Довга дорога в Монтеррей

Поділитися
Якщо вже бізнесмени на третьому десятку незалежності, демократії та панування ринкових відносин воліють вкладати в рідну економіку під іноземним псевдонімом — то «не все спокійно в Датському королівстві».

Дорога в мексиканський Монтеррей, де в березні 2002 року відбулася конференція ООН з питань фінансування розвитку, видалася довгою, але переборною. Після тривалого і стомливого перельоту через океан мене під час пересадки в Чикаго мало не відправили в Монтерей каліфорнійський, що для службовців найбільшого у світі (на той момент) аеропорту було більш логічним (і, як я зрозумів, не вперше). Аеропорт у Мехіко, звичайно, був меншим, але запам’ятався, мабуть, найдовшим виходом на посадку: круговим коридором довелося йти, здається, вічність. Конференція проходила в Міжнародному торговому центрі, влаштованому на місці якоїсь промислової зони, і певна сюрреалістичність пейзажу доповнювалася гірськими хребтами, які скидалися на вирізані з картону та наклеєні на стіну аплікації. Однак літав я туди не для розваги, тож усі супутні колізії та негаразди згодом забулися й спливли в пам’яті лише недавно, після того, як я прочитав статтю «Інвестклімат: весна відкладається?» (DT.UA №15 від 21 квітня 2012 року) і згадав про «Монтеррейський консенсус».

«Монтеррейським консенсусом» називають резолюцію тієї самої ООНівської конференції, яка визначає шість напрямів міжнародного співробітництва в царині розвитку:

1) мобілізація внутрішніх ресурсів;

2) мобілізація міжнародних ресурсів (передусім прямі іноземні інвестиції);

3) розвиток міжнародної торгівлі як двигуна розвитку;

4) фінансово-технічне співробітництво;

5) зовнішня заборгованість;

6) системне забезпечення розвитку (міжнародна монетарна, фінансова і торговельна системи).

Таким чином, міжнародне експертне співтовариство окреслило парадигму, в рамках якої тільки й можна говорити про успішне фінансове забезпечення розвитку. А якщо ні, то, вириваючи з контексту одні проблеми та забуваючи про інші, ігноруючи їхній взаємозв’язок, ми не зможемо досягти бажаних результатів. Ба більше, як там казав Ульянов? «Намагаючись вирішити окремі питання, не вирішивши загальних, ми все одно будемо постійно натикатися на невирішеність цих загальних питань».

Запитавши нещодавно одного з провідних українських банкірів про поточні проблеми, я вислухав цілий їх перелік. Після чого мій співрозмовник зробив паузу й зовсім як героїня Лії Ахеджакової в «Службовому романі» сказав: «Та й не це головне. От подивися: таж як ми ходимо (тобто кредитуємо)? Це ж жах якийсь!» Виявляється, насправді проблем з акумуляцією ресурсів не існує (є «робочі моменти»). Зате є проблема з позичальниками: занадто великий ризик неповернення позик, причому з причин, які і залежать, і не залежать від боржника.

Утім, це належить до сфери кредитування, що близько, але не збігається з інвестиціями. Відмінність приблизно така ж, як між псевдопартнером «ЛГ» (Льонею Голубковим, якщо хто пам’ятає) і корпоративним інвестором «LG». Відчули різницю? Для акумуляції ресурсів для капітальних вкладень треба не на депозити кошти залучати, а розвивати фондовий ринок («Наша пісня гарна й нова!»), який у нас навіть у найліпші роки був нічим іншим, як майданчиком для спекулянтів: зробити якийсь «профіт» можна, а залучити інвестиційний ресурс… Для публічного розміщення акцій наші бізнесмени успішно використовують фондові майданчики Варшави, Відня і Лондона. А вітчизняний фондовий ринок якщо й використовують, то швидше в реверсному режимі: не так для залучення, як для виведення капіталу з української економіки.

Звісно, кошти можна взяти й у центральному банку, підштовхнувши його до пом’якшення монетарної політики та розширення рефінансування комерційних банків. Але от недавно шеф Європейського центробанку М.Драгі нагадав, що приплив ліквідності не замінить ані припливу капіталу, ані структурних реформ, якими мають займатися уряди.

