Любов і гроші

Що може бути найбажанішим під Новий рік? Але стаття не про те, про що можна подумати, судячи з її назви. Я маю на увазі, не про те, що "по мне и бедность не беда, не будь любви на свете". Скоріше, правильно буде згадати слова іншого відомого британця, Вільяма Гледстоуна, котрий якось заявив під час парламентських дебатів: "Навіть любов не звела з розуму більшої кількості людей, ніж мудрування з приводу природи грошей".

На жаль, не можу пригадати таких же вишуканих пасажів із вуст українських політиків, хоча
вони теж люблять поговорити про гроші. Причому не тільки під час обговорення питань витрачання бюджетних коштів. Їм аж ніяк не далекі ці самі мудрування з приводу ролі грошей в економіці. Останнім часом це навіть стало якоюсь модою. Я навіть сказав би, "модою від купюр". "Купюр" банкнотних, звісно.

А втім, можна сказати все ж таки й haute coupure, оскільки передусім, звичайно, всіх хвилює їх кількість, яка, за влучним зауваженням ще Б.Спінози, є "найліпшою якістю грошей". Хоча цей вислів стосується, швидше, його нетривалого досвіду управління сімейним бізнесом. До того ж у ті часи в обігу перебували повноцінні золоті (срібні) монети, які не зазнавали інфляційного знецінення: у разі "переліміту", коли їхня сукупна вартість (з урахуванням швидкості обігу) перевищувала вартість обслуговуваних товарів, вони просто надходили до скарбів. А тепер обіг заповнений паперовими сурогатами або навіть простими електронними сигналами, внутрішня вартість яких, таким чином, прямує до нуля. А "нуль", ясна річ, хоч на скільки множ, все одно одержиш "нуль".

Тож, як на мене, набагато важливіше пам'ятати постулат Спінози з його "Етики, доведеної в геометричному порядку і розділеної на п'ять частин": "Ignorantia non est argumentum", тобто "неуцтво - не аргумент" або "незнання - не довід". Що безпосередньо стосується тих же грошей, коли звучать вимоги то "надрукувати гроші" для підтримки виробництва, то з тією ж метою знизити відсоткові ставки за кредитами, то забезпечити стабільність (зниження/підвищення) валютного курсу гривні... Причому найчастіше політики виходять не з професійної логіки, а просто з благих намірів. Якими, як зауважив поет, вимощено шлях в не найпривабливіше місце. Навіть якщо йдеться про любов. Про любов до народу, наприклад. А інший поет зазначив, що "любов" римується з "кров'ю". Примітлива та мудра наша мова.

А питання крові, як теж добре відомо, - найскладніше питання у світі! Тому ми дозволимо собі трохи докладніше зупинитися на аналогії, проведеній майже півтисячоліття тому флорентійським банкіром Бернардо Даванцаті Бостікі в його Lezione delle Monete. Отож, відповідно до його думки, гроші вже якось звично вважаються "кров'ю економіки". Звичайно, всілякі аналогії кульгають, але якщо спростити процеси до основних положень, то виходить така картина: подібно до того, як кров, що несе в собі різні корисні елементи, сприяє їхньому обміну в організмі людини, так і гроші, що несуть у собі абстрактну вартість, сприяють обміну конкретними споживчими вартостями між економічними агентами. Як кров важлива різними еритроцитами і лейкоцитами, так гроші важливі тією вартістю, яку вони представляють в обігу. А вартість ця для кожного моменту розвитку конкретної економіки є величиною даною та незалежною від кількості грошей в обігу. Тому накачування економіки грошима позначається тільки на "вазі" грошової одиниці та зростанні інфляції, але аж ніяк не на капіталізації економіки. Простіше кажучи, можна й узагалі не здійснювати додаткової емісії, попри зростання економіки. У цьому разі "вага" грошової одиниці зросте, а ціни, відповідно, впадуть, і в економіці спостерігатиметься дефляція. Що ліпше - інфляція чи дефляція? А що краще - підвищені чи понижені лейкоцити в крові? Ліпше, якщо підтримуватиметься постійний її склад. Хоча головне - щоб виконувалися функції: і крові, і грошей.

До речі, про функції грошей. Як усім відомо, основною з них є функція міри вартостей. Зняті свого часу з грошей "золоті окови" зробили фактично будь-яку кількість грошей в обігу "суспільно необхідною", відкривши в такий спосіб шлюзи для повсюдної інфляції. Тепер же, в умовах глобалізації, загальним феноменом стала низька інфляція чи навіть дефляція. Цілком можливо, що це пов'язано з процесом "інтернаціоналізації вартості", що на практиці виливається в падіння світових цін на товари традиційного експорту (в якому дедалі більше домінують країни з низькими витратами виробництва, але високим рівнем іноземних інвестицій). От якби на це звернули увагу наші "модники від купюр".

Далі, подібно до того, як механізм руху крові залежить від впливу кров'яного тиску, так і гроші в економіці рухаються під впливом відсоткової ставки. (Ще раз повторю: аналогія досить спрощена, бо ігнорує особливості простого товарного обміну, зате робить акцент на особливостях фінансового капіталізму.) "Нормальним тиском" грошового обігу є середня норма прибутку в економіці. Природно, якщо це величина реальна, а не щось на кшталт середньої температури по лікарні. На жаль, у нас поки що спостерігається саме така ситуація, що зумовлено високим рівнем тінізації економіки та низьким рівнем вільної конкуренції. І саме тому вже багато років повисають у повітрі заклики "господарників" і деяких політиків знизити відсоткову ставку за банківськими кредитами. При цьому досить часто як аргумент наводяться реалії сучасної Європи. Точніше, ЄС. Та й у багатьох інших країнах, стикнувшись із фінансовою кризою, вдаються до зниження відсоткової ставки. Щоб зрозуміти, чому це не відбувається в нас, треба кинути хоча б швидкий погляд на чинники, які зумовлюють норму відсотка.

Крім середньої норми прибутку (конкретніше - за активними операціями фінансових установ), істотно впливають:

- інфляція (бо відсоткова ставка в принципі має бути вищою за рівень інфляції, що й відображено в "реальній відсотковій ставці");

- плата за залучені кошти (насамперед депозитні ставки);

- попит на кредити (що, крім загального стану економіки, залежить також від наявності альтернативних шляхів залучення капіталу, передусім розвитку фондового ринку);

- умови кредитування (такі, як наявність та якість застави, терміни й розміри банківських позичок тощо).

Таким чином, програма банків, які хочуть домогтися зниження відсоткових ставок, має містити не заклики/вимоги до Нацбанку і/або уряду, а конкретні заходи, спрямовані на таке:

- зниження рівня інфляції та розвиток фондового ринку, який реально функціонує як механізм перерозподілу капіталу між галузями національної економіки;

- забезпечення гарантій прав корпоративної власності, тобто вдосконалення системи їх реєстрації та депозитарного обліку;

- зміцнення надійності банківської системи для того, щоб її клієнти були готові тримати свої вільні кошти на депозитах не тільки під низький відсоток, а ще й тривалий термін.

А ще на те, щоб професія банкіра не значилася в списку найнебезпечніших. І, саме собою, щоб до цієї професії не допускалися особи сумнівні (а часом і такі, котрих не можна підпускати до неї поза сумнівом).

Ну, гаразд, зараз не про це. А про те, чому за всього багатства вибору ставок їхній вплив на реальні ефективні ставки далеко не найкращий… Насамперед тому, що, на відміну від відомого римського імператора, монетарна влада не може одночасно робити кілька справ. Ну, дві ще сяк-так, а от три вже ніяк не виходить. Ідеться про тріаду "фіксований курс - вільний рух капіталу - контроль інфляції". Річ у тім, що в цій, так би мовити, "трилемі Юлія Цезаря" одночасно можна досягнути лише двох цілей. На вибір. Свобода руху капіталу є не тільки політичним вибором джерела фінансування нашого розвитку (залучення іноземних інвестицій), а й даністю сучасної глобалізованої економіки. Якій, звичайно, можна протистояти, перейшовши до автаркії. Наприклад, як Північна Корея...

Та повернімося до реалій глобалізованого світу: центробанку ще залишається вибір між контролем (таргетуванням) цін (інфляції) або валютного курсу. Переважна більшість країн (особливо якщо ми говоримо про промислово розвинені країни) давно вже відмовилася від фіксації курсу своєї валюти. У принципі, якщо я не помиляюся, з часів рішень Кінгстонської наради 1976 року. Які, щоправда, відіграли для грошового обігу роль своєрідного кінгстона, що регулює приплив ліквідності, у нашій аналогії - рідини, точніше, "крові економіки".

Нас довго переконували, що тримати жорстку монетарну дисципліну Нацбанку допомагає валютний режим фактичної прив'язки курсу гривні до долара. Це, мовляв, такий надійний "валютний якір" у "передштормовому морі фінансових потоків". Але тривале ігнорування реального падіння курсу долара не тільки призводить до додаткової емісії (в результаті скуповування долара Нацбанком за завищеним курсом), а й створює "валютну ілюзію" - враження стабільності гривні в сфері зовнішньоекономічних відносин. Як і будь-яка ілюзія, вона небезпечна тим, що процес її неминучого руйнування може викликати загальний скепсис або навіть паніку. На мою думку, сама можливість такої тривалої стабілізації курсу зумовлена приблизним збігом темпів зовнішнього знецінювання долара (депреціації курсу) і внутрішнього знецінювання гривні (інфляції). Збігом не повним: певна різниця темпів і призвела свого часу до посиленої купівлі долара (для підтримки його курсу) і створення значних (але не надмірних) валютних резервів центральним банком країни.

Посилення інфляційного знецінювання гривні знаходить своє відображення в зменшенні інтервенцій зі скуповування долара. А далі може призвести або до зміни інтервенційного напрямку (продажу доларів), або до девальвації гривні. Оце й може стати справжнім ударом по ринку. З погляду нівелювання зовнішніх шоків, ліпше було б, якби курс гривні постійно коливався в незначних (5-10%) межах, привчаючи ринок до наявності певних ризиків. Ризиків, яких не можна повністю усунути і які в умовах фінансової глобалізації можна тільки враховувати. І, відповідно, запобігати їм. Що, звичайно ж, ураховують валютні спекулянти, тобто професійні учасники валютного ринку, які здійснюють в основному форвардні операції (тобто з виконанням контракту в майбутньому) з різними валютами з наміром отримати прибуток за рахунок наступної зміни валютного курсу в сприятливому для них напрямку (аж ніяк не обов'язково за рахунок її знецінення). У разі, якщо такий учасник ринку пов'язаний з іншою - виробничою чи торговельною - діяльністю, то валютні спекуляції взагалі називаються хеджуванням.

Утім, в умовах ринкової економіки термін "спекуляція" також не може розглядатися як негативний, а тим більше злочинний. Але ж он яке діло, після двадцяти років будівництва ринкової демократії у влади виникло бажання "криміналізувати" валютних спекулянтів. А чому тільки валютних? Пройдімося-но по всій нашій торгівлі. Та не по ринках - чого вже там розмінюватися на дрібниці? Наскільки в нас усі імпортні товари - від автомобілів до галантереї - коштують дорожче, ніж у "європах" (не кажучи вже про країни їхнього реального виробництва)? І чому йдеться тільки про спекуляцію, а не взагалі про валютні порушення? Скільки там мільярдів доларів незаконно виведено в офшори? "Лобне місце" уже приготували? Чи просто поміняли шило на мило, а Кіпр на штат Делавер? Як там казали в Стародавньому Римі: "Дрібні шахраї ходять у кайданах, а великі - у шовках"?

А з якою-такою доларизацією збираються боротися "податковим методом"? Я вже не кажу про те, що, за експертними оцінками західних фахівців, доларів цих у нашого населення не 50, а швидше 5 мільярдів - тож нічого губу розкочувати з приводу масового припливу валюти на банківські депозити. Річ в іншому: якщо ми обмежуємо конвертацію інвалюти в гривню, то в який це спосіб кількість "зелених" у панчохах і матрацах має зменшитися? Перетворяться на депозити - отже, збільшиться співвідношення валютних і гривневих депозитів, тобто класичний показник доларизації економіки. Хрін від редьки не солодший. Утім, скоріше, зростатиме попит на інвалюту, "отоварювання" якої відбуватиметься в Польщі, Німеччині, Туреччині, Єгипті… Папуа-Новій Гвінеї, нарешті. І це при тому, що такі податкові "фокуси" МВФ запросто може розцінити як несанкціоновану практику "множинності курсів". Цього нам тільки бракувало!

Хочеться звернути увагу на те, що валютна виручка, яка надходить у країну, або використовується на зовнішньому ринку (не потрапляючи у внутрішній грошовий обіг, де єдиним законним засобом платежу є в нашому випадку гривня), або продається тим, хто її потребує (в основному імпортерам), в обмін на валюту національну. Що теж не впливає на масу грошей, які перебувають в обігу. Та коли центробанк, змушений підтримувати встановлений (фіксований або просто цільовий) курс своєї валюти, починає викуповувати "надлишки" інвалюти, то він здійснює пряму емісію. Що призводить до інфляції, тобто розбухання грошової маси.

Центробанк, який таргетує валютний курс, змушений це робити, навіть якщо для потреб економіки необхідно скорочувати грошову масу, аби стримувати зростання цін. За системи змінного курсу такої чіткої визначеності немає: центробанки переймаються валютним курсом лише в тому ступені, який не заважає їм досягати їхньої головної мети - забезпечувати внутрішню стабільність національної валюти, тобто стримувати зростання інфляції. В розумних межах. Це, даруйте, дуже важливе уточнення. Про нього іноді забувають наші противники переходу на таргетування інфляції, стверджуючи, що бувають, мовляв, випадки, коли в економіку слід "впорснути" грошову масу. Подібно до того, як інжектор впорскує пальне у двигун, що глухне. Але річ у тім, що таргетування і не передбачає повного стримування цін. І емісія - це не лайка, а економічний термін, що його дехто взагалі хотів би забрати з нашого економічного лексикону. Таргетування - це забезпечення досягнення заздалегідь вибраного, обґрунтованого, розумного рівня інфляції.

Бо економічно відповідальний уряд діє абсолютно логічно, розуміючи, що є речі й важливіші за інфляцію. Наприклад соціальний спокій. Є такий показник - коефіцієнт Джині, або індекс концентрації доходів, який характеризує ступінь нерівномірності розподілу доходів у суспільстві. В Україні він становить близько 0,4 (іноді пишуть - 40%) при тому, що межею ризику суспільних заворушень вважається 0,7. У нас ще є певний "запас", але думати про соціальну безпеку уряд має заздалегідь. Крім того, американські вчені Д.Есемогл і Дж.Робінсон довели: якщо нерівність доволі велика, то власність в очах населення втрачає свою легітимність, результатом чого стає зниження інвестицій. Знайома ситуація?

Тому варто пам'ятати, що інфляція призводить не просто до зростання цін, а до нерівномірного зростання цін. Тобто її результатом є ситуація з пісні: "Кто-то теряет, а кто-то находит", і уряд, спрямовуючи "інфляційні гроші" менш забезпеченим, намагається поліпшити загальну соціально-економічну атмосферу в країні. Наскільки це правильно? Це вже питання політичних поглядів. Як на мене, то ліпше дозволити зробити це ринку. Наприклад, спростити зрештою умови створення та ведення малого й середнього бізнесу, що обіцяють зробити всі політики і ніхто не робить. І нехай тоді за все відповідає "невидима рука" ринку, а не жадібна "лапа" чиновника. Але відчувається, що хтось усе ж таки хоче залишитися вищою владою. Про всяк випадок. Хоча б трошки. Тільки для себе.

Я, звичайно, не збираюся стверджувати, що сам по собі ринок, ринкові відносини та інструменти - це якась панацея від усіх лих, зокрема й від інфляції. Ринкові методи боротьби зі зростанням цін використовуються для протидії ринковим чинникам інфляції, а проти неринкових дій і протидія - неринкова. Безглуздо, наприклад, з олігопольною змовою щодо цін боротися збільшенням ставки рефінансування або зменшенням бюджетного дефіциту. І це розуміють в усьому світі. Наприклад, 1970 року Конгрес США надав президентові Р.Ніксону необмежені права щодо адміністративного контролю над заробітними платами й цінами. Згадую такі далекі часи просто тому, що Ніксон представляв партію республіканців - принципових противників зайвого втручання держави в економіку.

Узагалі ж так звана політика контролю над доходами - один із основних інструментів боротьби з інфляцією, про що йдеться в будь-якому підручнику з цього предмета. Інша річ, що слід завжди виважено приймати рішення про використання того чи іншого інструменту, ретельно вивчивши справжні причини збільшення цін. Ну, це, знову ж таки, як у медицині. Головний принцип - не нашкодь.

Якщо інфляцію розглядати як національного ворога №1 (так у 1970-х роках стояло питання в США), то, відповідно, таргетування інфляції мусить стати своєрідною національною ідеєю, ну, принаймні для всіх економічних відомств держави. Повинна бути комплексна програма переходу до таргетування, яку мав би ініціювати, скоріше, Національний банк, а точніше, його рада як колегіальний, деякою мірою, міжвідомчий орган. І в рамках підготовки такої програми слід чітко визначити відповідальність і прерогативи всіх органів влади, оскільки в жодній країні з ринковою економікою уряд не стоїть осторонь валютно-курсової політики, відіграючи роль то вболівальника, то простого спостерігача в "курсових перегонах".

Аналогічним чином, навіть за умови запровадження інфляційного таргетування центральним банком, уряд повинен мати і матиме потужні важелі впливу на цінову стабільність. Передусім це державний бюджет. Не слід забувати, що відсутність бюджетного дефіциту - це не самоціль. Бюджет одержує доходи не для того, щоб заощаджувати, а для того, щоб раціонально їх витрачати. Я взагалі поділяю думку тих економістів, які вважають, що міністра фінансів, який припустив профіцит бюджету, треба звільняти: адже ці гроші від держави хтось очікував одержати. Ліпше було б знизити податки. Аналогічна ситуація і з дефіцитом: якщо держава може профінансувати заздалегідь (у борг) видатки, необхідні для соціально-економічного розвитку держави, - це слід робити! Для цього й існує ринок позикових капіталів. Але ключові при цьому слова - "життєво необхідні" та "раціонально витрачати".

Відсутність бюджетного дефіциту за нераціонального використання його коштів не може автоматично розглядатися як елемент здорової макроекономічної політики. А якщо уряд з якихось причин не може або не хоче вкладати кошти в інфраструктурний розвиток, то він має всіляко стимулювати приватні інвестиції. Саме такі тактика й стратегія мають бути складовою програми боротьби із "суспільним ворогом №1". Програми, що складається й реалізовується постійно, а не тільки тоді, коли інфляція різко зростає та стає темою модних салонних (або кухонних) розмов.

Так що антиінфляційні заходи повинні мати комплексний характер із точним зв'язком між причинами та заходами протидії. На мою думку, перша частина має містити перелік причин й орієнтовну оцінку їх впливу на темпи зростання цін в окремих галузях. А вже в другій частині навпроти кожної причини варто вказати заходи протидії та орієнтовну оцінку впливу на зниження цін. Тоді це буде програма конкретних дій, а не простий перелік антиінфляційних заходів. Відповідно, це дає змогу забезпечити оперативний моніторинг і своєчасне реагування з метою посилення або пом'якшення окремих заходів.

Безумовно, існують і загальні рецепти, які можна "виписувати", коли з'являються відповідні симптоми (зростання цін), не вдаючись у глибокий аналіз причин. Це своєрідне "мийте руки перед їжею та не пийте сирої води". Скажімо, стандартні рекомендації МВФ: "дорогі гроші" (обмеження емісії) й тверда бюджетна дисципліна (відсутність дефіциту). Якщо впровадити ці заходи, то в остаточному підсумку не буде ні інфляції, ні дорожнечі. Але може не бути й самої економіки.

Тому, шановні політики, коли поїдете відпочивати за кордон, зайдіть в Оксфорді в музей Ashmolean і подивіться на портрет пензля Крістофано Аллорі. Вдивіться в засмучені очі людини, яка нагадує не так банкіра, як дореволюційного інтелігента (недарма він більше прославився своїми перекладами Тацита) і скажіть собі: "Обіцяю і клянуся: більше не мудруватиму з грішми! Ну їх! А то зовсім з глузду з'їдеш".