вони і внесли. Але не живими грошима, а устаткуванням. Причому при поставці ціну устаткування було завищено мало не вдвічі. Що це, шахрайство чи спекуляція? Ще більше вражає той факт, що устаткування американськими співзасновниками СП було поставлено після того, як вони отримали перші (і далеко не малі!) дивіденди від так званої спільної діяльності! Іншими словами, напрошується елементарний логічний висновок, що ні своїх, ні позикових грошей (інвестицій) американці в спільне виробництво не вкладали, а виконали лише роль посередника при постачанні устаткування. Але дуже дорогого посередника.

Взагалі, якби прокуратура порушила справу за зустрічними заявами, слідчому легко можна було б довідатися про безліч цікавих речей. Приміром, будь-яке міжнародне агентство з бізнес-інформації могло б повідомити, що пан Ямпель, крім компанії R&J Trading International Inc., є «батьком»-засновником ще трьох фірм: R&J Pharmaceutical Inc., Armour Ltd. і KROK-USA Corporation. Що всі чотири фірми зареєстровані за однією адресою, хоча ні за однією з них ні орендованого, ні тим більше власного офісу не значиться. Що єдиним співробітником кожної з них офіційно є їхній президент пан Ямпель, а якщо так, то хто ж тоді пан Фурман, який у всіх документах фігурує як віце-президент компанії R&J Trading International Inc.? Що ніякою виробничою діяльністю жодна з названих фірм не займається, а лише переганяє гроші по банківських рахунках і депозитах. Що обидва фігуранти до фармацевтики мають приблизно таке ж відношення, як китайський імператор до острова Хортиця.

Словом, логіку борщагівських фармацевтів, що базується на імперативі соціальної моральності, зрозуміти можна. І, отже, пояснити їх послідовні і цілком правові дії, спрямовані на ліквідацію СП і розрив всіляких ділових відносин з американськими громадянами. Вони цілком справедливо порахували, що майже млн., отриманих Ямпелем і Фурманом у вигляді дивідендів, більш ніж достатньо за участь у заснуванні СП (за печатку й власний підпис) із вельми сумнівними іноземними інвестиціями.

Але у прокуратури своя логіка. І цього року, за черговою заявою пана Ямпеля проти Л.Безпалько, порушують справу № 49-914 за статтею 168 ч.3 КК — отримання хабара. При цьому в постанові про притягнення її як обвинувачуваної стверджується, що слідчий прокуратури Ленінградського району м. Києва Скорін А.В. установив (?!), що 8 вересня 1995 року в США, у м. Брукліні штату Нью-Йорк, у будинку №2900 по вулиці Океан Авеню, у кв. № 4П громадянка Безпалько Л.В. через свого чоловіка Безпалька М.А. отримала хабар у розмірі 250 000 доларів США сертифікованим чеком компанії R&J Trading International Inc. від президента компанії Ямпеля і віце-президента (?!) Фурмана. Все це Безпалько Л.В. отримала нібито за продовження спільної роботи з американською стороною...

Дідько забирай! Не слідчі в нашій прокуратурі, а справжні екстрасенси! Це ж треба, через п’ять років на відстані в кілька тисяч кілометрів, як говориться, за морями, за лісами умудритися встановити факт вручення хабара в місті Брукліні штату Нью-Йорк! Ці б здібності й застосувати для повернення в Україну мільярдів, що витікають із нашої країни через офшори. Або мільйонів, привласнених Павлом Лазаренком. А вони ордер на арешт якоїсь Людмили Безпалько одержують!

Утім, прокурорська машина продовжує крутитися. До тенет карного павутиння потрапляє дедалі більша кількість керівників БХФЗ. Порушено справу навколо шістнадцяти квартир, отриманих членами колективу. Фабула тут проста й очевидна. Свого часу СП видало позичку на придбання житла своїм 16 співробітникам, сплативши відповідну суму будівельникам будинку № 18 по вулиці Булгакова. Потім НВЦ «БХФЗ», на підставі відповідного договору переуступки права вимоги, видану позичку погасив — платіжними дорученнями №№ 1857, 1858 і 1859 від 3 вересня 1996 року повернув гроші СП. А з 16 працівниками, котрі на той час залишили підприємство з іноземними інвестиціями та перейшли працювати на завод, уклав договір про одержання ними житла і погашення витрачених заводом коштів. Ну де тут кримінал? Хіба в тому, що 16 працівників у наше лихоліття отримали житло? Так за останні п’ять років через позички ще понад сто працівників БХФЗ із шестисот одержали квартири. І регулярно позички погашають, оскільки регулярно отримують зарплату, у середньому по 600 гривень на кожного.

Але повернімося до тенденцій. БХФЗ — дуже ласий шматочок для зацікавлених осіб. І не тільки тому, що в ситуації системної економічної кризи без кредитів і сторонніх фінансових вливань інтенсивно розвивається, регулярно отримує багатомільйонні прибутки, не має боргів ані перед бюджетом, ані за податками, ані перед своїми партнерами. А насамперед тому, що за останні п’ять років із задрипаної дільниці, де вироблялося всього 10 препаратів типу зеленки, перетворився на ультрасучасне фармацевтичне підприємство, третє в Україні за обсягами продукції, що випускається.

