НОВІ ПІСНІ ПРО СОЛОДКЕ-2: ІЗ МРІЄЮ ПРО СПРАВЖНІЙ РИНОК

Поділитися
Оцінки нинішньої ситуації в цукровій галузі виткано з суцільних суперечностей. Поки адміністрато...

Оцінки нинішньої ситуації в цукровій галузі виткано з суцільних суперечностей. Поки адміністратори й теоретики нарікають на втрату вітчизняних традицій у справі вирощування цукрових буряків і недозавантаження потужностей, деякі власники заводів, інвестуючи зони бурякосіяння, повністю забезпечують свої підприємства сировиною. Одним із елементів системної кризи окремі фахівці називають «високу собівартість українського цукру (сьогодні 400—500 дол. за тонну), що робить його неліквідним на внутрішньому ринку й неконкурентоспроможним на зовнішньому» («ДТ», № 43 за 2001 р.). Практики відразу зауважують, що в заявах про неймовірну дорожнечу українського цукру міститься перебільшення. Приміром, у Німеччині вартість цукру становить 1200 марок за тонну. При цьому в нашу ціну — 2370 грн. — закладено рентабельність 5%, тоді як в іноземних виробників цукру вона перевищує 30%. Та й на зарплату в нас у структурі собівартості цукру припадає мізерна частка — у середньому близько 300 грн., як, утім, і в інших галузях. Певне, тому й кусаються встановлені в Україні ціни.

З командних висот тих структур, які курирують цукрову галузь, звучать серйозні попередження про загрозу неповного забезпечення власних потреб у цьому важливому продукті. Але великі товаровиробники найбільше побоюються перевиробництва. Вони знають достеменно, що на світовому ринку українському цукру місця немає, а наповнення внутрішнього ринку справді слід тримати під суворішим контролем.

Зі 192 українських цукроварень нині намагаються працювати 150, а в майбутньому кількість їх зменшуватиметься. Проблема зупинених виробництв змушує замислитися над їх перепрофілюванням. Але серед запропонованих проектів ділових поки що немає. Фахівці асоціації «Черкасицукор» уже знають, що перебудувати, приміром, ТЕЦ цукроварень на електростанції для виробництва теплової енергії не вдасться. Заводи, на відміну від великих теплоцентралей, оснащено турбогенераторами інших систем, призначених для забезпечення виробництва технологічною парою, тож вони не можуть постачати тепло.

Попри зовнішню привабливість, неприйнятний і кукурудзяний проект. Виробництво фруктози базується на цілком іншій технології, а на будівництво нових потужностей і переоснащення знадобляться сотні мільйонів гривень, яких, ясна річ, немає. Крім того, якщо замахнутися на щось таке, як нинішній Верхньодніпровський крохмально-патоковий комбінат, де одержують крохмаль і крохмальну патоку для кондитерського виробництва, а методом гідролізу — медичну глюкозу й різноманітні глюкозно-фруктозні сиропи, то для ще одного такого підприємства в Україні просто не вистачить кукурудзи.

Проте, поруч із нерозв’язаними проблемами, в галузі є й позитивні приклади. У їх числі— успішна робота найпотужнішого в Черкаській області й одного з найбільших в Україні Пальмірського цукрового заводу, який належить компанії «Укррос». Добрий урожай нинішньої осені зібрано завдяки тому, що в зону бурякосіяння компанія інвестувала 14,7 млн. грн. Тут уже заготовили понад 380 тис. тонни цукрових буряків. На заводах «Укрросу» — у Пальмірі, Куп’янську й Чорткові — тепер щодоби випускають до 18 тис. тонн цукру. Продукція відповідає високим стандартам якості і постачається фірмам, орієнтованим на високоточні харчові технології. Однак за кордоном на кожному з таких підприємств нині переробляють за добу понад 20 тис. тонн буряків, завезених із полів у радіусі 200 км. Тож наші досягнення поки що відносні.

Розвитку Пальмірського заводу неабияк сприяє його 30-річний вік, тоді як багато інших підприємств галузі вже подолали 100-річний рубіж. В основі технічної політики тут — впровадження енергозберігаючих технологій. Заводчани сповна пожинають плоди технічних рішень тих років, коли надмірне споживання енергоносіїв нікого особливо не турбувало. У 80-х завод не було повністю реконструйовано з тритисячника на шеститисячник, і тепер він працює з виведенням сиропу, який потім доводиться повторно нагрівати, випарювати, очищувати, тобто додатково витрачатися. Тут уже два роки вкладають гроші в те, щоб відмовитися від застарілої технології, не спалювати зайвий газ і електроенергію. А йдеться про чималі суми — тільки цього року в реконструкцію виробництва вкладено майже 20 млн. грн.

Проте модернізація й освоєння нових технологій — це лише частина айсберга, що називається перебудовою галузі. Саме про це ми розмовляли з виконавчим директором групи компаній «Укррос» Олексієм КРУТИБИЧЕМ.

— Фахівці передбачають значне укрупнення таких компаній, як «Укррос», які прагнуть посилити свої позиції на ринку й наблизити виробництво до європейських вимог. Адже ваша компанія не збирається обмежувати свій потенціал трьома заводами, чи не так?

— Наші підприємства в Пальмірі, Куп’янську, Чорткові входять у п’ятірку найкращих в Україні, мають стабільно високі показники. Ми опанували досвід роботи з великими виробництвами і можемо його розвивати. Нині ведемо переговори в Харківській області, Полтавській, із Тернопільським агропромисловим комплексом, де є сім хороших заводів. Їхній нинішній стан наводить на сумні роздуми — у виробництво не вкладають гроші, воно руйнується, але переговори поки що безрезультатні. У Черкаській області теж відмовилися від наших пропозицій — відкрити бурякопункт на базі Кам’янського заводу й розвивати зону бурякосіяння. Вільних заводів уже не залишилося, а переговори — справа тонка. Однак ми продовжуємо шукати можливості для подальшого розвитку...

— Інвестування виробництва цукрових буряків і реконструкція заводів, якими володіє компанія, виконуються за схемою, далекою від класичних канонів. Протягом одного року списується старе устаткування, встановлюється нове, яке до того ж восени окупається. Це так просто?

— У розумінні Заходу інвестиції — це тривале відпрацювання грошей. А в нас вони не такі довгострокові, як хотілося б. Складаючи на початку року бюджет підприємства, ми створюємо таку економічну модель, аби вкладені гроші поверталися того ж самого року. Нічого простого в цьому немає, але за рахунок прибутку поставленої мети, як правило, досягаємо.

Нинішнього року ми вклали в цукровий бізнес 58 млн. грн., що дозволило повноцінно підготувати підприємства до сезону і якісно, з мінімальними втратами переробити буряки. За це заводи й отримують гроші, а проблема компанії «Укррос» — продати цукор. Схема не нова, вона існувала й раніше, коли держава викуповувала всю продукцію цукроварень, а на їхні рахунки потім надходили гроші. Тоді добре працювала кредитна система. У принципі, в усьому світі беруть кредити навесні, а восени їх повертають. Не нами, так би мовити, придумано.

— Постановою Кабміну «Про деякі питання державного регулювання виробництва та реалізації цукру з буряків урожаю 2001 року» визначено мінімальні ціни на цукрові буряки й цукор для внутрішнього споживання — відповідно 165 і 2370 грн. за тонну. Водночас продаж продукції усередині країни по 1950—2200 грн. за тонну — уже доконаний факт. У Державному департаменті продовольства вважають, що такі ціни можуть спричинити зрив договірних зобов’язань між цукровими заводами й товаровиробниками і викличуть повернення галузі до бартерних відносин та відповідних збитків. Якої ви про це думки?

— Мені ситуація зрозуміла, так би мовити, від самісіньких коренів, оскільки дочірні підприємства «Пальміра» й «Агрополіс» у нас безпосередньо виробляють буряки. Ми беремо землю в оренду й частково забезпечуємо сировиною свої заводи. На пальмірському підприємстві ця частка становить 30%, звідси — дешевший цукор. Коли врожайність цукрових буряків становить 300 тонн із гектара, то собівартість їх — 120 грн., і відпускна ціна — 165 грн. за тонну — мала б усіх влаштовувати. Але заводи не можуть відпускати цукор по 2370 грн., бо на ринку він коштує реально 2000 грн. за тонну. І що робити, коли податки нараховано, а сплачувати нічим? Тоді ми пишемо лист на ім’я Рогового й Козаченка і пропонуємо знизити мінімальні ціни.

— Чогось домоглися?

— Нічого. У жовтні на нараді в асоціації «Укрцукор» я був єдиним, хто боровся за зниження ціни на буряки й цукор. Попри всю мою повагу до фахівців цієї структури, я хочу заявити, що рахувати вони не вміють. Усе це трибунні гасла — що треба горою стояти за встановлену ціну й боронь Боже її знижувати. Якщо «Укррос» на своїх заводах при ціні буряків 165 грн. уже сьогодні в змозі зробити цукор по 1900—2000 грн., то чому б іншим цього не навчитися? Адже є така ціна. Інша річ, що робота з такими цінами загрожує штрафними санкціями, хоча механізму їх застосування, знову-таки, немає.

Ясна річ, 2370 грн. за тонну — ціна для цукру хороша, і поки є гроші, ми розраховуватимемося із сільгоспвиробниками, за енергоносії тощо і притримаємо цукор. Ми валити ринок не хочемо. Але рано чи пізно обставини змусять нас продавати цукор, і ми шукатимемо способів це зробити. Відомо, що таких способів багато.

— Певне, цим скористаєтеся не тільки ви?

— Цим багато хто користується, поки немає механізму, який би втримував встановлені законом ціни і регулював їх. Навряд чи варто звинувачувати такі заводи, як наші, у тому, що ринок заповнений двогривневим цукром. Ринок упав тому, що досі існують давальницькі схеми переробки. На тих заводах, які протягом року не мали грошей, собівартість цукру справді становить 2370 грн., переважно завдяки бартерним схемам. І газ вони купують не по 50—52 дол., а по 75 — знову-таки, тому, що розраховуються цукром по 2370 грн. Але газова компанія не може продати його за таку ціну, тоді піднімає ціну на газ...

Ми готові продавати цукор і сплачувати податки — нам це вигідно. Але як бути, коли немає ціни? І потім — у несанкціонованої ціни є залізне «алібі»: якщо перерахувати всі ті буряки, які має товаровиробник, то ціна цукру буде такою, як на ринку, — 2,00 грн. Можливо, доведеться визнати цю ціну, оскільки її формують попит і пропозиція. Тим паче що маємо аналогічну ситуацію з зерном: воно лежить у засіках, і селяни дивуються, що на нього немає ціни.

— Влітку заводи вашої компанії переробляли цукор-сирець, собівартість якого значно нижча, ніж буряків, але відпускна ціна цукру тоді була 2350—2400 грн. за тонну. Як, на вашу думку, впливає ввезення сирцю на баланс цін?

— В Україні існує бездефіцитний баланс цукру, але багато його зберігається в коморах: селянам видають зарплату цукром, податки сплачують цукром тощо. Час від часу виникає дефіцит товарних партій цукру, необхідного кондитерам та іншим великим переробникам. Це, у свою чергу, викликає зростання ціни. Тому й завозиться цукор-сирець. В Україні не було дефіциту цукру, коли торік його виробили 1,5 млн. тонн. Але 150 тис. тонн завезли з Білорусі й Молдови, щоб улітку закрити дефіцит саме для великих переробників. Цукор-сирець до них і пішов, а не на базари, хоча наші сільгоспвиробники однак цього не схвалили. Але якби цукор-сирець надійшов на наш ринок контрабандним шляхом, то ціна неодмінно підскочила б до 3,00 грн. А ми змогли влітку втримати ситуацію під контролем. І всі знають, що цукор-сирець ввозитиметься й надалі. Якщо це неминуче, ми обов’язково цим займатимемося. Просто тому, що це вигідно.

Нині, в сезон цукроваріння, працюють 150 заводів, отже є 150 джерел вивезення цукру. З кожного заводу товар відпускається десяткам фірм, які працюють на ринку, і після цього вже тисячі продавців намагаються якнайшвидше одержати гроші за свій цукор. З огляду на все це, можна зрозуміти, що ринок цукру має всі підстави впасти до 2000 грн. за тонну, незалежно від ввезення цукру-сирцю.

Водночас у нас дуже кульгає статистика. Досі ніхто не може назвати точної цифри — скільки споживається в Україні цукру. Невідомо, скільки його видано замість зарплати й пішло на обслуговування різних давальницьких схем. Дуже різняться дані про надходження цукрових буряків, подані цукрозаводами й районними сільгоспуправліннями. На сьогодні різниця між ними становить 3 млн. тонн цукрових буряків, або, умовно, 300 тис. тонн цукру. Можливо, 1 млн. тонн буряків ще не вивезли з полів, але ж решта десь має бути? На ціноутворенні все це, зрештою, теж позначається, хоч би скільки хто лукавив.

— Нині майже скрізь намагаються підтримувати зусилля, спрямовані на розвиток виробництва цукрових буряків і відновлення тимчасово законсервованих заводів. Як ви це прокоментуєте?

— Я глибоко переконаний, що зайві як цукор, так і цукроварні Україні не потрібні. Усі ніші світового ринку заповнено дешевшим тростинним цукром, і для українського бурякового там місця немає. Нам слід будувати свою політику в галузі, відштовхуючись саме від цього. Певна річ, зараз уже не потрібно, щоб держава вказувала, яким саме заводам можна працювати, а яким — ні. Але так званий природний відбір у цій сфері міг би відбуватися швидше, якби держава не пускала все на самоплив.

Рано чи пізно в Україні працюватимуть 50 цукроварень, які наростять потужність і забезпечать необхідні обсяги виробництва. То чом би вже тепер, приміром, не запровадити платних квот: хочеш виробляти цукор — заплати за це право. Тоді навесні неспроможні власники цукрозаводів просто сходили б із дистанції. Але досі чомусь заведено працювати собі на збиток. Думаю, що це минеться, як і мода перед виборами на вимогу держадміністрацій запускати заводи, які уже по кілька років не працювали. Таким безглуздям соціальних питань однак не вирішити.

Я вивчав, що відбувається в Німеччині й Австрії, коли закривають цукрові заводи. Там, приміром, зменшують внутрішню квоту на 10% і повідомляють, що у зв’язку з цим закривається наступного року одне підприємство. При цьому держава, розпоряджаючись податками, виплачує допомогу безробітним. А в нас рівень цієї допомоги не дозволяє людині вижити...

— Поки що негайне запровадження платних квот, здається, нікому не загрожує, тож природний відбір за законами джунглів у цукровій галузі ще триватиме. Аби вирішити питання по суті, крім закону про регулювання ринку, потрібен ще, як мінімум, закон про оптову торгівлю цукром. Які події можуть наблизити переломний момент?

— Цілком імовірно, сезон-2001 стане переломним і збіжиться з другою хвилею перерозподілу власності. Сьогодні вільних цукроварень немає, є лише ефективні й неефективні власники. З часом на ці заводи повинні прийти власники, які вкладатимуть гроші у виробництво, а не просто триматимуть контрольні пакети акцій.

Побачимо, чим закінчиться цей сезон. Можливо, навесні наступного року з’явиться багато пропозицій, і великі власники на цукровому ринку теж матимуть вибір. Тоді безглуздих дій на ринку цукру стане менше.

— А що б ви могли побажати асоціації «Укрцукор», яка також здатна наблизити кращі часи для галузі?

— Побажання одне: щоб асоціація представляла на ринку цукру інтереси його виробників і реальних власників цукрозаводів. Інакше нам доведеться об’єднуватися, щоб обстоювати свої інтереси незалежно від існування чи неіснування «Укрцукру».

— Що, так заважає?

— Радше — не допомагає. Нас ні про що не запитують. Багато моїх колег вважають, що ця структура не ринково орієнтована, а зовсім навпаки. Головна біда асоціації в тому, що вона стоїть на позиціях захисту інтересів усіх заводів і намагається домогтися, аби всім було добре. Але сьогодні це не позиція, треба визначатися. Як можна, приміром, розподіляти квоти між заводами, які не працюють? Зокрема Оріхівський цукрозавод уже два роки розпродується на брухт, але він теж отримав квоту на виробництво цукру. У цьому випадку немає потреби коментувати доцільність дій представників шанованої асоціації, добре інформованих про те, що завод не працюватиме...

Ми дедалі більше переконуємося, що, напевне, разом з іншими великими власниками цукроварень треба об’єднуватися для розв’язання своїх насущних проблем — чи то запровадження платних квот, чи ухвалення нових законів. Нескінченні з’ясування стосунків із «Укрцукром» нічого не дають.

— На цій оптимістичній ноті доречно перейти до політики, чи не так?

— Можливо. Гадаю, що «цукрове» лобі в парламенті могло б істотно впливати на ухвалення відповідних законів, а це, у свою чергу, стимулювало б розвиток виробництва. Досі рішення через парламент вдавалося проводити, відверто кажучи, за рахунок дуже складних переговорів із різними політичними силами. Було б ідеально, якби в «Укрцукрі» працювали над проектами відповідних законів, домагалися їх ухвалення. Тоді мети, що полягає передусім у стабільності розвитку бізнесу й економіки в цілому, було б досягнуто. Але поки що наші неслабкі позиції в галузі вдається втримати не завдяки існуючим правилам і умовам, а, радше, всупереч їм.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі