МИР — ХАТИНАМ, ВІЙНА — ПАЛАЦАМ? ПРО МОЖЛИВІ ПРИНАДИ ПОДАТКУ НА НЕРУХОМІСТЬ ДЛЯ ОКРЕМИХ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Читайте також

Якщо у когось є можливість зробити помилку, він неодмінно її зробить.

Закон Мерфі

Ідею соціальної справедливості, задекларовану в чернетках податку на нерухоме майно, навряд чи буде реально втілено в практику. Любовно виплеканий у «тілі» Податкового кодексу, цей новий для України інструмент поповнення держскарбниці є зразком одвічного «хотіли як краще, а вийшло як завжди». На відміну від «урядових» економістів, чий службовий обов’язок вихваляти навіть найбільш екзотичні намагання наповнити держбюджет, незалежні експерти поставилися до плоду фантазій «ДПАУ з товаришами» з чималим скептицизмом. Варіант податку на нерухомість, який шановне податкове відомство збирається культивувати на просторах рідної батьківщини, охарактеризували одним містким словом: «Рятуйте!»

Якщо вірити офіційним богомазам, улюбленою пісенькою Володі Ульянова в дитинстві був невигадливий російський куплетик: «Богачу-дураку и с казной не спится, бедняк гол, как сокол, — поет- веселится...»

Недарма чудо-дитина виспівувала такі віршики. Адже власність не тільки приємно обтяжує кишені її власників, а й породжує безліч проблем. Головна з них: як уберегти своє надбання від чужих апетитів? Відбиватися від індивідуумів, жадібних на чуже добро, — це ще півбіди. Гірше, коли на «велику дорогу» виходить держава. Йдеться про сюрпризи, які «подарує» українському платникові податків зліплений у надрах Державної податкової адміністрації України (ДПАУ) проект Податкового кодексу.

Оскільки країна повинна знати своїх героїв в обличчя, зробимо перекличку авторського колективу. Левову частку роботи, з подачі Кабміну, взяв на себе головний податковий орган країни. Плюс доклав руку Мінфін. Інтелектуальну допомогу держмужам надали парламентські страждальці за народне щастя. Воєдино продукт колективної творчості зводився, природно, у ДПАУ.

Спільне дітище щедро «угноєно» перевагами. Зокрема, в обтяжених надлишком житлоплощі й земельки громадян з’являється шанс сповна випробувати на собі дію тієї революційної романтики, що охопила альянс розробників при написанні розділу Кодексу, присвяченого податкові на нерухомість. Утім, цілком можливо, що окремі представники цієї категорії платників податків згадуватимуть його авторів із почуттям вдячності. Так само, як і ті служиві, котрим доведеться збирати на благо Вітчизни податкові жнива з чужої нерухомості.

УСІ ВОНИ — ХОРОШІ ЛЮДИ, ЇХ ТІЛЬКИ ЗІПСУВАЛО КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ...

Віддамо належне авторам законопроекту. Рядовий громадянин, що тулиться в «хрущобах» і залізобетонних «казематах» епохи розвиненого соціалізму, так само, як і шестисотковий «фазендейро» де-небудь у глибинці, може спати спокійно: податок на нерухомість його, практично, не торкнеться. Щедрою рукою від земельної податі пропонується звільнити інвалідів першої та другої груп, «опікунів» трьох і більше неповнолітніх дітей, ветеранів війни та іже з ними, «офіційно постраждалих» чорнобильців, а також пенсіонерів. Щодо будівель (житлових будинків, квартир, садових будиночків, дач, гаражів та інших намертво прикріплених до земної поверхні споруд), пільги планують надавати не «подушно», а «пометражно».

Пільговий метраж прямо залежатиме від місця проживання й сімейного «поголів’я». У населених пунктах, де постійних жителів 50 тис. і більше, неоподатковуваний мінімум становить 21 кв. метр загальної площі на людину плюс 10,5 кв. метрів на сім’ю, але не менше 80 кв. метрів у разі проживання самотньої особи чи двох осіб пенсійного віку. Якщо ваших земляків менше, ніж 50 тис., то й пільги більші: 40 кв. метрів загальної площі на людину плюс 10,5 кв. метрів на сім’ю, відповідно, для самотніх і літнього «твікса» — не менше 120 кв. метрів. Знову ж, є пільга для власників садових будиночків: при розрахунку бази оподаткування — геть 80 кв. метрів загальної площі об’єкта. Понад те, законотворець врахував становище «постійно проживаючого» сільського громадянина й виключив із «рухливого» податку хлів, сарай, льох та інші будівлі.

Безумовно, така широта душі не може не тішити. Як запевняє керівництво ДПАУ, новий податок — «для багатих». І справді, обмірявши власну квартирку й переконавшись, що оподаткування їй не загрожує, мимоволі проймаєшся почуттям пролетарського гніву на тих, хто має значно більшу житлоплощу. А дарма! Тому що в цій «стелі» (чи «порозі»?) автори законопроекту звели воєдино дійсне з бажаним. По-перше, захистили від наслідків власної творчості своїх по-справжньому малозабезпечених земляків.

МИР — ХАТИНАМ, ВІЙНА — ПАЛАЦАМ?

Початок на 1-й стор.

По-друге, альтруїзм не розвинувся до такої міри, щоб податковий інспектор пішов, спіймавши облизня. Хоч як нарікають на злиденність пільгового метражу ревнителі інтересів «простих радянських людей», годувати державу все-таки треба. А як відомо, із миру по нитці… Тим більше, коли вірити статистиці, у приватній власності 15 млн. 623 тис. 039 «постійних жителів» України (без урахування приватного сектора в містах) перебувають 743.972.823 кв. метрів загальної і 491.989.443 кв. метрів житлової площі. Це за даними на 1998 рік (цифри хоча й не першої свіжості, але останні, за 1999-й звіт просто не складали; а якщо врахувати, що рух житлового фонду, за визнанням Держкомстату, не перевищує 0,4% на рік, позаторішні цифри ще не встигли обрости мохом). Загалом, сяк-так народ житлом забезпечений: на кожного «постійного жителя» припадає майже 50 кв. метрів загальної і 30 — житлової площі (знову ж, ідеться лише про приватну власність, частка якої в житловому фонді країни — 74%). Ну, просто-таки непристойна розкіш...

А якщо серйозно, є цілком резонні запитання.

По-перше, невиразне бажання підтримати провінційного (у доброму значенні цього слова) жителя вилилося в не зовсім зрозумілу диференціацію населених пунктів. Виходить, у місті з населенням 49 тис. людина може мати особнячок площею 120 кв. метрів і не платити за нього; а в сусідньому, до болю схожому райцентрі, де мешкає вже 51 тис., треба сплачувати за квартиру площею понад 80 «квадратів». Щонайменше, нелогічно. Якщо держава з допомогою податку на нерухомість збирається стимулювати сільське будівництво, то про це треба й говорити не соромлячись: провести диференціацію не за кількістю жителів, а за типом населеного пункту — місто, село.

По-друге, дивує критерій, що встановлює мінімум неоподатковуваної площі. Пільги, фактично, надаються тільки самотнім (одна людина) чи пенсіонерам (двоє чоловік). А якщо в квартирі мешкає молода сім’я? А коли пенсіонерів троє? І чому жити самому на 80 кв. метрах має бути менше обтяжливо, ніж утрьох?

«Гадаю, торг тут недоречний»

Але пільги — це так, побуркотіти. Дрож проймає від іншого, адже авторський колектив так і не дійшов думки: яким чином відбуватиметься оцінка нерухомого майна? Махнув рукою в напрямку «методу аналогій», автори на тому й заспокоїлися. На кого покладуть почесний обов’язок виліпити методику оцінки вартості об’єктів, залишається загадкою. ДПАУ від цього відхрещується. Податківців можна зрозуміти: ну немає в них, за словами заступника голови ДПАУ Олексія Шитрі, «фахівців, у смислі інженерів-будівельників»; та й податкову політику проводить усе-таки Мінфін. «Ще 1996 року, коли велися перші розробки, цілком ясно й зрозуміло було сказано: у нас є Держкомітет з будівництва й архітектури, який повинен дати методику оцінки будівель і житла. Є в нас Мінекономіки, будь ласка, нехай сідають поруч і творять. Податкова адміністрація до цього не буде причетна. Навіщо нам це потрібно?» — поділився своїми міркуваннями пан Шитря.

Річ, власне, не у відсутності документа як такого. Зрештою, методика —лише нормативний акт, під тиском обставин він може видозмінюватися. Але, попри всю свою важливість (а методикою справді можна «зарубати» весь позитив, який, певне, в майбутньому закладуть у цю статтю Кодексу), впровадити її в текст «податкової конституції» не бачиться можливим. Це раз. Затвердити нову методику хоч наступного дня після набрання кодексом чинності — як кажуть, було б бажання... Це два. Тому, хоч скільки натякали деякі депутати та свідома громадськість, що, мовляв, годилося б і сам документик мати перед очима, податок на нерухомість приречений прийматися за принципом «кіт у мішку». Якщо, звісно, не виписати гранично просто, зрозуміло й недвозначно всі норми стосовно оцінки в самому Податковому кодексі. Поки що ця частина законопроекту має низку нестикувань, а цапом відбувайлом, котрий відчує їх повною мірою, буде той самий платник податків.

Йдеться про розрахунок бази оподаткування будівель (ст.6026). Оскільки на ній, у принципі, зав’язана та сума, яку платникові податків доведеться пожертвувати бюджетові, наведемо її майже повністю.

«…(1) База оподаткування будівлі розраховується окремо по кожній будівлі та обчислюється шляхом множення площі будівлі у відповідних одиницях виміру (квадратні метри) на середню вартість одиниці виміру будівлі, визначену на 1 січня поточного року, або на середню вартість одиниці виміру нової будівлі.

(2) Для оцінки середньої вартості одиниці виміру будівлі використовується метод аналогій, за яким середня вартість одиниці виміру будівлі встановлюється на підставі оцінки середньої вартості одиниці виміру площі будівлі, аналогічної оподатковуваній, залежно від матеріалу, з якого виготовлені стіни, місця розташування, призначення будівлі та інших факторів її оцінки.

1. Розмір середньої вартості одиниці виміру площі будівлі залежно від матеріалу, з якого виготовлені стіни, місця розташування, регіону, чисельності постійних жителів населеного пункту встановлюється органами місцевого самоврядування за методикою оцінки, яка затверджується Кабінетом міністрів України…

(3) Середня вартість одиниці виміру нової будівлі розраховується шляхом ділення загальної вартості будівництва на загальну площу будівлі.

(4) База оподаткування будівель визначається платниками податку самостійно».

Відразу — заминка. За твердженням самих «оцінювачів», «методу аналогій» не існує — є метод аналогів продажу (коли виводиться середньовиважена ринкова вартість продажу аналогічних об’єктів).

Судячи з розшифровки, доданої до новації, йдеться зовсім про інше. З фіскальною метою знаходять будиночок, «аналогічний до оподатковуваного»; визначається його середня вартість, що й додається до оцінюваного об’єкта, з поправкою на супутні чинники (кількість жителів у даному населеному пункті, місце розташування; будматеріали; призначення будівлі та ін.). Зрозуміло, що ринком тут і не пахне.

Цікаво, хто й яким чином вибиратиме еталон для порівняння? Яким чином враховуватиметься місце розташування будівлі, коли навіть землю, на якій вона стоїть, збираються оподатковувати «за твердим карбованцем»? Насторожує наявність туманних «інших чинників» оцінки. «Це дуже зручне словосполучення. У двох однакових мазанках можна знайти стільки «інших чинників», що один платитиме 5 копійок податку, а інший — 5 гривень. Усе залежатиме від того, в яких конкретних взаєминах державна людина-оцінювач перебуватиме з власником нерухомості», — висловлює занепокоєння гендиректор Асоціації «Укрконсалтинг» Віталій Маргуліс.

Другий аспект. Якщо в словосполучення «метод аналогій» його автори вкладають інший зміст, ніж увесь цивілізований світ, то як саме визначатиметься вартість аналога? У принципі, до оцінки будь- якої будівлі можна підійти двома шляхами. Для початку — звичним «початкова вартість мінус знос», як, власне, і робить бюро технічної інвентаризації (БТІ). Але якщо будинок «прожив» довге життя, оцінка БТІ буде мікроскопічною. Наслідок: Батьківщина нічого не отримає.

«У моїй практиці був випадок: продавалася чотирикімнатна квартира в центрі Києва, вул. Ярославів вал; її ринкова вартість становила 80 тис. дол. (саме таку суму за неї виклав покупець); оцінка БТІ дорівнювала 17 грн. Приклад інший: будиночок у Києво-Святошинському районі, у Богом забутому місці, на 10 «сотках» (плюс зручності на подвір’ї); оцінка БТІ — 16 тис. грн. (на той час це були пристойні гроші — близько 8 тис. дол.). Ринкова вартість цього об’єкта не перевищувала 3 тис. дол.», — розповідає віце-президент Асоціації ріелтерів України Олександр Бондаренко.

Як бути? Можна скористатися одним з методів оцінки ринкової вартості нерухомості. Їх існує чимало, найпоширенішими (крім згаданого методу аналогів продажу) є методи заміщення (скільки коштує побудувати такий самісінький будинок) і капіталізації (який прибуток можна одержати з цієї будівлі протягом такого-то часу). У кожного з них є свої «за» і «проти». І спільний «мінус»: чиновницький суб’єктивізм на місцях.

«На моє глибоке переконання, експертна оцінка в цій справі просто неприпустима. Треба брати ту оцінку нерухомого майна, що дасть БТІ. Хто сьогодні може сказати, не ризикуючи помилитися, яка ринкова вартість уже цілком амортизованого «сталінського» будинку? Підхід буде таким: жити можна — отже, він стільки коштує. Справді, будинки в центрі міста мають цілком благополучний зовнішній вигляд. А що там усередині? Який рівень комфортності? Будинок уже повністю «зносився», вартості не має. Не можна все підряд підганяти під атрибутику ринку», — вважає В.Маргуліс.

Ламати списи навколо методів оцінки перш ніж «ДПАУ з товаришами» визначаться з вибором — зайве. Але залишати за державою повну свободу дій (спочатку — приймемо закон, а там — подивимося, що саме оподатковувати) — це занадто.

Земля і люди

Вельми цікава, на наш погляд, концепція роздільного оподаткування землі та будівель. «Автори цієї ідеї, напевно, гадають, що будівлі можуть існувати в повітрі. Таке «диво» може бути тільки в нас», — заявляє Віктор Пинзеник. До чого це може призвести, судіть самі.

Як випливає зі ст. 6009-6013, земельні ділянки, зайняті під гараж-дачу-будинок, грошовій оцінці не підлягають; ставки податку обчислюються за відразу запропонованим тарифом. Місцерозташування ділянки на загальну суму податку, практично, не впливає; диференціюється тільки кількість жителів населених пунктів (плюс трохи географії — гірський район, курортна зона). Але, оскільки до появи методики грошової оцінки землі цей підхід поширюється на всю площу «приватних угідь» громадян, платники податків мають насолоджуватися повальною рівноправністю: 25 «соток» на Сирці й у Кончі- Заспі оподатковуватимуться однаково. Зрозуміло, вже не йдеться про те, щоб урахувати місцерозташування будівлі. (Справедливості ради зазначимо, що певні «рухи тіла» в цьому напрямку все-таки робилися. Проте «глобальний» територіальний розподіл, наявний у законопроекті, характеризується своєрідною умовністю. «Практично жоден чиновник або землевпорядник не зможе досить чітко відрізнити Південне узбережжя Криму від Південно-Східного чи провести межу Чорноморського узбережжя області. Все це готує грунт для зловживань і корупції», — упевнений заступник директора Інституту реформ Олександр Олійник.

«Коли говорять про грошову оцінку тієї-таки землі, я згадую мінову торгівлю. Ну, яка ще може бути в ринковій економіці оцінка, крім грошової? Оцінюватимемо папугами, як у відомому мультику? На жаль, визначити реальну вартість землі без ринку практично неможливо. Поки не почнуть продавати землю, говорити про достовірну методику визначення її вартості не можна. Але можна спробувати наблизити її. А заздалегідь установлюють тарифи на землю тільки в тому разі, коли потрібна база оподаткування, а не істина... Але найжахливіше, що землю і все побудоване на ній (так зване поліпшення) збираються оподатковувати окремо одне від одного, — коментує ситуацію президент Українського інституту оцінки, директор компанії «Промислова нерухомість» Людмила Симонова. — Нерухомість — це земля з поліпшеннями. Сьогодні в багатьох регіонах (за винятком, мабуть, тільки Києва, Дніпропетровська й Одеси) вартість будівництва перевищує вартість нерухомості; будівництво при цьому практично не ведеться. Тому аналоги братимуть зі стелі, аби викачати з народу гроші. Постраждають бідні, багатих ніхто не зачепить. Он поруч із моєю дачею стоять котеджі на непридатній для сільгоспугідь землі. Отже, мінімальна плата за землю їм забезпечена: сплачуватимуть тільки за котедж, якщо не оформлять його на пільговиків. А я знаю, що за ділянки на півостровах у Кончі-Заспі просять понад 100 тис. дол.! І забудована ділянка коштує більше, ніж ділянка плюс аналог.

До речі, 1% від «середньостельової» вартості будівлі — зовсім немало (такі самі ставки, приміром, у Вашингтоні), особливо коли врахувати, що цей «середньостельовий» показник буде вищий за ринковий. Оскільки будівництво не ведеться, то апріорі вартість нерухомості в регіоні нижча від вартості нового будівництва: вигідніше купити готовий будинок, ніж споруджувати новий. Виходить, є аналоги на квартири у певному регіоні, але немає аналогів на споруди. Не кажучи вже про землю, яка за таких умов узагалі не має ринкової вартості. У цивілізованих країнах при оцінці нерухомості автоматично враховують вартість обох компонентів, і найкраще тут спрацьовує метод аналогів продажу. Якщо від ціни, за якою продано квартиру, відняти вартість будівництва і знос будинку, то одержимо вартість землі (себто врахування місця розташування)».

Проте і без прив’язки до землі архітектурних викрутасів запропонований механізм оподаткування земельних ділянок є досить спірним. Зокрема, у ст. 6001 зазначено, що грошова оцінка ділянки є капіталізований рентний доход з неї. «Достовірність цього постулату в наших умовах викликає сумнів в усіх, хто бодай поверхово ознайомлений з азами економічної теорії. Водночас базу оподаткування збираються визначати адміністративним шляхом, відштовхуючись від методики Кабміну. Як свідчить практика, такий підхід характеризується значним суб’єктивізмом і може спричинити безліч незручностей, властивих бюрократичній системі», —зазначають експерти патронованого паном Пинзеником Інституту реформ.

Виникають і суто побутові запитання. Не зовсім зрозуміло, як стягуватиметься податок на земельні ділянки під багатоквартирними будинками (у пропорційному відношенні, як доважок до плати за комунальні послуги, з урахуванням частки неприватизованих квартир чи без нього, etc.). Якщо цей момент буде упущений, додумувати його доведеться на місцях.

«Стріляй, Глібе Єгоровичу, втече!»

Не може не привернути до себе уваги шедевр зі ст. 6005, як-от: громадяни—власники майна визнаються платниками податку незалежно від того, яким чином вони «здійснюють володіння, користування або розпорядження» нажитим добром; «…відсутність у зазначених осіб документів, які підтверджують право власності на зазначене майно, не може бути підставою для невизнання цих осіб платниками податку за це майно, якщо фактично ці особи володіють, користуються та розпоряджаються ним».

Ідея зрозуміла: найчастіше власність (особливо, нажита несправедливим шляхом) оформлена на підставних осіб. А щоб податок платив (точніше, не платив) не зіц-голова Фунт, податковому інспекторові дається право особисто вирішувати, хто й чим володіє. Яким чином новоявлені шанувальники дедуктивного методу знаходитимуть «фактичного» власника, не сказано.

«Задум, що й казати, добрий. Живе такий собі прихований буржуй, житлоплощі й землі — кілометри. Взяв він документи, заховав від гріха подалі й сподівається ухилитися від податків. Не вийде! Напевно, так слід тлумачити цю норму. Але в нас сьогодні на всі випадки життя (тобто на будь-яку власність) документи перебувають на руках не тільки у власника, а й у держструктури, яка цей документ видала. Тобто ці папери існують, як мінімум, у двох примірниках. Скажімо, податковому інспекторові примарилося, що я фактично володію ось тією повітчиною. Документів у мене, природно, на неї немає — вона не моя й узагалі невідомо чия. А як довести?

Така можливість багатоваріантного прочитання норми закону є законодавчою провокацією корупції. Це неприпустимо. Коли є документ, що підтверджує право власності, неважливо, хто насправді володіє цією нерухомістю, — платитиме податок офіційний власник. Боротися з ухилянням від сплати податків треба інакше. Зробити жорсткішими пільги, приміром», — вважає Віталій Маргуліс.

Цікаво, що авторський колектив любовно виписав усі ті кари, що «впадуть» на голову несвідомого платника податків з боку податкових органів. Водночас украй слабко регламентуються аналогічні дії в тому разі, коли «завинив» трудівник фіскальної системи. «По суті, за останніми закріплене ексклюзивне право на вчинення безкарних помилок. Від цього рукою подати до корупції», — переконаний Олександр Олійник.

Життя — дрібниця, головне — податки

«Якщо законопроект приймуть у тому вигляді, в якому ми зараз його бачимо, наслідки будуть гнітючі. По-перше, під один гребінець потраплять усі — від багатих і «середнячків» до рядових, малозабезпечених громадян. Ті, хто по-справжньому обтяжений нерухомістю та грошима, зможуть вислизнути. Багатьох законних пільговиків спочатку оштрафують: поки народ розбереться, що для отримання належних пільг треба подати відомості до 1 лютого... Найгірше буде тим, хто живе в приватному секторі: доведеться ковтати глухі сльози образи за оподаткування будинку, який споруджували власними руками дід, батько і вся рідня.

По-друге, у місцевої влади немає й не буде стимулу розвивати ринок, знімати бар’єри для підприємництва, а тільки один стимул — дерти три шкури з тих, хто не може відбитися. Адже розвиток ринку нерухомості — це непрямий показник ділової активності в регіоні, і якби базою оподаткування була реальна ринкова вартість нерухомості, то місцева влада була б зацікавлена в її зростанні. А так вони одержують свій податок, незалежно від стану ринку», — вважає Людмила Симонова.

Як із цим на Заході? З розповідей оцінювачів, у розвинених країнах діє механізм «масової оцінки» (не плутати з аналогічним терміном із приватизаційної обойми). Місцеві власті оголошують тендер і вибирають фірму, яка розробляє методику розрахунку ринкової вартості й коефіцієнти зміни вартості для цього регіону (залежно від місця розташування, якості нерухомості тощо). Потім до справи підключається «глас народу» — методика публікується й широко обговорюється в пресі. Останнє вагоме слово за місцевою владою. Після затвердження методики й коефіцієнтів відібраний муніципалітетом сертифікований оцінювач, пройшовшись по кадастрах, здійснює оцінку нерухомості, про що й повідомляє її власників. Останні мають право її оскаржити.

Якщо не враховувати все написане вище, у нас «має місце бути», практично, те ж саме. «Згори» спустять аналог. Органи місцевого самоврядування оцінять нерухомість. Податкові органи розрахують суму побору й надішлють повідомлення. Будь ласкавий, пане хороший, плати (тим більше що в запасі в тебе є право на перегляд бази оподаткування). Врешті-решт, можеш утішитися думкою про причетність до наповнення засіків Батьківщини.

Крім того, є привід для оптимізму. Принаймні у домовласників, котрі прагнуть платити цей податок. Відсутність єдиного загальнодержавного реєстру нерухомого майна ніяким чином не стане перешкодою на шляху стягування однойменної податі. Спочатку доблесні податкові органи можуть скористатися тими даними, що зберігаються в БТІ, у чиї обов’язки саме і входить реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна. «Цей реєстр, фактично, існує в розкиданих по країні бюро технічної інвентаризації. Так, це не централізований, зведений воєдино перелік; але це й не окремі розрізнені списки. Це бази даних по всіх населених пунктах. Будь-яка квартира, будь-яке помешкання має свій інвентарний номер, зафіксований у БТІ, до якого додано відомості, хто де- юре є власником нерухомості», — пояснює О.Бондаренко.

Загалом, не все так погано, як здається на перший погляд. Усе набагато гірше. Оскільки хисту передбачення наші шановні «компетентні органи», на жаль, не мають, найпотворніші огріхи кодексу по- справжньому вилізуть тільки після його апробації. До цього моменту ініціативна громадськість може тішитися почесною (але малоефективною) роллю «давальника порад». Після цього — вірити, що все наше (зокрема й Податковий кодекс) — справді найкраще. Адже бажання все знати без можливості що- небудь змінити — витончена форма мазохізму...

Олена АЛЛЕНОВА, Лідія КОРНІЛОВА
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Немає коментарів
Реклама
Останні новини
USD 25.90
EUR 27.56