Великі гроші — великі ігри. Не випадково одна за одною різноманітні фінансові групи та конкретні особи намагаються захопити контроль над заводом. Тобто, зробити насильницьку реприватизацію підприємства. Навколо БХФЗ періодично вивішуються оголошення бажаючих викупити в робітників заводу акції за договірною ціною. Були й безпосередні пропозиції про подальшу капіталізацію підприємства через випуск додаткової емісії акцій. Тобто, через ігри, які за нашого дохлого фондового ринку призводять до заміни власників такої привабливої власності.

Природно, керівництво заводу, і насамперед Людмила Безпалько, не піддається ні на провокації, ні на вмовляння. І на цьому тлі роль нашої прокуратури в процесах реприватизації висвітлюється особливо опукло. Адже це страшно, добродії, якщо ми побудуємо таку державу, в якій власність переходитиме від одних осіб, фізичних і юридичних, до інших через прокурорський кийок і правоохоронні органи! А до цього ж іде.

Ось і в цьому випадку, під час розслідування справи про сумнівний хабар п’ятирічної давності в штаті Нью-Йорк, навіщо, скажіть, прокуратурі знадобилися адреси та телефони всіх шестисот працівників заводу? Вони що, свідками були, так би мовити, процесу? І хоча прокурорська логіка, як ми вже неодноразово переконувалися, простим смертним недоступна, я не здивуюся, коли завтра до кожного робітника БХФЗ (а вони всі є співвласниками підприємства) не з’являться додому браві молодики й не почнуть їх «умовляти» відомими методами переуступити право власності (продати акції) за доступною ціною.

Якщо сьогодні прокуратурі вдасться відправити до СІЗО керівників заводу, достатньо одного-двох, ту саму Безпалько і, скажімо, комерційного директора або головного бухгалтера, завтра, даю голову на відсікання, розвиток підприємства припиниться, а післязавтра почнеться його розвал. Бо що на думці в тих, хто рветься будь-якими методами здобути контроль над БХФЗ, вирахувати нескладно. Занадто багато прикладів у найрізноманітніших галузях, коли насильницька реприватизація процвітаючих підприємств, м’яко кажучи, чорними методами мала вельми сумні наслідки.

Візит не за протоколом

Я далекий від думки огульно обвинувачувати нашу прокуратуру у свідомій і, як ми бачили, досить активній участі в процесах перманентної реприватизації, повторюю, природних для ліберально-ринкових економічних систем. Але так чи інакше факти говорять про те, що вона стала значимим і дуже впливовим оператором ринку перерозподілу власності.

Причини цього явища потребують окремого осмислення й аналізу. Але закривати на нього очі, робити вигляд, що нічого подібного не відбувається, а наведені вище факти — прикрий випадок, пробачте, несерйозно.

Можливо, сама прокуратура ще не усвідомила своєї нової ролі в новому для неї суспільстві. Можливо, як за часів соціалізму, у кожному підпри- ємці вона апріорі бачить ворога держави. Можливо, саме з цієї причини її використовують «просунуті» особи втемну. Тільки, погодьтеся, від цього не легше. Ані тим, хто потрапляє в її поле зору, ані всім нам.

У цьому зв’язку мене вразив візит, що минулої суботи наніс, на їхнє прохання, борщагівським фармацевтам Президент Леонід Кучма. Вже за складом осіб, що його супроводжували, візит не можна було назвати протокольним. Разом із Леонідом Даниловичем завод відвідали перший віце-прем’єр Юрій Єхануров, секретар РНБО Євген Марчук, генеральний прокурор Михайло Потебенько, мер столиці Олександр Омельченко, ряд інших найвищих державних чиновників. І що найголовніше, кожного з них Президент змусив віч-на-віч із борщагівськими фармацевтами висловити свою думку з приводу конфліктної ситуації. Одне слово, мабуть, уперше за роки свого президентства Леонід Кучма виступив на захист не абстрактного, а конкретного вітчизняного виробника, який цілком цього заслуговує.

Трохи, правда, здивувала заводчан пропозиція Юрія Єханурова розмити акції підприємства переходом із закритого товариства у відкрите з наступною додатковою емісією. Адже такий шлях тільки на руку фінансовим магнатам, які прагнуть одержати контроль над заводом. Мало не обурення викликала спроба Михайла Потебенька опорочити перед колективом Людмилу Безпалько. Добре, що Президент вчасно, по суті, його перервав. Та й приклад, який вибрав генеральний прокурор, був безперечно програшним. Те, що дочка Безпалько навчалася в США, знають усі. А генпрокурор намагався піднести цей факт як відкриття...

І все-таки знаковим для нашої теми стало заключне слово Президента. Закон, підкреслив він, тільки тоді виконує свою функцію, коли він захищає вищі національні інтереси, інтереси конкретного виробника, конкретної людини.

Іншими словами, без соціально-морального імперативу закон перетворюється на свою протилежність, на беззаконня. Можливо, ця елементарна істина послужить точкою відліку для переосмислення нашою прокуратурою своєї ролі в суспільстві відкритому, ліберальному, у суспільстві цивілізованої ринкової економіки, у суспільстві, до якого ми всі так прагнемо та про яке мріємо?

ІІ
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 26.02
EUR 27.92