ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬ СОЦІАЛЬНУ

Нотатки ці навіяні недавніми повідомленнями ЗМІ про підвищення мінімальних пенсій у середньому на 7 грн. і очікуваним із 1 березня підвищенням зарплати освітянам, лікарям, а також працівникам культури та науки на 25%. Здавалося б, живи і радій. А радості — немає. З чого б це?

До історії питання

За всіх часів історії людства проблема «соціальної справедливості» була найважливішою. Потяг до справедливості пронизує всі помисли і сподівання — від давніх мислителів до наших днів. Головний прояв «кривди» — звісно ж, нерівність людей у добробуті. До революцій частіше за все призводило бажання встановити «справедливість» і «рівність». Але розуміння «справедливості» дуже різнилося у різних народів і в різні часи.

Полярні погляди на проблему в XIX столітті представили основоположник наукового комунізму К.Маркс і родоначальник наукового антикомунізму С.К’єркегор. За іронією долі, «комуніст №1» — К.Маркс (якого знають майже всі) і «антикомуніст №1» — С.К’єркегор (мало кому відомий) народилися в один день — 13 травня, але з різницею в кілька років.

В опублікованому 1848 року «Маніфесті комуністичної партії» К.Маркс і Ф.Енгельс закликали всіх пролетарів об’єднатися в ім’я побудови безкласового, без експлуатації людини людиною, суспільства рівних у всьому людей, котрі на основі принципів «соціальної справедливості» збудують «царство свободи» під назвою «комунізм».

Після виходу «Маніфесту» С.К’єркегор записав у своєму щоденнику: «З усіх тираній тиранія рівності — найнебезпечніша. Найбільше веде до тиранії рівності комунізм... Комунізм говорить: ось як має бути на світі — не повинно бути взагалі різниці між людьми. Усі мусять бути рівними, як на фабриці; вони мають бути однаково одягнені, їсти одну й ту ж їжу, приготовлену у великому казані, за єдиним ударом дзвона й в однаковій кількості».

Сьогодні відомо, чим обернулася Марксова ідея створення єдиного безкласового суспільства рівних у всьому людей — фарсом, трагедіями і стражданнями для мільйонів цих самих людей. Задля справедливості зауважимо, що й критикований комуністами капіталізм протягом століть ніс трудівникам голод, холод і «муки непосильної праці». І якщо «комунізм» у чистому вигляді — суть «котлован» (вислів А.Платонова) для нелюдської праці, і «казан» — для нелюдської їжі, то «капіталізм» у чистому вигляді представляється «бочкою з пацюками», де сильні поїдають слабких. Не бажаючи бути з’їденими в «бочці», люди часто погоджуються на «котлован» із «казаном» (за принципом меншого зла). Тут корениться математично точне пояснення того відсотка електорату, що голосує за соціалістів-комуністів. Тут же — застереження нашим «реформаторам» і «вседержителям»: у випадку продовження «реформ» у тому ж дусі — разом із збільшенням числа знедолених зростатиме електорат комуністичних симпатій.

Займаючись названою проблемою професійно, не вважаю за можливе стомлювати читача теоретичними викладками. Звернемося до нашої практики...

Питання практичне: кому, за що платити?

Беру на себе сміливість стверджувати, що і нині, на зорі нового тисячоліття, після 10—12 років «перебудови» в Україні панує соціалістичний по своїй суті зрівняльний принцип розподілу. Він чудово уживається з неймовірними доходами, прибутками окремих осіб, які зуміли пристосувати «реформи» для себе і під себе. Горезвісний коефіцієнт Джині (обчислюваний як співвідношення доходів вищих і нижніх доходоотримувачів, різниця між 10% верхніх та 10% нижніх) в Україні один із найбільш неблагополучних у світі.

Йдеться в даному випадку про інше — про пануючу нині зрівняльну «винагороду й оплату» принципово різних за якістю та кількістю видів праці в різноманітних галузях і сферах народного господарства — винагороду на найпримітивнішому, нічим не виправданому й низькому рівні. Слово «винагорода» у даному випадку геть спотворює проблему, бо ту злиденну «зарплату» (знову неправильне слово!), про яку йдеться, і платнею назвати важко — вона не є ні зарплатою, ні допомогою, ні подачкою і, менше за все, оплатою праці. Нинішня зарплата вчителя математики в середній школі (який працює шість днів на тиждень, а в неділю везе школярів на олімпіади й конкурси) коливається в межах 110—118 грн., завуча і директора школи (які днюють і ночують у школі) — 130—135 грн. Така ж оплата праці ще однієї важливої професії — лікарів (на рівні 130 грн. для терапевта).

Побувавши недавно у мене в гостях, лісник із Закарпаття з гордістю заявив, що ставка лісоруба (разом із усіма «високогірними надбавками» та різними коефіцієнтами) становить 136 грн. 50 коп.

Названі зарплати в 100—130 грн. основного «годувальника» — лісоруба, лікаря, освітянина — мають забезпечити «існування» (інше слово просто не підходить) сім’ї. Якщо зіставити цю суму з недавно прийнятою Верховною Радою сумою «мінімального прожиткового мінімуму» у 311 грн. 30 коп. (для старших — 248, для молодих — 341 грн.), то стане ясно, що «заробіток» одинокого працівника становить 1/3 (годувальника в сім’ї з двох чоловік — уже 1/6, а з трьох — 1/9) зазначеного «прожиткового мінімуму». Що стосується пенсіонерів, то розмір «мінімальної пенсії», як повідомили ЗМІ, становить лише 1/10 наймінімальніших потреб людей похилого віку.

Постає запитання: «Де і яким чином можна задовольнити ці самі «мінімальні потреби»? Деякі досвідчені люди пояснили мені, нерозумному, що громадяни «крутяться», тобто «підробляють» і «хапають», де тільки зможуть. При цьому якось випускають з уваги, що далеко не всім учителям-лікарям несуть і дають, і не всі вчителі-лікарі — беруть. А коли таке трапляється, то вчитель, який одержує «презенти» від батьків, перестає бути ВЧИТЕЛЕМ у нормальному розумінні цього слова, а лікар, який дав клятву Гіппократа й зобов’язаний надавати лікарську допомогу всім стражденним, але ранжирує хворих залежно від винагороди, також перестає бути ЛІКАРЕМ.

Що ж стосується учасників «лівої порубки» (лісоруби, пильщики, вантажники, трактористи, шофери тощо) — то всі вони без винятку й «особи», котрі одержують такий ліс, — за законами будь-якої країни мають сидіти у в’язниці, бо «ліс є всенародним надбанням і його розкрадання карається законом».

Я хочу сказати, що сформована в нас система «зарплати» геть спотворила, зіпсувала, занапастила не лише економічні, але також усю систему моральних, політичних, соціальних, побутових та інших відносин.

Горезвісні 311 грн. 30 коп. є «мінімальною вартістю відтворення» одиничного робітника. Якщо ж йдеться про відтворення «сім’ї» (за даними ООН, стандартна сім’я, що забезпечує просте відтворення, складається з чотирьох чоловік — батько (годувальник), мати, дівчинка (перша), хлопчик (другий), то названий показник слід помножити на чотири. Отже, годувальник має одержувати щонайменше 1250 грн. Якщо вже бути зовсім точним (утримання дитини до 6 років — 276,48 грн. x 2, батьки — 345,66 x 2), то вийде 1244,28 грн. Хоча існує думка, що й ця сума не відповідає сучасним потребам...

А тепер підходимо до головного питання. Вищенаведені розрахунки стосуються «простого відтворення» (тобто утримання на мінімальному рівні) і відповідно оплати одиниці т.зв. простої праці. В економічній теорії прийнято розрізняти працю «просту» і «складну» як «некваліфіковану» (тобто без серйозної попередньої підготовки, навчання) і працю «кваліфіковану» (яка потребує навчання й отримання трудових навичок). Розподіл цей дуже умовний, бо за реальної оплати різних видів праці незалежно від їхньої «спрощеності» або «складності» беруть до уваги купу конкретних чинників і обставин: продуктивність, напруженість (інтенсивність), шкідливість умов, малу привабливість, винятковість, престиж та багато іншого.

Поруч із моїм будинком група робітників (із настанням перших цього року морозів) отримала вказівку зняти асфальт і за допомогою кирки й лопати вирити досить глибоку і довгу канаву для прокладання якихось комунікацій. Праця ця є «простою», але оплачувати її, гадаю, слід вище, аніж роботу клерка в теплому офісі, котрий попиває каву. Я вже не кажу про оплату праці шахтарів у вибої (311 душ яких у середньому щороку прибирає Господь через варварські умови праці). Та все ж, за інших однакових умов, праця кваліфікована в усіх цивілізованих країнах оплачується вище за працю «просту».

У багатьох видах професій висока оплата пов’язана в основному з великим ризиком. Йдеться про такі види робіт, як космонавтика, каскадерство, автоперегони, деякі види підприємництва чи фінансові операції. Кваліфікований робітник у США одержує 30 тис. доларів на рік. Його праця висококваліфікована, але ризик у сфері економіки — мінімальний, бо вся відповідальність лежить на керівництві компанії. Фінансовий працівник банківської сфери часто приймає рішення сам і ризикує більше — його заробіток сягає 100 тис. доларів на рік. Брокер на біржі ризикує ще більше: він оперує великими сумами грошей (своїх і чужих), приймає відповідальні рішення за лічені секунди, може багато виграти, але може й програти. Його середньорічний заробіток обчислюється в 1—3 млн. доларів щорічно.

Можна сказати, що настільки різкі розбіжності в оплаті різних видів діяльності порушують принципи соціальної справедливості. Можна навіть законодавчо обмежити верхню планку в оплаті праці для цих груп доходоотримувачів. Але соціально-економічним наслідком такої акції буде лише одне: люди відмовляться виконувати ризиковані види робіт, а це, зрештою, не лише завдасть шкоди економіці в цілому, а й позначиться на добробуті кожного члена суспільства. Адже годинник перестає працювати навіть тоді, коли в ньому відмовляє найменша пружинка.

Для традиційної ментальності колишньої радянської людини чужі нечувано й невиправдано високі «заробітки» новоспечених «бізнесменів». Певною мірою ці «заробітки» справді результат т.зв. первісного нагромадження капіталів, та й ще нечесними, нецивілізованими методами. Але підприємництво в усьому світі оплачується дуже високо саме тому, що підприємець ризикує всім: він може виграти, а може все програти. Англійське прислів’я «робітник вартий своєї оплати» стосується і підприємців.

Економічна історія людства довела, що соціально-економічний прогрес супроводжується підвищенням загального добробуту з посиленням нерівномірності отримання доходів окремими сім’ями. Свого часу видатний економіст Дж.М.Кейнс зазначив, що людство завжди вибирає між «рівним розподілом злиднів» або «нерівним розподілом багатства». Виходить, що нерівність доходів — саме та ціна, яку суспільство (соціум) платить за загальне підвищення добробуту своїх громадян.

Цей вимушений екскурс зроблено для того, щоб повернутися до нашої проблеми. Насмілюся стверджувати, що сьогоднішній «зрівняльний розподіл» для переважної більшості співгромадян на рівні 110—130 грн. (до речі, він мов калька повторює «добрі радянські часи», але з уточненням — карбованець був усе ж «важчим» за нинішню гривню!) є не тільки гальмом подальшого соціально-економічного розвитку, але практично консервує нашу кризу й нашу відсталість. Злидарі — дуже погані покупці всіх видів благ (товарів і послуг), що з’явилися в достатку, але які не можуть бути придбані через низький платоспроможний попит. Утворилося зачароване коло («недовантажене» або «лежаче виробництво» — низька або відсутня зарплата — низький попит — «лежаче виробництво»), виходу з якого не може бути.

Ця суто економічна проблема обтяжується цілим «шлейфом» інших проблем — соціальних, політичних, демографічних.

Питання теоретичне: як з того вийти?

Недавно мені на очі потрапив документ під назвою «Диплом кваліфікованого працівника», котрий засвідчує факт навчання й успішного закінчення навчального закладу (такі дипломи видають училища, ПТУ, центри «Автосервісу» тощо) зі спеціалізацією — «машиніст—оператор ЕОМ». Власник диплома (молодий чоловік чи дівчина) має навички кваліфікованої і вкрай потрібної нині праці. Відповідно до наших реалій молода людина, яка вступає в життя, одержить не більше зазначених 110—130 грн., нехай навіть 200 грн., що не тільки не відповідає вартості відтворення його власної робочої сили (як сказали б марксисти), але навіть думати не дозволяє про те, щоб завести сім’ю і «плодити злидні». Своєю нинішньою «політикою доходів» ми повністю підриваємо генофонд країни і практично прирікаємо себе на виродження (цифри не наводжу, вони загальновідомі).

У всьому світі прийнято обчислювати річний рівень доходу фізичних осіб (із котрих і стягується прибутковий податок), а також мінімальну погодинну ставку для порівняно простих видів праці. У США мийник вікон хмарочосів у своїй підвісний «колисці» із погодинною оплатою 30—40 дол. може заробити за день понад 200 доларів (сума немислима для «денного заробітку» нашого співвітчизника). Якщо порівняти це з погодинною оплатою нашого робітника (2—3 грн.), оплатою одного уроку математики для вчителя — 1 грн. 13 коп., то вся безглуздість нинішнього стану справ стане очевидною.

Чималої дискримінації в оплаті праці (а з урахуванням складності їхньої висококваліфікованої праці навіть ще більшій!) зазнають і люди науки. Зарплата науковців не переглядалася понад півтора десятка років, попри бурхливі катаклізми в нашій економіці. Тому номінальне її підвищення ніяк не вирішує проблеми — праця науковців у нашій країні оплачується в 40—50 разів нижче, аніж у інших країнах (див. публікації «ДТ», присвячені «відтоку мізків» з України, якими вона щедро постачає весь світ).

Відповідь на запитання «Як з того вийти?» напрошується сама по собі — усувати жахливий розрив між декларованим «прожитковим мінімумом» і його фактичним покриттям, усувати «зрівняльний розподіл на злиденній основі» (це доля всіх слаборозвинених країн!), ранжирувати зарплати й доходи залежно від їхньої соціально-економічної значущості. Але відправною точкою такого ранжирування все’дно залишається прожитковий мінімум для будь-якого жителя України (незалежно від роду занять) і його реальне покриття.

Заздалегідь передбачаю заперечення моїх опонентів: мовляв, підвищення мінімального рівня зарплат призведе до «інфляційної спіралі» цін і зарплат. Не вдаючись у теоретичні дебати, зауважимо, що інфляція живиться багатьма причинами і менше за все — доходами нижніх груп доходоотримувачів. Наша національна біда — затягування стагфляції. Для її подолання необхідна повна зміна структури сучасного виробництва (відтворення) і запуск «лежачих» підприємств.

Наведені вище цифри «середніх» і «мінімальних» розмірів — не більш аніж «фантоми» всієї сукупності соціально-економічних відносин. Зрештою, не такі важливі абсолютні розміри карбованців, гривень, копійок — важливо, що на них можна купити. У царській Росії напередодні революції зарплата помічника машиніста на залізниці в 10—12 червінців дозволяла утримувати сім’ю з 10 чоловік, але пролетаріат влаштував революцію, щоб покласти край експлуатації і встановити «соціальну справедливість». Тепер зарплата в 100—130 гривень не дозволяє утримувати самого працюючого: аморальним із будь-якої точки зору є становище, коли вчитель (-ка) отримує зарплату, на яку не може прохарчуватися, квартплата з послугами перевищує зарплату, держава дає йому (їй) дотації на їх оплату.

Повторюся — зміщено, перекручено всі суспільні відносини й усі пропорції суспільного відтворення.

Якщо такий порядок речей вважати правильним, то варто зводити до зазначеного «мінімуму» зарплати й доходи працівників міністерств і відомств, усіх народних обранців різних рівнів — від місцевих до верховних (і нехай ні в чому собі не відмовляють). Цю мінімальну зарплату виплачувати їм за «залишковим принципом» (тобто в останню чергу).

Приймаючи нерівність зарплат і доходів як реалію сьогодення, зауважу, що жахлива прірва між багатством і бідністю завжди призводила до найсумніших наслідків і для багатих, і для бідних. Батько німецького «економічного дива» Людвіг Ерхард у своїй всесвітньо відомій книзі «Добробут для всіх» висловив головне: коли країна в біді — всі несуть тягар буття, коли країна досягає успіху — всі (нехай різною мірою!) мають його відчути. У нас, на жаль, не так.

У всьому світі за неписаним кодексом честі капітан (і вищі офіцери!) залишають судно останніми. Україна — не «Титанік», але правила поведінки на борту зобов’язані пам’ятати всі, у тому числі й капітани.