Отже, перша проблема полягає в тому, щоб забезпечити потрібний (якщо не максимальний, то оптимальний) рівень внутрішніх капітальних вкладень у власну економіку. Інакше кажучи, як у відомому студентському жарті: «Перш ніж розповісти про Лондон, я розповім вам… про Київ». Справді, який сенс заманювати в країну іноземних інвесторів, та ще й докоряти їм за обережність і повільність, якщо свої, вітчизняні, бізнесмени, м’яко кажучи, не влаштовують «перегонів» у прагненні інвестувати в Україну. Зростання на 37%, звичайно ж, вражає, якби не його державна складова - майже третина (за хронічної нестачі бюджетних ресурсів на виконання соціальних функцій держави).

Утім, державні інвестиції були б самі по собі непогані (у нашій ситуації їх, скоріше, треба вітати), якби не той факт, що на підготовці великих міжнародних змагань у світі взагалі-то роблять приватні капітали і чесне ім’я, а не витрачають гроші платників податків. Останні слід було б спрямовувати в «проривні» галузі, забезпечуючи розвиток нових технологій і, так би мовити, «поля» для подальшого його обробляння вже на корпоративному рівні. Навіть у традиційно схильних до патерналізму країнах Латинської Америки, на думку експертів, спостерігається переміщення діяльності держави в сферу підтримки слабких ланок реальної економіки, зокрема, малого і середнього бізнесу, який опинився в найважчому становищі в умовах ринкового реформування; на реалізацію природоохоронних екологічних проектів, що не є сферою інтересів приватного бізнесу; на вирішення соціальних завдань, включаючи підтримку малозабезпечених верств населення (будівництво житла, організацію системи професійного навчання тощо). При цьому зростає значення державних цінних паперів як головного інструменту забезпечення інвестиційної діяльності. (До цього аспекту ми ще повернемося.)

Усе це, як може зауважити читач, азбучні істини. Що, однак, не позбавляє необхідності дотримуватися їх (чого, на жаль, немає).

Природно, не можна сказати, що такі інвестиції не здійснюються взагалі. Але, по-перше, найбільш привабливі й ризиковані інвестиції робляться під іноземною (найчастіше, кіпріотською) «маскою». Не випадково на цю острівну державу щороку припадає приблизно від чверті до третини всіх ПІІ в нашу економіку. Звичайно, з цим явищем намагаються боротися, і, в принципі, такі інвестиційні схеми заслуговують на осуд, але… Особисто в мене не піднімається рука кидати камені в порушників фундаментальних принципів.

Взагалі-то такі схеми доволі витратні й клопіткі. І якщо вже бізнесмени на третьому десятку незалежності, демократії та панування ринкових відносин воліють вкладати в рідну економіку під іноземним псевдонімом - то «не все спокійно в Датському королівстві». На жаль, і в Українській державі теж. Відсутність дієвих гарантій прав власності, політика фіскального пресування, надмірна регламентація регуляторних норм і, звичайно ж, корупція - все це становить проблеми насамперед для вітчизняного, а не для іноземного інвестора. Але ж до цього ще слід додати комерційну ризикованість інвестицій, тобто реальну можливість їхньої окупності з урахуванням слабко розвиненого попиту на внутрішньому ринку та високу конкуренцію на ринку зовнішньому. Не випадково дедалі частіше наші фінансово-промислові магнати підшукують об’єкти для інвестицій за кордоном.

Так що на цьому тлі виконання другого завдання «Монтеррейського консенсусу» (акумуляція міжнародних інвестиційних ресурсів) виглядає цілком пристойно: торік ми залучили ще 6,5 млрд. дол. (тоді як у багатьох країнах узагалі спостерігався процес дезінвестицій). І довели загальний обсяг залучених із-за кордону капітальних ресурсів до суми в 49,4 млрд. дол. (тобто вперше ПІІ на душу населення в нас перевищили планку в тисячу «зелених»). Я пишу про це без жодної іронії. Бо насправді залучення іноземних інвестицій в умовах світової фінансової кризи й наявного в нас інвестиційного клімату є яскравим підтвердженням віри наших іноземних партнерів у наше світле майбутнє. Й у свої прибутки, природно.

Хоча з підставами для такого оптимізму вони дедалі частіше зазнають проблем. Взяти хоча б горезвісне повернення ПДВ. У принципі зрозуміло: питання не просте, але поступово вирішується. Сказано «чекати», отже, треба чекати. Як усі. Чим іноземний інвестор ліпший за вітчизняного? Зрештою, ми обіцяли їм «національний статус» і «статус найбільшого сприяння», тобто що їх трактуватимуть так само добре, як вітчизняних інвесторів, і не гірше за інвестора з будь-якої третьої країни. Але ж усе саме так і є: заборгованість за компенсацією ПДВ є й перед американцями, і перед росіянами, і перед… Тобто ніхто не може сказати, що когось іншого оминула ця доля. Та й вітчизняним бізнесменам так само «добре». І взагалі, створивши компанію в Україні, інвестор стає українським резидентом і працює за нашими правилами та поняттями. І з ним, відповідно, обходяться на тих же підставах. Пам’ятаєте про вже згаданий мною вище ризик неповернення кредитів? От уже й у відкриту пресу потрапили відомості про лист розпачу, спрямований президентові України керівництвом Укрсоцбанку, що належить італійському інвесторові. Йдеться про спір кредитора і позичальника, коли банк вимагає повернути позичені мільйони, а позичальник стверджує, що банк йому ще й не додав кредитів, а тому сам є боржником. Ну як у відомому анекдоті: «Позич триста гривень». - «Так у мене тільки сто». - «Гаразд, давай. Але двісті ти мені будеш винен».

Мені тільки не дуже зрозуміло, навіщо з цим питанням звертатися до президента? Невже вже забулося, що колись в Україні існував Градобанк, що закінчив свою діяльність у результаті подібного конфлікту? Чи хтось розраховував на те, що з іноземним інвестором (та ще й таким великим, як Unicredit) так вчинити не можна? Забули про «національний статус»? А тепер апелюють до політиків.

До речі, про політику. А яка у нас політика у сфері залучення іноземних інвестицій? Яким документом регламентуються питання про те, які інвестиції (хоча б з яких країн) і в які галузі ми залучаємо? Ми всеїдні чи перебірливі? Ми готові повністю віддати іноземним інвесторам нашу землю чи ліси? Авіаційну чи атомну галузь? Чи тільки текстильну? Пам’ятаю, на самому початку кризи португальський уряд мав намір приватизувати електронне підприємство «Кімонда», але, дізнавшись про інтерес з боку росіян, різко передумав і навіть пішов на його закриття. Бо надто стратегічними виявилися технології. А американці, було діло, повстали проти великих арабських інвестицій у своє портове господарство. Злякалися, бачте, можливого проникнення інвесторів, якимось чином пов’язаних із мусульманськими фундаменталістами, які, у свою чергу… Коротше, типові перестрахувальники.

Та якщо вже ми заговорили про банки, так би мовити, про «тузів» інвестиційного бізнесу… Як-то кажуть, «туз - він і в Африці туз». Проте, наприклад, у Південній Африці уряд тривалий час узагалі опирався входженню іноземного капіталу у п’ятірку найбільших банків країни. Коли ж таки вирішили продати контрольний пакет найбільшого з них (ABSA), то вибрали не того, хто пропонував більше, а того, хто був стратегічно більш прийнятним - британський Barclays Bank. Але і йому висунули стандартну вимогу в дусі політики підтримки бізнесу корінного африканського населення (Black Economic Empowerment) - квота в керівництві для місцевих чорношкірих менеджерів і пакет в 35% - таким само акціонерам. І «нічого особистого» - просто «національний статус».

А от іще скандал, який розростається навколо намірів аргентинського уряду ренаціоналізувати нафтовидобувну компанію YPF за рахунок частки в ній іспанського концерну Repsol. Звичайно, експропріація - це тепер не наш метод. Гадаю, що і Буенос-Айрес із Мадридом усе ж таки знайдуть компроміс. Але хотілося б звернути увагу на те, що дії аргентинського уряду є не спонтанними, а прямо випливають з його інвестиційної політики. Зокрема, йдеться про позицію цієї та багатьох інших країн, які розвиваються, щодо проекту Багатосторонньої угоди про інвестиції (Multinational Agreement on Investment), яка багато років є каменем спотикання у відносинах Північ-Південь. Не думаю, що «аргентинський прецедент» знайде багато послідовників у світі (поки що, наскільки я знаю, саму ідею такого способу розв’язання проблем схвалили лише у Венесуелі). Адже націоналізація (а тим більше експропріація) створює значно більше проблем, ніж вирішує. Але як метод тиску цілком може спрацювати. Принаймні у короткостроковому плані. Можна розуміти й підтримувати позицію кожної зі сторін суперечки, але не можна ігнорувати наявність серйозної політичної проблеми, яку бажано врахувати і при виробленні власної політики в питанні інвестицій.

Тепер кілька слів про торгівлю - двигун розвитку. Наявність від’ємного торговельного сальдо, як і раніше, пригнічує. Можна, звичайно, заспокоїти себе тим, що в січні нинішнього року воно скоротилося порівняно із січнем 2011-го у сім разів. Та все ж таки розумію, що без радикального вирішення питання про зміну структури експорту (збільшення частки продукції високого ступеня обробки) та імпорту (скорочення енергозалежності) кардинально проблеми не вирішити. Звичайно, найбільші надії щодо подальшого розвитку торгівлі пов’язуються з Договором про асоціацію з ЄС і зону вільної торгівлі. Глибоку і всеохоплюючу. І це правильно. Про її корисність сказано вже багато (див., наприклад, інтерв’ю уповноваженого уряду України з питань європейської інтеграції В.П’ятницького в DT.UA №9 від 28 жовтня 2011 року) і додати по суті нічого.

Насторожують лише постійно повторювані спроби протиставити перспективи України в Європейському та в Євразійському союзах. Але ж, як на мене, проблема не в тому, в якому із союзів український товаровиробник почуватиметься комфортніше. Закликаючи Україну якомога швидше вступити саме в ЄврАзЕС, один з учасників міжнародної конференції з цього питання, що відбулася недавно в «Прем’єр-паласі», стверджував, що і самі західноєвропейці, розуміючи значення євразійського ринку, широким потоком прямують до нього. Але ж у тому-то й справа: аргумент про те, що в ЄврАзЕС нас очікують комфортні умови збуту нашої неконкурентоспроможної на Заході продукції, не працює, оскільки і в ЄврАзЕС на нас чекають ті ж таки конкуренти. Наївно і навіть образливо для наших північно-східних сусідів думати, що на просторах колишнього СРСР споживачі готові купувати те, що не готові купувати в Європі. (Судячи з ринку сиро-молочної продукції - швидше, навпаки.)

Так само, як не відповідає дійсності уявлення про низьку якість продукції самих країн - членів ЄврАзЕС. Ті, хто пам’ятає СРСР не за сучасними ностальгічними серіалами, цю відмінність добре відчувають. І розуміють, що назад вороття немає. Таким чином, хоч би куди ми пішли, а підвищувати конкурентоспроможність своєї продукції і поліпшувати структуру експорту все одно необхідно. І саме на цьому питанні варто було б зосередити увагу експертів і політиків.

Щодо фінансового співробітництва останнім часом теж говорять багато. Після певного затишшя Міжнародний валютний фонд знову став нашим стратегічним партнером. Принаймні судячи з кількості зустрічей і переговорів. У зв’язку з цим, однак, знову згадується Ульянов - «краще менше, та краще». Або як там кажуть на Сході: «Скільки не говори «халва», у роті солодко не стане». Тобто багаторазове підтвердження нашої нездатності виконати взяті на себе зобов’язання все одно не скасовує необхідності їх виконувати. Проте зрозуміти це, очевидно, нелегко.

Втім, я називаю це «синдромом першої особи». Багато років тому мені довелося супроводжувати на переговорах у США одного великого українського бізнесмена, який як контраргумент на вимоги американського банкіра дотримуватися встановлених правил заявив: «Ми ж з вами перші особи… Як домовимося, так і буде». Американець не зрозумів змісту цієї фрази навіть після триразового перекладу. Не зрозумів у принципі, тому що не міг уявити, як можна приймати позитивне рішення, якщо відповідно до всіх внутрішніх правил треба говорити: «Ні». Але ж і з МВФ можна домовитися. Тільки вести переговори треба системно, періодично цікавлячись і тим, чим ми можемо їм допомогти. Думаєте, нічим? Даремно. Треба просто уважніше стежити за внутрішнім життям і МВФ, і інших міжнародних фінансових організацій. І привід поговорити про щось, окрім наших боргів, швидко знайдеться.

До речі, про борг. Зовнішній. Протягом 2011 року він збільшився ще на 23 млрд. грн. і досяг значення у 300 млрд. грн. (37,5 млрд. дол.). При цьому державний зовнішній борг становив 24,5 млрд. дол. Ну що ж, не так уже й багато. Особливо порівняно з Грецією або Португалією. І у відносних показниках (40% ВВП - у нас і 120% - у Греції) ми теж виглядаємо начебто цілком пристойно. Навіть відповідаємо Маастрихтським критеріям (60% ВВП) - прямо хоч зараз вступай до ЄС! Бентежить лише відсутність прямого зв’язку між зростанням зовнішнього боргу і розвитком інвестиційного процесу. Простіше кажучи, якщо позичати не для розвитку власного бізнесу, а для придбання споживчих товарів (задоволення соціальних потреб), то дуже швидко можна опинитися в ситуації, яку добре знають численні позичальники споживчих кредитів, що раптово впали на голови українських громадян кілька років тому. Знають її й уряди країн «південноєвропейської периферії», які захопилися швидким залученням своїх громадян до стандартів скупих німців, заповзятливих голландців і розважливих англійців. «Щастя в кредит» - так називалася книжка О.Феофанова, добре засвоєна мною ще з дитинства. (Не все в радянській пропаганді було брехливим.)

Природно, що обсяг залучення зовнішніх кредитів передбачається державним бюджетом. А от у більш загальному плані? Чи знає влада, скільки і навіщо (!) вона має залучити позикових ресурсів протягом наступних 5-10 років? Знає? Тоді слідом за «кіношним» Чапаєвим хочеться вигукнути: «І я знати хочу!» А то виходить якась «ромашка» - то наш глава уряду заявляє, що ми обійдемося без кредитів МВФ, то офіційна делегація їде ці кредити просити, то вже з Вашингтона підказують, що Україні додаткові кредити не потрібні…

Що стосується системної інфраструктури, то в цьому питанні теж залишається лише загинати пальці, перелічуючи добре відомі, роками обговорювані проблеми створення необхідних країні інститутів фінансового ринку та інструментів їх діяльності. А саме: концентрація фондового ринку і прозорість системи розрахунків, єдиний центральний депозитарій корпоративних цінних паперів, агентство страхування експортних кредитів, Банк (корпорація) розвитку, інфляційне таргетування…

Повірте, можна перейти і на пальці другої руки. Але я не ставлю перед собою завдання докладно описувати проблеми і шляхи їх розв’язання (це предмет професійного обговорення в іншому місці). Просто хочу закликати: давайте все ж таки визначимося з тим, потрібні інвестиції нашій економіці чи не дуже. Спробуємо зрозуміти самих себе. Так би мовити, досягнемо внутрішнього консенсусу. А тоді, може, зуміємо забезпечити і виконання консенсусу Монтеррейського. Зрештою, дорога до нього (з чого я і почав свої нотатки) довга, але переборна. Необхідно просто не випускати з уваги мету. По-справжньому бажану, а не просто декларовану. Або як там писав наш класик: «Лупайте сю скалу. Нехай ні жар, ні холод не спинить вас...»

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі